Розділ 33: Заповіт (2)
Поки ми з Айріс ішли, тримаючись за руки, звідусіль долинали шепіт і перешіптування.
— Гей, це ж той кадет з останнього місця поруч зі Святою?
— Га? Точно!
— Що він узагалі робить біля Святої?
— В-він ще й за руку її тримає!
Я ледь стримав зітхання й спробував розтиснути пальці, але Айріс тільки міцніше стисла мою руку, ніби мовчки питаючи: куди це ти зібрався?
Я глянув на неї.
— Хіба не буде проблем, якщо про це дізнаються люди зі Священної Імперії?
— А чому мають бути проблеми? — вона лукаво всміхнулась. — Я ж тримаю тебе за руку виключно з міркувань безпеки. Правда ж?
Вона підморгнула.
Я сухо хмикнув і похитав головою. Уявивши, через що Каміллі доводиться проходити щодня, охороняючи цю некеровану Святу, я навіть відчув до неї співчуття.
Не дивно, що Камілла завжди виглядає так, ніби життя її добряче втомило, — подумав я.
Помітивши мій вираз обличчя, Айріс спитала:
— Що? Тобі не подобається тримати мене за руку?
— Звісно, подобається.
Але реалістично ми не могли нормально насолоджуватись святом, коли на нас витріщались усі кадети. Тож я сказав:
— Може, підемо кудись менш людно?
— Якщо тихіше… як щодо виставкової зали? — запропонувала вона.
— Ти впевнена? Там особливо нічого робити.
— Нічого страшного. Я не проти.
Свято Печаті відзначало день, коли П’ятеро Великих Героїв запечатали Бога Демонів п’ятсот років тому. Тож це було не лише про їжу та веселощі — тут була й виставкова зона з історією війни проти сил Бога Демонів.
Але жоден кадет при здоровому глузді не пішов би туди зранку у святковий день. Нам цю війну втовкмачували роками. Хто захоче на святі знову дивитися на те саме?
Та якщо хочемо уникнути зайвих очей — це ідеальне місце, — вирішив я.
Під пекучими поглядами ми з Айріс рушили до виставки. Усередині нас зустрів величезний мурал: п’ятеро героїв проти демона завбільшки з будинок. Я глянув на зображеного Бога Демонів і тихо усміхнувся.
Вони й гадки не мали, як він виглядав насправді.
Навіть я — один із Останніх П’яти Героїв минулого життя — не знав його справжньої подоби. Коли він вирвався з печаті, його повністю вкривала палаюча темна імла. Ми так і не побачили його обличчя. Єдине, що я знав напевно — він був жахливо могутнім.
У фінальній битві ми навіть не встигли чинити справжній опір. Нас просто стерли. А потім Бог Демонів… сам себе знищив. Прокляття, яке тоді розійшлося континентом, убило всіх. Усі життя зникли. Окрім мого.
Коли я згадував той день, у мене завжди стискалися зуби. Навіщо? Він уже переміг. Міг спокійно зібрати сили й завоювати континент. Але замість панування він обрав повне винищення — навіть власної армії.
Його метою було не правління. Його метою було знищення. Я так і не зрозумів чому. Та, можливо, і не потрібно. Бо цього разу йому це не вдасться.
Стиснувши зуби, я вп’явся поглядом у мурал.
Айріс помітила це.
— Дейле? Щось не так?
— А, пробач. Просто картина така вражаюча, що я на мить задумався.
Вона із сяючими очима дивилась на П’ятьох Великих Героїв.
— Правда ж? Неймовірно. Рейнальд, Лицар Сонця; Джуліус, Великий Мудрець; Рю Джін-Сон, Залізний Кулак; Пек Син-Хьок, Божественний Спис; і Ґрейс, Світло Життя.
Вона щиро усміхалась.
— Я читала про них лише в книжках, але бачити це… серце аж тремтить.
— Не думав, що тобі подобаються героїчні легенди.
— Навіть якщо я так виглядаю, у дитинстві я обожнювала П’ятьох Героїв!
Я злегка насупився, коли в пам’яті спливли туманні спогади з сиротинця.
— І за кого ти зазвичай грала?
— За Рю Джін-Сона, Залізний Кулак. Бити Бога Демонів кулаками — це було так приємно!
Вона засміялась і махнула кулаками в повітрі.
— А ти, Дейле?
— За Бога Демонів.
— А!
Вона стиснула мою руку сильніше й поспіхом змінила тему:
— Х-ходімо далі, у внутрішню частину.
Ми продовжили огляд, і вона так і не відпустила мою руку, навіть коли поряд нікого не було. Коли ми закінчили, час уже підходив до зустрічі з дітьми.
— Підемо до них? — спитала вона.
— Так. Якщо запізнимось, Камілла знову вибухне.
— Ой, тепер мені навіть хочеться спеціально запізнитися, — Айріс лукаво посміхнулась і легенько смикнула мене за руку.
На мить тепло її дотику ледь не зламало мою раціональність. Але я втримався.
— А якщо Камілла запанікує й оголосить вас зниклою?
— …Так, це дуже схоже на неї. Тепер аж лячно, — Айріс швидко рушила вперед.
Біля воріт я побачив отця Антоніо, Каміллу та дітей. Ті щойно зайшли — і вибухнули захватом.
— ВООООУ!!
— Свято! Свято!!
— Це і є Академія Героїв?!
— Г-е-е-й! Поводьтеся пристойно! — гримів отець Антоніо, але марно.
— Заспокойтеся всі! — Камілла розгублено намагалась навести лад.
Айріс взяла ініціативу.
— Не можна так розгублюватися через дрібниці.
Вона цокнула язиком:
— Лео, підійди-но сюди.
— Старша сестро Айріс! Тут стільки їжі і—
— Замовкни.
— Га?
— Я сказала замовкни й закрий рота, малий.
— С-старша сестро?
Айріс лагідно погладила його по голові.
— Лео, ти ж казав, що ти лідер?
— Т-так.
— Тоді тримай своїх людей у строю.
Очі Лео засяяли.
— Зрозумів!
Діти миттєво вишикувались.
— Неймовірно… — пробурмотів отець Антоніо.
— Діти краще слухають ровесників, — усміхнулась Айріс.
— Як і очікувалося від Святої, — тепло сказав він. — З таким умінням вам не доведеться хвилюватися, коли у вас з’являться власні діти.
— Д-д-діти?!
— А ім’я… Дейл, здається?
— П-почекайте, куди це ви?!
Свято розгорілося на повну.
Діти бігали з вушками тварин.
— Я як котик!
— Соромно!
— Старша сестро Камілло, скажіть мені гав!
До мене теж тягнулись.
— Брате Дейле, купи шпажку!
— Мені теж!
— Ви знаєте, що вона коштує десять золотих?! — обурилась Камілла.
— Не проблема, — я витяг гаманець Джулса. — Я при грошах.
Коли небо вже сутеніло…
— Пробач, Дейле… — сказала Айріс.
— За що?
— Я ніби весь день тебе тягала за собою.
— Мені було добре.
— Тоді… останнє прохання.
— Яке?
— Купиш мені курячу шпажку?
— Скільки хочеш.
— Дві! З соусом і з сіллю!
Я підійшов до ятки. Продавець не реагував. Я торкнувся його плеча.
З його рота пішла піниста кров. Вени викрутилися, очі засяяли фіолетовим.
— Ку-курка… з-за-мо-вле-ння…
Я спокійно сказав:
— Перепрошую. Не одну. Дві. Одна з сіллю, одна з соусом.