Розділ 32: Заповіт (1)
Настав день Свята Запечатування, і ще з самого ранку вся академія гуділа, мов вулик.
Я чув це ще до того, як виглянув у вікно гуртожитку: гамір, крики, стукіт коліс. Утім, усе ж визирнув, щоб переконатися. За воротами академії справді вже метушилися торговці, затягуючи на територію вози з товарами. Бо яке ж свято без яток і вуличної їжі? Схоже, вони чекали цього дня, як солдати перед битвою: обличчя похмурі, рішучі, ніби йдуть на війну.
Ну, сам дозвіл торгувати на території академії, мабуть, уже був випробуванням. Навіть попри те, що сьогодні пускали чужинців, це не означало, що хто завгодно міг просто зайти. Жорстка перевірка особи, огляд товарів, дозволи — і тільки тоді можна було ставити ятку.
Але гра варта була свічок. Подейкували, що за один день тут можна заробити тисячі золотих. Не дивно: у день фестивалю ціни злітали, мов у країні, зруйнованій війною й економічним колапсом.
Та вони ж продають один курячий шашличок за десять золотих. Божевільні виродки. Це ж грабунок серед білого дня, — подумав я.
Десять золотих — це приблизно десять тисяч вон за мірками старої Республіки. Жодна нормальна людина не заплатила б стільки за шматок курки. Але кадети під час фестивалю нормальними не були.
— Буржуазні покидьки… — пробурмотів я.
Гаразд, може, вони й не повноцінні аристократи, але за винятком рідкісних випадків на кшталт мене, більшість походила з заможних родин. Стигми душі зазвичай передавалися у спадок, тож чимало кадетів були дітьми героїв. Не всі герої купалися в розкоші, але порівняно зі звичайними людьми без стигм вони жили значно краще.
Тож легке здирництво їх не лякало. Щоправда, це стосувалося не мене. Я навчався на стипендії Республіки, і така їжа зазвичай була не по кишені.
У минулому житті купівля чогось на фестивалі здавалася б мені жартом. Але цього разу все було інакше. У мене з’явився дуже щедрий «друг», а це означало, що вперше я міг не перейматися золотом. Свої гроші я б на таке ніколи не витратив, але якщо платив хтось інший — зовсім інша справа.
Я глянув на жменю золотих монет, які «позичив» учора ввечері, й задоволено всміхнувся. Заховавши важкий гаманець у кишеню, рушив до місця зустрічі.
— Треба ще й дітям щось купити, — пробурмотів я собі під ніс.
Коли я прийшов, Айріс і Каміла вже чекали.
— А, Дейле, ти прийшов, — сказала Айріс.
— Вибач, я не запізнився? — я прийшов на п’ятнадцять хвилин раніше й думав, що випередив час.
— Ні, я теж щойно прийшла, — м’яко всміхнулася вона.
Навіть у такому простому русі — легкому нахилі голови, плавному жесті — відчувалася стримана елегантність, гідна будь-якої шляхтянки. Навіть якби хтось зараз сказав, що вона виросла в притулку, ніхто б не повірив.
Я дивився на неї з теплою усмішкою, аж раптом Каміла важко зітхнула, ніби душа вийшла з тіла.
— «Щойно прийшла», так? Та Ви тут уже більше двадцяти хвилин стоїте.
— Ч-чого ти таке кажеш?! — обурилася Айріс.
— Бо це обурливо! Ви встали вдосвіта, понад годину робили зачіску й вибирали вбрання, а цей тип приходить пізніше — це ж ганьба!
— Ти сама ганьба, Каміло!
Уся та шляхетність щезла, мов марево.
Каміла ж вирішила викласти все до кінця:
— А поки вона чекала, то тренувала поставу й думала, як тебе привітати, щоб виглядати витончено і— ммф! Ммпф!
Айріс, червона, як рак, затулила їй рот обома руками.
— Кьяаа! Замовкни! Замовкни, дурепо!
Очі в неї блищали від сорому, а я не втримався від сміху.
Отже, вона й справді про таке думала…
Вона всіма силами намагалася відповідати образу Святої, не даючи жодного приводу для критики. І, чесно кажучи, побачити її такою — справжньою, неідеальною — було зворушливо. У минулому житті я цього не бачив.
— Чого ти усміхаєшся? — спитала Айріс.
— Кхм. Та так, нічого.
— У-у-у… г-гаразд! Раз Дейл тут, рушаймо вже!
— Ми одразу йдемо до дітей? — запитав я.
— Ні, спочатку купимо їм подарунки.
— Подарунки, значить…
— Є щось конкретне на думці?
— Не дуже. Подивимось по ятках.
— Підходить.
Ми рушили ринком.
— Уже так людно…
Попри ранню годину, натовп був чималий.
Каміла взяла Айріс за руку.
— Тримайтесь поруч, пані. Не загубіться.
— Я ж не дитина…
— Обережність не завадить.
Потім вона повернулася до мене з поглядом «згоден або помреш».
— Ну… з чужинцями сьогодні справді краще бути пильними, — сказав я.
— Уф, не ти теж, Дейле?
— Нічого не вдієш.
— Гаразд, давайте швидше виберемо подарунки.
— Їжа — найнадійніший варіант, — сказав я.
— Але ж краще купувати її під час прогулянки, щоб вони одразу їли.
— Точно.
— Тоді що беремо зараз?
Айріс вказала на стенд з обручами з вушками тварин.
— Як тобі це? Уяви дітей з такими вушками. Хіба не мило?
— Чудова ідея.
— О! Це ще й Камілі підійде.
— М-мені?!
— Треба ж перевірити якість!
— Але…
— Відмовляєшся?
Каміла благально подивилась на мене.
— Думаю, тобі пасуватиме.
— Легко тобі казати!
Айріс наділа їй котячі вушка.
— Ну як, Дейле?
— Пасують.
— Грр! Тоді й Ви, пані!
Так Айріс опинилася з кролячими вушками.
— Ну… і як? — несміливо спитала вона.
Я мовчки активував Герой-годинник і сфотографував.
— Гей! Видали!
— Втручання в чужий Герой-годинник — порушення приватності.
— ВИДАЛИ, ТИ СВОЛОТО!!!
Зрештою ми вирішили взяти вушка для дітей.
— Я вже втомилась…
— Хіба діти ще не прийшли?
— Зараз напишу отцю Антоніо.
— Камілло, вони вже йдуть. Зустрінь їх.
— Але ж пані…
— Я буду з Дейлом.
Каміла пішла.
— Вони будуть за годину.
— Вона занадто рано пішла…
Айріс лукаво всміхнулася.
— У нас є час. То… прогуляємось удвох?
Ага, от у чому річ…
— Із задоволенням.
— Тримай мене за руку.
— Навіщо?
Вона стисла мою долоню й усміхнулася.
— Безпека понад усе, правда?