Чаювання з графом (1)
Мої руки й ноги набрякли від холоду. Я терпіла мороз, розтираючи покриті червоними плямами щоки долонями. Коли повернулася додому, згорбившись від холоду, мене зустрів батько. Той самий — син диявола.
Я не знала, чому він мене бив. Просто звикла до побоїв без причини. Єдине, що я могла зробити, — це згорнутися в клубочок, аби хоч трохи захистити себе. Іноді мої молодші брати й сестри намагалися зупинити батька — і тоді діставалося їм.
Та тільки не Алісія. Вона кинула на мене погляд і відвернулася. Єдина з усіх дітей, кого батько не бив. Він пестив її, балував… але лише тому, що колись збирався вигідно її продати. Алісія про це не знала. І саме тому була такою зарозумілою.
Коли ж усі, хто тримав мене за руку, зникли один за одним, я навчилася стримувати біль і смуток спокійно. Мені вже й сліз не треба було. Коли це усвідомлення прийшло, я прокинулася від чергового кошмару. Після цього заснути знову було неможливо.
Паула згорнулася калачиком у кутку кімнати й сіла. Притуливши голову до холодної стіни, вона почула знайоме стогнання. Заплющила очі й дослухалася до слабкого звуку.
По той бік стіни — він теж боровся. І це трохи її втішало. Він міг злитися, кричати… але іноді, коли вона прокидалася від кошмарів, чула його стогін. Вона терлася щокою об холодну стіну, витираючи сльози страху. І розуміла: вона — не одна.
— То ти хочеш сказати, що саме родина сера Крістофера зробила з тобою таке?
— Так.
— А він знає?
— Ітан не знає. І, мабуть, добре, що ще не знає.
Паула не повірила своїм вухам. Її слова звучали уривчасто, здивовано. А той, кому вони були адресовані, відповідав спокійно. Надто спокійно.
— Я лише здогадуюсь. Але не впевнений. Ось чому він хотів запитати в мене. Він не знає напевне, чи справді його родина зробила зі мною це.
— То ти відповів йому?
— Він не питав. Не може запитати.
— Чому?
— Бо я не в найкращому стані.
Паула втратила дар мови.
— Попри свій характер, він добра людина для мене. Він не зміг би встромити мені ножа в рану, коли я втратив зір і був охоплений страхом.
Лише тоді вона зрозуміла, чому Вінсент уникав Ітана. Але разом з тим — її не полишали сумніви. Звідки Вінсент знав усе це?
— А чому б вам не розповісти серу Крістоферу?
— Бо в мене немає на це причини.
Вінсент підвів повіки. Його смарагдові очі, ще затуманені, але сповнені рішучості, дивились просто в порожнечу.
— Іноді таємницю потрібно зберегти.
…
На цьому розмова скінчилась. Він замовк, і Паула більше не питала. Десь у глибині її серця загорілася тривожна лампочка — попередження: не смій дізнаватись більше. Відтоді вона більше не порушувала цю тему, і він також нічого не додав.
Але це не означало, що їй було нестрашно. Щоночі, заплющуючи очі, Паула всім тілом відчувала, який це тягар — ця страшна таємниця, що лежала на її згорблених плечах.
Таємниці мають залишатися таємницями.
Просто зроби вигляд, що ти нічого не бачила. Ніби нічого не чула. І не кажи нічого.
Пригадуючи знову умови, які потрібно було прийняти, щоб працювати тут служницею, Паула сьогодні повністю зосередилася на своєму завданні — піклуванні про господаря.
— Пане, прокиньтесь.
Круглий силует на ліжку ворухнувся, але не встав. Хоч він був дуже чутливим, напевно, вже помітив її прихід. Паула насупилася й відкинула простирадло.
— Вам потрібно поїсти.
Коли його обличчя відкрилося, воно скривилося від невдоволення. Проте на ньому було видно піт — здавалося, минулої ночі йому снився кошмар, і він не відпочив як слід.
— Ви сильно спітніли, краще спочатку вмийтеся.
Неприємний запах у кімнаті зник, і речей, що валялися на підлозі, стало значно менше. Промені світла, що проникали у темну кімнату, стали звичною частиною щоденного життя. Останнім часом він їв краще і намагався жити більш-менш регулярно. Та все ж залишався настороженим і неохочим до будь-якого дотику з боку інших.
— Вийди.
Він ухопився за край простирадла, яке вона щойно відкинула. Проте Паула не відступила — навпаки, ще міцніше стиснула тканину в руці.
— Я наповнила ванну.
Коли вона вперше потрапила сюди, навіть уявити не могла, що доведеться допомагати йому з купанням. Але після всіх дивних суперечок і змін, що сталися між ними, тепер вона могла прямо попросити його помитися.
— Прошу, підніміться.
Вінсент глибоко зітхнув. Його дратувала рука, що тягнула за простирадло. Схоже, сьогодні в нього був поганий настрій.
— Я допоможу вам.
— Як минулого разу, так?
— Ну… тоді я піду перевірити температуру води.
Паула втекла у ванну кімнату. Їй справді не було чим виправдати інцидент минулого разу, коли він опинився в ванні з плюхом.
Вона занурила руку у воду, щоб перевірити температуру, а потім повернулася до Вінсента, який лежав, дивлячись у порожнечу. Коли вона обережно поклала руку йому на плече, він відвернувся. Втім, вона вже звикла до цієї реакції. Паула підняла його мляву руку й поклала собі на плече. Щойно вона потягнула його, він підвівся і зліз із ліжка.
Попри грубощі у словах, сьогодні Вінсент поводився спокійно. Тож вона легко довела його до ванни.
Паула поклала його руку на край ванни, і він на дотик перевірив, де вона. Вона поспішила розстебнути його одяг, щоб йому було зручніше митися, але він зупинив її руку.
