Розділ 9.
Природно, після такого я не могла не засумніватися в справжній природі цього щоденника.
Це просто якийсь магічний трюк чи чийсь жарт?
У цьому світі існують магія й боги.
Я знала це, бо так було написано в романі.
Але знати про це й по-справжньому прийняти — зовсім різні речі.
Якщо дивитися лише на результат, то це навіть було мені на руку. Щоденник надавав інформацію, якої я не знала, саме тоді, коли вона була потрібна.
Зрештою, тепер я відповідала за сніданок кронпринца, і якщо там раптом з'явиться отрута, усю відповідальність покладуть на мене.
Втім, я не збиралася ставати відданою покоївкою кронпринца.
У мене не було ані найменшого бажання присвячувати своє життя головному герою настільки беззастережно.
Ледве перевівши подих серед цього хаосу думок, я втупилася в зелену рослину, що лежала в коробці.
Мабуть, варто знайти квітковий горщик і посадити її.
Як то кажуть, не варто втрачати те, що може стати в пригоді.
І ще Меллорі.
Мені потрібно було знайти цю людину.
Раз його ім’я раптом з’явилося в цьому щоденнику, цілком можливо, що він щось знає.
І взагалі, яке відношення могла мати звичайна покоївка Роуз до травника?
Не позбувшись підозр, я обережно обірвала кілька листків рослини з коробки й загорнула їх у носовичок. Потім акуратно поклала згорток до кишені та попрямувала на кухню.
— Доброго ранку!
На кухні з самого ранку кипіла робота, і, як і раніше, про гігієну тут, схоже, ніхто навіть не чув...
Стиснувши зуби, я підійшла до шеф-кухаря.
— Перепрошую, шефе?
Коли я наблизилася до чоловіка середніх років із усмішкою на обличчі, він насупився, вдаючи страшенно зайнятого.
Та щойно ковзнув по мені поглядом, його очі здивовано розширилися.
— Що, ти ще не здохла?
— Ха-ха, боюся, ні. Як бачите, жива й здорова.
Хоча реакція шеф-кухаря була вкрай неприємною, я зберегла професійну усмішку й дружньо наблизилася до нього.
Побіжно глянувши на нього, я роздивилася його фартух.
Саме так, як я й очікувала. Як і на моїй формі, на грудях акуратними літерами було вишито ім'я «Тайрон».
— І чого тебе сюди знову занесло?
Керуючий кухнею, поглядаючи на мене, заговорив, не відриваючи очей від великого шматка м'яса на обробній дошці.
У мене аж думки заметушилися.
«То чому б вам не мити руки перед приготуванням? Чому б не привести до ладу це скуйовджене волосся? І чому б, зрештою, не зголити цю бороду?»
Саме це мені хотілося сказати.
Але в моєму нинішньому становищі, без жодної підтримки за спиною, був великий ризик, що він сприйме це як зухвалість і просто відмовиться співпрацювати, тому я проковтнула ці слова.
— І все ж їжа призначена для Його Високості кронпринца, тож трохи уважності не завадить.
Я усміхнулася й втупилася в шефа.
Не витримавши мого погляду, Тайрон глянув на мене у відповідь і з гуркотом поклав м'ясо на обробну дошку.
Я відсахнулася, коли в мій бік бризнув гарячий м'ясний бульйон.
Він зробив це навмисно.
— Гаразд. Роби, як хочеш.
Я замислилася над словами шефа.
Він же чітко сказав, що я можу робити, як хочу, так?
— Тоді, оскільки ця їжа буде подана Його Високості кронпринцу, я попрошу вас дотримуватися належної гігієни.
Я вказала пальцем на його кучеряве волосся.
— Будь ласка, носіть ковпак, щоб прикривати це неслухняне волосся. Також підстригайте нігті і ще...
— Що? — перепитав він.
— Думаю, підлогу теж варто прибрати. Тут надто брудно.
Шеф недовірливо подивився на мене. Я склала руки разом і благально всміхнулася з виглядом людини, яка щиро переживає.
— Не те щоб я сумнівалася, але якщо волосина чи шерсть випадково потрапить до обіду кронпринца, Його Високість може бути дуже розчарований... Звісно, я не думаю, що в стравах, приготованих шефом, можуть бути якісь недоліки. Але ніхто ж не ідеальний, правда? Я просто прийшла ввічливо попросити трохи обережності, про всяк випадок.
Я не була певна, чи це спрацює тут, але зазвичай у готелях стосунки між обслуговчим персоналом і кухнею були не надто теплими.
Шеф, явно незадоволений моїм проханням, потягнувся рукою до руків'я ножа, встромленого в обробну дошку. Але щойно він почув слова «кронпринц», то лише важко зітхнув.
— Чого ти хочеш?
— Мене звати Роуз.
— Я про це питав?
Шеф нахилився до мене своїм кремезним тілом і суворо промовив:
— Та ким ти, в біса, себе вважаєш, щоб вказувати мені, що робити?
Я спокійно відсунула шефа, що насувався на мене, і відповіла:
— Я новопризначена особиста покоївка кронпринца. Як я вже казала, я відповідаю за підготовку обіду Його Високості. Якщо зі стравою щось буде не так, у скрутному становищі опинимося ми обоє. Тому я й згадала про це заздалегідь, як запобіжний захід. Прошу, не ображайтеся, ха-ха.
