Кам’яна табличка — отримано!
Готуючись до зими, ми найбільше потребуємо їжі. На відміну від Японії, у цьому світі немає жодних супермаркетів для цілодобового виробництва. Узимку через негоду часто намертво блокує місцевий ринок, а в цей час залишається мало видів овочів, які ще можна зібрати. Отже, якщо ми не хочемо померти від голоду, то мусимо пасти провізію.
Саме тому я зараз сиджу в пошарпаній возі посеред величезної купи коробок. Я була безцеремонно розбуджена в абсолютної, крім повітряної темряві задовго до того як почався світанок.
— Отже, сьогодні ми збираємося на ферму! Всі готові? — З ентузіазмом говорить батько.
Як на мене, для цього немає жодної причини.
Я протерла свої очі від сну, вказуючи, що він має на увазі. Я нахмурилася і подивилася на нього, але, в відміну від мене, і мама і Торі виглядали дуже задоволені. Я що, знову щось не так зробила? Гаразд, все що я можу зробити на даний момент - просто стежити за ниткою їх розмови. Можливо, я зрозумію про що вони говорять.
- Мэйн, це не так погано, як ти собі уявляєш. Лише минулого року ти сильно хворіла, тож могла і не почути.
Батько і Торі згідно кивнули. Ну ось, я знову пропустила щось важливе. І це абсолютно не весело. Я намагалася нахмуритися, але вони не помітили мого демарш, оскільки активно переміщалися по дому, закінчуючи останні приготування.
« У будь - якому разі, Мейн, перетягучи ще одну партію коробок, ти дуже хвора минулого року.
Немає жодного шансу на те, що мене залишать одну на весь день, так що у мене не було вибору, крім як слухняно слідувати за мамою, поки вона спускалася вниз по сходах.
Навіщо ми взагалі їдемо на цю ферму?
Я планувала пройтися на своїх двох, щоб хоч трохи збільшити свою витривалість. Однак батько, трохи розчарований тим, наскільки я була повільною, підхопив мене на руки і посадив у візку. І ось я вже знаходжуся серед різноманітних бочок, порожніх пляшок, шматків тканини, мотузок, мішень з сіллю і всяких різноманітності всячини, у якій ми, мабуть, потребуємо, щоб відправитись до села.
Хм-м... Чи може бути так, що я в цій поїздці наймарніший вантаж?
У вагоні було так мало місця, що мені довелося їсти якомога сильніше і сісти на підлогу. Батько, « запрягаючись » в телегу, тягнув її за собою, тоді як Торі і мама штовхали її ззаду. Тепер я розумію, що це найліпший балальст у цій подорожі.
— Мам, а чому ми їдемо в це село?
- Ти ж знаєш, що в місті не так вже й багато місць, де ми можемо зав'язати наше м'ясо. Саме тому ми і їдемо туди.
- Копчення м'яса? ми ж купили досить багато цього року.
Ми вже засолили і замкнули його, але невже для додаткової консервації потрібно щось ще? Це взагалі нормально? Ми дійсно зможемо його після цього є?
З тих пір, коли ми купили його, я чомусь ставала все більш і більше тривожною. Мама трохи здивовано подивилася на мене:
- Ти що? Сьогодні ж день забою худоби. Ми збираємося купити дві свині, а потім разом з усіма освіжити їх, і тоді розділити результати спільної роботи.
— А?
Я не вірила у почуте. Минуло кілька секунд, перш ніж я зрозумів значення сказаного. По спині пробігся табун мурашок.
— Д-д-день забою худоби?
— День, коли ми з сусідами вирізають усі доступні шматки м'яса разом і займаємося розділкою свиней. Ми засмокчаємо, коптимо і робимо різні смаки як бекону, свинячих сосисок та тушеного м'яса. О, так, точно... Мейн, ти ж залишилась у візку минулого року.
Звучить дивно, але я б не відмовилася зараз поліхоридити. Принаймні, так я зможу хоча б захистити свої очі від того, що буде там відбуватися.
— Мамо, а хіба ми не купили цілу купу зовсім недавно...?