— Я сам впораюся. Іди.
— Ви впевнені?
Коли Паула, здивована неочікуваною поступливістю, перепитала, він мовчки кивнув і повільно почав знімати з себе одяг. Вона застигла, спостерігаючи за цим, допоки він не скинув сорочку на підлогу. Тоді лише отямилася.
«Що взагалі відбувається?»
Паула швидко нахилилася і підняла піжамну сорочку, яку він кинув. Якраз тоді він зупинився, збираючись знімати штани.
— Якщо ти не вийдеш, я знаю, як не купатись.
— Добре, вже йду.
Цок.
Коли вона цокнула язиком, Вінсент насторожився, почувши той звук. Здавалось, він хотів щось сказати, тож Паула поспішила покласти одяг на підлогу й вибігти з ванної.
Після цього вона почала топтатися на місці, імітуючи кроки — туп, туп, — а потім поступово зменшила звук і зупинилася. Невдовзі після цього почула, як хлюпоче вода — він таки зайшов у ванну.
«Що з ним коїться?»
Хоч вона була здивована такою покірністю, вирішила зосередитись на справах. Поки він мився, потрібно було прибрати кімнату.
Як завжди, Паула поскладала розкидані речі, замінила простирадла, наволочки й підковдру на свіжі, витрусила пил з кутів, вимела підлогу і протерла меблі. Коли кімната хоч трохи прибралася, вона з гордістю зайшла до ванної.
Після купання Вінсент саме одягався. Вона дістала рушник із найближчої шухляди й почала витирати його вологе волосся. Він цього разу мовчки дозволив їй це зробити.
— Простирадла змінено. Можна лягати.
Коли волосся підсохло, вона обережно підтримала його за передпліччя й допомогла дійти до ліжка. Він повільно сів на край. І тільки тоді вона помітила, що одна з ґудзиків на сорочці застібнута не на ту петлю.
Вона подумала, що сьогодні він виглядає особливо охайно.
Паула тихенько засміялася й розстібнула неправильний ґудзик, після чого акуратно застебнула сорочку знизу вгору.
— Їжа.
— Га? А, так, так, їжа. Зараз усе принесу.
Паула підійшла до дверей і взяла срібний піднос. Трохи вагаючись, вона опустилася на коліна перед Вінсентом, поставила піднос йому на коліна і піднесла ложку каші до його рота. Вінсент спокійно прийняв їжу й почав їсти.
Минулого разу в нього був розлад шлунка, але сьогодні він з’їв усе до останньої ложки. Ця зміна щиро порадувала Паулу, і вона з радістю спостерігала, як він їсть. Він знову доїв усе до кінця. Здається, тепер можна готувати страви з невеликими шматочками.
Після того, як прийняв усі ліки, Вінсент ліг у ліжко. Він підтягнув простирадло до самого підборіддя й повернувся обличчям до стіни.
— Я спатиму.
— Добре. Я розбуджу вас на обід.
Паула вийшла з кімнати, задоволена — заздалегідь зібране прання й порожній посуд у руках.
— Господар останнім часом добре їсть.
— Так, сьогодні він з’їв усе до останньої ложки.
Паула показала кухарці порожню миску. Та, зворушена, ледь не розплакалася. Помічниця кухарки радісно підхопила розмову.
— Гадаю, вже можна подавати рисові зерна.
— Завтра все гарненько підготую!
Паула усміхнулася, похитала головою й вийшла з кухні. Потім вийшла з флігеля й стала чекати на Реніку.
Але сьогодні Реніка була не сама — поруч із нею йшла Ізабелла.
— Господар, здається, останнім часом у хорошій формі.
— Так, їсть добре, а щойно сам приймав ванну. Кидається речами й вибухає гнівом, як і раніше, але набагато рідше. Минулого разу навіть сам зліз із ліжка і трохи походив.
Паула говорила тихо, чітко й так, щоб почула лише Ізабелла. Вона також повідомила, що востаннє Вінсент навіть вийшов з кімнати. В пам’яті спливло здивування на обличчі Ізабелли. Хоч вона й не показала цього явно, але піднята брова ясно видавала її враження.
— Це великий крок уперед. Ви добре попрацювали. Розраховую на вас і надалі.
— Так, обов’язково.
Після короткої розмови з Ізабеллою, Паула підійшла до Реніки, взяла в неї кошик із новими простирадлами й одягом, а старий — передала їй. Після прощання Паула повернулася до флігеля.
Сьогодні у Паули було більше вільного часу, ніж вона очікувала, — Вінсент був незвично лагідним. Минуло вже чимало часу з їхньої останньої сутички. Зазвичай після цілого дня боротьби з ним вона почувалась виснаженою, але сьогодні вперше змогла спокійно оглянути флігель зсередини.
Внутрішній простір флігеля загалом був охайним. Вона чула, що покоївка приходить у певний час, щоб прибирати. Тому Паулі не доводилося турбуватись ні про що інше — тільки про свого господаря. Про це їй одразу сказала Ізабелла, щойно вона з’явилася в маєтку.
Завдяки цьому Паула прибирала лише кімнату Вінсента. Жила вона в кімнаті поряд із його, і єдині місця, куди заходила — це кухня, звідки приносила їжу, і задній хід, де передавала брудну білизну.
«Ось як воно виглядає…» — подумала Паула, з захопленням роздивляючись маєток: високу стелю, якої не дістати навіть якщо задерти голову, і просторий інтер’єр, який, здавалося, неможливо повністю оглянути навіть за день. Вон
а вперше була в подібному місці, тож усе здавалося їй новим і цікавим.
Потім вона піднялася центральними широкими сходами й почала роздивлятися картини на стінах — одну за одною.