Розділ 39: Інтерлюдія — «Я рада»
Лазарет, розташований на території Академії Героїв, зазвичай використовувався кадетами, які зазнали поранень під час тренувань або захворіли. Усередині була окрема палата відновлення — для приватного користування. За її використання потрібно було платити, і хоча офіційно це називалося «пожертвою», на практиці це був жорсткий тариф. Тому більшість кадетів навіть не переступали її поріг.
І от тепер я лежав саме тут — у приватній палаті, у лікарняному одязі. За все своє життя я й уявити не міг, що колись опинюся в такому місці.
Безсмертний виродок, якого неможливо вбити, відпочиває в палаті для елітних поранених. Чи може бути гірше поєднання? Я повільно видихнув і повернув голову до жінки, що сиділа біля мого ліжка. Вона наспівувала якусь мелодію, очищаючи фрукти.
Блідо-рожеве волосся. Високий ніс. Витончена лінія щелепи. М’які, теплі очі. Але понад усе — її груди. Благословенні, величезні, такі, що займали майже половину мого поля зору. Навіть без пояснень було очевидно: Сім Богів нічого не пожаліли.
Відчувши мій погляд, Айріс припинила чистити фрукт і глянула на мене.
— Чому ти так витріщаєшся?
— На твої благословенні мішечки.
— …Що?
— Ем… вибач. Я дивився на твої груди, Айріс.
— Ч-ЩООО?!
Айріс різко прикрила груди руками й уп’ялася в мене лютим поглядом.
— Збоченець!
— Ні, я не те мав на увазі…
Вони буквально перекривають огляд. Якщо я не навчуся говорити потилицею — не дивитися неможливо, подумав я.
Її сором зник так само швидко, як і з’явився.
— Хе-хе. Якщо чесно, Дейле, як би ти не прикидався спокійним — ти все одно чоловік.
Вона навіть випнула груди ще сильніше, наче навмисне. Моє поле зору знову потонуло в благословенних вигинах. Я повільно сів на ліжку й відвернувся.
— Куди це ти зібрався? — запитала вона.
— Час забиратися звідси. Моє тіло вже в нормі.
Точніше, воно було в нормі з тієї секунди, як Айріс силоміць запхала мене в цю палату.
— Ц-ц! Я ж казала — відпочивай.
— Я й так лежу тут кілька днів.
Вона похитала головою.
— Недостатньо. Потрібно ще трохи.
— Ти ж бачила. Ти знаєш, яке в мене Благословення.
— Так.
Благословення Відродження. Навіть після смерті я відновлювався майже миттєво. Вона бачила це десятки разів. Ні — сотні.
— Але ж тобі було боляче! — наполягала Айріс.
— Бо я вмирав занадто часто за надто короткий час.
Благословення відновлювало тіло, але не ману й не психіку. Навіть для мене, звиклого до смерті, сотня смертей за десять хвилин — перебір.
— Саме тому ти маєш відпочити довше!
— Я вже відпочив.
Айріс тихо потягнула мене за комір лікарняного одягу.
— Але… ще один день. Просто ще один день. Будь ласка.
Сльози в її очах не залишили мені вибору.
— Добре. До завтра.
— Дякую!
— Нема за що. До речі… скільки коштувала ця… «пожертва»?
— Я все заплатила. Не хвилюйся.
— Але ж…
— Ні. Пацієнти мають лікуватися. Крапка.
— Угх…
Лікуватися від чого, чорт забирай, подумав я.
Раптом вона спитала:
— Слухай… це справді нормально?
— Про що?
— Про те, що ми приховали справжню особу професора Морфея.
Після того як я вбив Астарота, я попросив Айріс мовчати. Про те, що професор Морфей був Архієпископом Снів і Фантазій. Про те, що я його знищив. Академія вважала, що Морфей просто втік.
Покров Ілюзії Астарота подбав про відсутність свідків. Камілла, отець Антоніо й діти були під впливом ілюзій — більшість спогадів стерлися.
— Я ж пояснював, — сказав я. — Якщо це вилізе назовні, проблеми будуть у нас.
Якби стало відомо, що Астарот полював на Сім Очей Айріс, весь континент звернув би на неї увагу. Ба більше — він прямо сказав, що її очі заважають воскресінню Демонічного Бога. Це зробило б Айріс мішенню для всіх демонів.
І ще — я. Кадет, який убив одного з шести Архієпископів. Це б перевернуло світ.
— Гаразд… — Айріс зітхнула. — Я зроблю, як ти кажеш.
— Дякую.
— Ні. Дякувати маю я. Ти ризикував життям заради мене.
— Це вважається ризиком, якщо я одразу воскресаю?
Вона подивилася серйозно.
— Так. Твоє життя не менш цінне через це.
Я не знайшов слів.
— Тож ніколи більше не кажи, що твоє життя нічого не варте, — вона лагідно торкнулася моєї щоки. — Для мене воно цінніше за будь-що інше.
Цінне.
Ніхто ніколи так не казав.
— Коли Астарот перестав бити тебе й повернувся до мене… знаєш, що я відчула? — спитала Айріс.
— Ні.
Вона міцно стисла мою руку обома руками.
— Полегшення.
Її голос тремтів.
— Я просто… була така рада, що ти живий. Хіба це не знайомо?
— У якому сенсі?
Вона усміхнулася й ткнула мене в ніс.
— Ну ж бо. Ти сам це сказав при першій зустрічі.
— А…
Я згадав той день і зніяковіло кашлянув.
— Лягай уже. Я наріжу фрукти.
Я зітхнув і ліг назад.
Тоді… у минулому… Айріс відчувала те саме?
Я не знав. І, можливо, ніколи не дізнаюся.
Айріс піднесла до мене виделку.
— Відкривай рот. Аааа.
Я усміхнувся.
Слава богам, ти жива.