- Цього об'єму нам не вистачить на цілу зиму. Ми купили їх, щоб доповнити те, що ми отримаємо сьогодні.
Я думала, що у нас тонни цього м'яса, але я не могла взяти до уваги це все. І якщо цього не вистачає, то я просто не можу уявити скільки потрібно для того, щоб добре підготуватися до зими.
Коли я зрозуміла, що не зможу уникнути цієї бійки, то відчула сильний смуток і страх. На відміну від мене, на обличчі Торі, без утоми підштовхуючий воз, сяяла найщасливіша усмішка, яку я коли-небудь бачила.
— Це буде так весело! Відразу після того, як ми закінчимо допомагати, ми поїдемо свіжих сосисок! Це перший раз, коли ти будеш допомагати нам, але повір - як тільки ви проникнете загальну атмосферу, це буде нагадувати тобі міні-фестиваль! Я така рада, що ти допомагаєш нам цього року!
— Нам?
Мама глянула на мене, ніби я не розуміла чому я ставлю таке очевидне запитання:
— Так, бо наші сусіди теж братимуть участь у цьому. Ця справа досить складна, так що знадобиться людина десять мінімум.
Ого, навіть сусіди, нічого собі...
Насправді, пам'ять Мейн була місцями дуже нечесна, так що цілком може бути, що люди будуть вітатися зі мною, в той час як я взагалі не буду мати поняття з ким на даний момент розмовляю. Окрім цієї важливої проблеми, ще одна форма свіжості не була пов’язана з свинею. Навіть коли я просто згадую ці криваві « поправки», які нещодавно побачилися на торговій площі, мені відразу стає погано.
- Я не хочу йти.
— Не хочу чути, — відповідає мама. — Якщо ти не збираєшся допомагати, то нічого й не отримаєш навіть під час зими.
Таке відчуття, що мої скарги навіть не будуть слухати, все-таки у нас спостерігається певний брак харчів. Якщо ми цього не зробимо, то взимку ми будемо голодувати, так що в будь-якому випадку мене до цього приведуть.
Коли наша візка добиралася на південь, мій настрій ставав похмурішим і сумним.
— Доброго ранку, — сказав один з підлеглих мого батька, - сер, ви запізнюєтесь? Решта вже давно вийшли.
— Да, я знаю...
Судячи з усього, всі інші відбули вже давно.
- Гарного дня, сер.
Молодий охоронець посміхнувся і помахав мені на прощання. Я відповіла йому тим же. Бути ввічливим — це одне з найважливіших правил суспільства.
Це перший раз, коли я опиняюся за воротами з тих пір, як я стала Мейн. Тому, коли наша візка пройшла через невелику арку, я випустила дивовижний подих. Чесно кажучи, я не могла б навіть припустити, наскільки середовище всередині і ззовні міста відрізнятимуться.
— Ого...
По-перше, тут не було будинків. Вулиці в місті були такі людні і вузькі, але тут широка дорога йшла далеко за горизонт. Вдалеку я змогла побачити селище, будинків десять-п'ятнадцять. Вони були настільки маленькі, що смахували швидше на точки.
Повітря ж тут просто чарівне. Як тільки ми залишили місто, духота і пил розсіялися, залишилося лише свіже незабруднене повітря. Стіни більше не соромили мене.
Все навколо було вкрите зеленню, починаючи від луків, що простягалися по обидва боки дороги, і закінчуючи масивним високим лісом вдалеку. Все навколо було таким утихомиреним.
- Мейн, будь обережна. Дивись не прикуси язика.
— А?
Після попередження візка почала накочуватися і стрибати й трястися ще гірше, ніж раніше. Мощена дорога залишилася позаду, поступаючись непрохідною багнюкою. Багаж був небезпечним, але його надійно тримали на місці. Я ж не мала такої « ночі безпеки ».
У сонячний день тобі доводиться топати по курній гліні. А під час дощу треба продиратися крізь рідку, неприємну багно. Хто-небудь, асфальту сюди, терміново!
Неспроможні вирватися з-за щільно стиснутих зубів, мої заперечення при мені ж і залишилися, ходячи всередині голови. Я з усіх сил вчепилася у бортик, намагаючись просто не впасти.