Почувши мої слова, шеф схрестив руки на грудях і глянув на мене зверхньо.
На його обличчі було написано: «Подивіться тільки на цю нахабу».
— Як вам відомо, Його Високість досить чутливий...
— Ха-ха-ха!
Раптом завідувач кухні розреготався і з усієї сили ляснув мене по спині.
Звісно, я могла лише розгублено завмерти.
— Ну, тепер я розумію, як тобі вдалося вижити в покоях Його Високості. Бачили колись таку зухвалу дівчину?
— Що?
Шеф хрипко розсміявся, швидко витер свої жирні руки об фартух, а потім схопив мене за руку й енергійно потис її.
— Я Тайрон, головний кухар палацу кронпринца.
Я ніяково всміхнулася й поспішно потисла його руку у відповідь.
Здавалося, шеф готовий був розповісти всьому світу, що мене звати Роуз.
— Ха-ха-ха! Роуз із міцною зашморговою петлею на шиї! Приємно познайомитися!
Він гаркнув так, щоб почула вся кухня, і погляди всіх працівників одразу звернулися до мене.
— Роуз?
— Роуз, привіт!
— Приємно познайомитися, Роуз!
Схоже, всюди однаково.
Люди на кухні мали якусь особливу життєрадісну енергію, хоча був лише ранній ранок.
От тільки якби вони ще трохи більше дбали про гігієну.
Почуваючись ніяково, я на мить почухала потилицю, а потім підійшла до таці з готовою їжею.
— Можна дізнатися, що сьогодні в меню?
У відповідь шеф подивився на мене й нахилив голову набік.
— Чому тебе раптом зацікавило меню? Ще з учорашнього дня.
Спитав він, викладаючи на тарілку щойно обсмажені гриби.
Тепер, коли я про це замислилася, сама не знаю.
Може, у цьому світі так не заведено?
— Ну, мені ж потрібно знати, яку їжу полюбляє Його Високість... Та й існують дослідження, які показують, що барвисті описи страв роблять їх смачнішими...
Пробурмотіла я у відповідь на запитання, яке мені фактично нав'язали.
Почувши це, завідувач кухні усміхнувся, витягнув невеликий блокнот і жестом покликав мене ближче.
Він що, збирався пояснювати все по черзі?
— Яловичий бульйон із чотирма видами овочів, тушкованими разом, запечені гриби з цілими горошинами перцю та запіканка з цукіні й шинки під томатним соусом.
Шеф нашвидкуруч записав усе в блокнот і простягнув його мені.
А потім із надзвичайно гордим виглядом почав пояснювати далі:
— Особливо ця запіканка. Це особливий рецепт, який передається вже три покоління, тож слухай уважно.
Я прийняла блокнот із виразом обличчя, який мав показати, що я зворушена.
І вчора, і сьогодні я була майже впевнена, що ця людина навмисне ускладнює меню, щоб перевірити мене.
Мене це дратувало, але я стрималася.
Зрештою, хороша їжа є хорошою їжею.
— Тоді я негайно подам це Його Високості.
— Гаразд. Завтра доповіси про результат.
Я швидко підхопила тацю й вийшла з кухні. Діставши з кишені хустинку, я розгорнула загорнутий у неї листок вензенту.
Потім поклала на листок зовсім трохи їжі.
Нічого не сталося.
Я завмерла й пильно втупилася в листок, схожий на базилік.
Невже він справді має той ефект, про який було написано в щоденнику?
— Ну й нехай.
Подумаю про це пізніше.
Я швидко відкинула всі зайві думки й глибоко вдихнула перед розкішними дверима.
— Ваша Високосте, сніданок готовий.
— Заходь.
Низький і суворий голос.
Я відчинила двері й увійшла, відчуваючи себе так, ніби власними ногами заходжу до тигрячого лігва.
Крізь вікно пробивався тонкий промінь ранкового сонця.
Кронпринц мовчки спостерігав за мною. Сидячи за обіднім столом, він закинув ногу на ногу, підпер підборіддя рукою й раз у раз постукував пальцями по столу.
Кімнату наповнював лише звук коліс таці, що котилася підлогою.
— Сьогодні ти запізнилася аж на десять хвилин.
Я мимоволі завагалася.
Рефлекторно глянувши на годинник.
Десять хвилин?
Я прийшла точно в той самий час, що й учора.
Коли на моєму обличчі явно проступила паніка, кронпринц із роздратованим виразом заговорив:
— Я закінчив готуватися ще десять хвилин тому.
Він це серйозно? Просто сьогодні прокинувся на десять хвилин раніше звичайного? Що це взагалі за людина така?
Та я лише схилила голову.
— Перепрошую, Ваша Високосте. Відтепер я подаватиму сніданок на десять хвилин раніше.
— Тобто я чекав на тебе десять хвилин.
Я підняла голову й подивилася на кронпринца.
Він усміхався до мене — зовсім не так, як зазвичай. На його губах грала майже весела усмішка.
Від цієї моторошної посмішки в мене по спині пробіг холодок.
Як мені взагалі пережити другий день поруч із цією людиною?..