— Ми майже приїхали. Потерпи, Мэйн, залишилося зовсім трохи.
Через п'ятнадцять хвилин після того, як ми виїхали за браму міста, возка вже опинилася біля в’їзду до села, наповненої сюдою натовпом народу. Все тут кипіло.
Свічка свиней — це робота чоловіка. Наприклад, утримати натовп стокограмової мамини і зв’язувати її. Жінки розпалювали коптальні вогнища, готували воду і кип’ятили її. Вони переконувалися, що сіль та інші необхідні знаряддя готові для приготування їжі, а також виконували цілу купу інших підготовчих завдань.
Здається, ми запізнилися: робота вже кипіла вовсю. А якщо ти не допомагаєш, то нічого і не отримаєш.
— О, нет! Вони вже почали!
- Погано. Торі, поспішимо!
— Ага!
Витягнувши великий плетений кошик, вони дістали фартухи з важкої грубої тканини. До того ж, здається, їх було вкрито воском. Мама і Торі поспішили в сторону інших жінок, на той час вже займалися приготуваннями. А батько, затягнувши передир і підхопивши гарпун, відібрався в іншу групу.
Ого... Ось ця швидкість...
Я навіть не встигла оком моргнути, як моя сім’я буквально випарувалась. Можливо, я могла б ще наздогнати Торі і маму, але я взагалі не розумію, чим я там, у такому величезному натовпі, буду займатися. Саме тому я трохи обережно з приводу цієї ідеї. Цей захід починається дуже рано, але все, наче шестірня годинника, точно знає, що треба робити, ніби знали це завжди. На відміну від мене... Хто-небудь, будь ласка, видайте мені довідник!
Замість того, щоб намагатися комусь допомогти, я краще залишуся тут і почекаю, поки мене хтось не покличе. Я засілася на залишені речі і, втупившись у простір, зробила важливий вигляд, ніби робила щось дуже значуще.
Але місце, де я сиділа, переглядалося з усіх боків площі, навіть з точки, в якій проходила найважливіша дія. Незважаючи на пристойну відстань, я чітко чула агонічні візки однієї зі свиней і бачила її відчайдушні спроби до втечі.
Один кінець мотузки був закріплений на кішці, міцно встромлений у землю, а другий обмотав її задній правий бік. Чоловіки бігали за нею, намагаючись повалити її на землю. Я на мить помітила сіру копну рожевого волосся. Немає сумніву, що Ральф з Летцем теж тут.
— А ось і я! — Батько крикнув, вбиваючись на полі бою з гарпуном напоготові. Скинувши його на плече, він різко викинув руку вперед з бойовим кличем і буквально прибив жертву до землі. Такого удару вистачило, щоб свиня кілька секунд в конвульсіях зі подихом осіла на землю.
Здавалося, що в мене відлилася кров від обличчя. У той же час батько, оточений з усіх боків чоловіками будь - якого віку, купався у хвалах і оплески. У той же час підсувала мама, яка мала в руках подоба відра. За нею йшла інша жінка, яка мала в руках величезну чашу.
Я поняття не маю, що вони збираються робити, так що я нахилилася, щоб розглянути краще. Потім кров розпиляла з рани фонтаном, і багато людей опинилися буквально від ніг до голови покриті нею. Коли приготування до збору крові було завершено, мій батько витримав спис. Я затиснула рот рукою і впала в воз.
Туша свині ховається з уваги за спідницею жінки з чашею, але я бачу, як вона збирає величезні кількості крові в миску, заповнюєю нею маминого відра. Її рухи настільки точні, що здається, вона робить це кожен день. На противагу цьому мати дуже хмурається від ваги ведер.
... Ніколи б не подумала, що моя мама може бути настільки страшною.
Після свині було відтято голову до спеціально приготовленого дерева. Вся кров, яка ще не повністю витікала з тіла, почала капати вниз.
Здається, настав час почати для реального розділу туші. Чоловік, порубаючи товстим, важким м'ясічним ножем, зробив кілька кроків вперед і вертикально розрізав свинячий живіт ...
Це все, що я можу згадати. Коли я прокинулася, то виявила, що я більше не в селі, а у якійсь кімнаті з каменю. Очевидно, це не мій будинок. Я моргнула очима, щоб очистити їх, а потім раптом згадала, ЩО я бачила перед тим, як втратити свідомість. Я почувалася жахливо.
Хоча це дуже дивно. Я не можу позбутися відчуття, що я вже бачила щось подібне.
Але що б це могло бути? Я відчуваю, як відповідь крутиться на мові, але я не можу зрозуміти, що саме. Я не думаю, що це одне з спогадів Мейн, ймовірно, це моє. Мені здається, я бачила щось подібне в Японії...
О, точно! Коли я була на рибному базарі поблизу затоки в Ібаракі, то бачила величезного тунця за хвіст і розрізали на шматки. Так ось що мені це нагадало!
Тепер, коли я подумала про це, то звернула увагу на деякі подібності між боєм свині і чисткою живої риби. Є деякі речі, які насправді можуть бути з'їдені тільки коли вони дійсно свіжі, і тепер я розумію, що, здавалося б, веселого вони знайшли в цьому.
Я можу прийняти це в якості теорії, але я зовсім не вважаю, що це весело. По-перше, тунець не кричить від болю, коли ти його вбиваєш і кров не тече з нього настільки сильно. Фу, я дійсно відчуваю себе погано...
Я зачинила рот і перекинулася... з несподіваним результатом - падінням на підлогу.
— Охх...
Я оперлася об підлогу руками і піднялася, щоб отримати краще уявлення про своє оточення. Здається, я лежала на дерев’яній лавці. Вона знаходилася недалеко від каміна, так що я взагалі не відчувала холоду. Але я нікого не бачила і не чула.
...Так, де я?
І коли я спробувала з'ясувати, де саме, якийсь солдат заглянув до кімнати, швидше всього залучений стуком мого падіння.
— О! Ти прокинулася.
- Пане Отто?
Я зітхнула, побачивши знайоме обличчя. Якщо Отто тут, у цьому кам'яному будинку, то це повинні бути або ті самі кімнати очікування, або кімната чергування біля міських воріт. Оскільки тепер я знаю, де перебуваю, то занепокоєння починає розсіюватися.
— Ах, ти мене пам'ятаєш? — Сказав він з явним полегшенням на обличчі. Оскільки я виглядаю як маленька дівчинка, він боявся, що я б почала плакати, якби прокинулася і побачила його - тоді би він просто не знав, як робити.
— Звичайно ж я не забула вас!
Ця людина, врешті-решт, є одним з небагатьох культурних людей у цьому світі і людиною, яка буде (надію) вчити мене читати й писати.
Я намагалася згорнути їхнє військове вітання, доторкнувшись до моїх грудей кулаком. Відто криво посміхнувся, з'їдав у відповідь моє волосся і пояснив мою сьогоднішню ситуацію.
- Капітан привіз тебе сюди якийсь час назад, виглядає при цьому вкрай сконфуженним. Мабуть, ти знепритомніла прямо в возі. Він сказав, що прийде, щоб забрати тебе, як тільки він зробить справи в селі.
Я не знаю, як довго займе розділка свині, але, за моєю скромною оцінкою, чи вряд мало, особливо з огляду на те, яка вона була величезна.
...Тепер, коли я замислилася над цим, я згадала, що Торі, здається, згадувала, чи у нас буде вечерю з свіжого м'яса, так?
Мені здається, я змогла б сидіти тут протягом довгого часу. Ах, якби мені привезли висушені стебла для виготовлення мого псевдопапіруса! На жаль, їх у мене зараз немає.
- Що сталося, Мейн? Тобі самотньо тому, що твої мама і тато не тут?
що я маю робити, поки чекаю?
Я випадково розповіла про свої справжні мотиви. Отто подивився на мене трохи, потім пробурмотів щось про те, що я виглядаю на пару років молодше, ніж я могла б бути насправді.
— У мене є тільки ось це, Мэйн. Як щодо того, щоб вбити час з цим?
— Эй! Це ж кам'яна табличка!
Отто простягнув мені її. Він напевно знав, що я буду біля воріт сьогодні, так що він приніс її з собою, щоб віддати мені. Він був уособлений, тактовний і добрий.
- На жаль, я змушений залишити тебе. Сьогодні я стою на варті в воротах, — сказав він, написавши ім’я Мейн у верхній частині таблички. — А як щодо того, щоб розпочати тренування?
Він простягнув мені грифель і гапочку, а потім вийшов з кімнати. Я дивлюсь на нього з величезною хвилею поваги і блискучою посмішкою на обличчі, наскільки можливо міцніше притиснута табличка до грудей. Як тільки він закрив за собою двері, я втупилася на мій отриманий інвентар.
Табличка в моїй руці була схожа на міні-доску, розміром приблизно з аркуш паперу A4. Це була тонка плитка з темного каменю, оточена простою дерев’яною рамкою. Писати можна було на обох сторонах, а на одній з них тонкими лініями були прочорні лінії, ймовірно, щоб практикувати написання.
Тепер вивчимо, власне, те, чим я збираюся писати. Це жорсткий, прохолодний на дотик камінь, але мої очі представляють довгий, стрункий шматок крейди. Також у мене в руках трохи брудна ганчірка, і здається я буду використовувати її замість ластика.
Літери, написані Отто у верхній частині таблички стали трохи непарками після того, як я провела випадково її своєю рубахою.
Господи, я так нервую, що в мене серце трясеться!
Я поклала табличку на стіл і взяла крейда. Як тільки я поклала його в пальці наче олівець, биння серця почало віддавати у вухах ще сильніше.
По-перше, я намагаюся скопіювати абсолютно незнайомі літери, які Отто написав для мене. Психічне напруження надто сильне в криволітті і спотвореності написання. Якщо б це сталося в Японії, мій вчитель відразу відрубав би мене і змусив усе переробити з самого початку. Однак час від часу зупиняючись, щоб стерти написане з дошки, я занадто щаслива, що думаю про це.
Я змусила себе зробити глибокий, повільний вдих, а потім використала тканину, щоб м'яко витерти ліву сторону дошки. Я ретельно виписала ще одну лінію, і цього разу набагато краще, ніж раніше.
Я пишу своє ім'я, стираю, потім знову пишу, а тоді ще раз перу... коли я втомлююся, я перемикаюсь на писання хокку, які я все ще пам'ятаю, потім стираю, а тоді знову пишу, і знову пратиму...
Ааа, це чисте блаженство. Читання і лист — це так добре...
Незважаючи на те, що в кімнаті горів вогонь, холодний візник все-таки якимось чином зміг прокрастися всередину. Минуло кілька годин, перш ніж батьки повернулися і забрали мене з табличкою. Моє погане здоров’я знову підвела мене, бо здається моя гарячка поступово повертається назад.
***
— Твоя температура не падає, тому залишайся в ліжку. Не вставати!
Добре.
Мої батьки постійно йшли по маршруту « туда-ретротно», заносячи цілі купи овочів і складаючи їх в кімнати для підготовки до зими. На кухні з фруктів, які Торі зібрала в лісі, вариться варення. Вперше після приходу у цей світ я відчула запах солодкості, і це робить мене щасливішим.
У розпал приготування прийшла Торі, несучи з собою порожнечу супу. Я відклала мою табличку в сторону і взяла піднос з її рук.
— Прости, Тори. Просто це так цікаво...
— Я ж казала тобі!
— Торі, Торін, можеш не розповідати мамі з татом про це?
— Не знаю, не знаю...
Тобто, вона не робить обіцянок. У будь-якому випадку, яких обіцянок я чекаю?
Коли сім'я закінчує підготовку до зими, я валяюсь у ліжку, ряд на дошці, що Отто дав мені. Я регулярно переписую своє ім’я.
Я дійсно хочу навчитися писати. Якщо я настільки щаслива від того, що можу написати щось, то буду ще щасливішим, якщо зможу прочитати книжку!
Але поки що мені потрібно відпрацювати те, що я можу на даний момент.