Розділ 8.
Головний герой розсміявся, ніби мої слова його потішили.
А потім підійшов до мене.
Що він тепер від мене хоче?
Завдяки своєму високому зросту, від якого віяло майже примарною загрозою, він притиснув мене до стіни, і мені не залишалося нічого іншого, як відступити назад.
На його вродливих губах вигнулася посмішка. Загнавши мене в кут, він заговорив тоном, сповненим погрози:
— Як ти можеш стверджувати, що служитимеш мені щиро?
Довгий палець головного героя ковзнув по моїй шиї.
Від легкого дотику, що затримався на шкірі, я здригнулася й одразу опустила погляд.
У голові ніби загорівся тривожний сигнал.
Було очевидно, що він дивиться на мене зверхньо.
— Оскільки мене добре знають як людину, що пережила безліч зрад, ти вже повинна розуміти...
У наступну мить обличчя головного героя опинилося просто перед моїм.
У його червоних очах чітко відбивалося моє замислене обличчя.
— Тобі нічого не вигідно, якщо залишишся поруч зі мною.
Якби я хоча б трохи поворухнулася, наші губи могли б торкнутися.
Навіть якби я захотіла відступити, відступати було нікуди.
Я відчайдушно стримувала емоції. Не можна було показати ані краплі вагання. Треба було зберігати спокій.
Мовчки я почала подумки декламувати гімн.
— Ти ж не можеш щиро служити мені, знаючи все це. Хіба не так?
Сприйматимемо це як співбесіду.
Я не піднімала погляду й заговорила.
Спершу — про те, що я можу зробити.
— Коли сьогодні вранці я оглядала кухню, то помітила багато моментів, які потребують покращення. Гігієна кухонного персоналу залишає бажати кращого. Зважаючи на те, що їжу подають Вашій Високості, належний контроль є необхідним.
Брови головного героя здивовано піднялися.
Схоже, він хотів почути продовження.
Тож я заговорила трохи спокійніше.
— Якщо у Вашої Високості є якісь вподобання, я простежу, щоб шеф-кухар готував відповідно до них.
Почувши мої слова, головний герой трохи відступив і поглянув на мене своїми характерними холодними червоними очима.
— Продовжуй.
По-друге — самопожертва.
— Я чула, що до палацу привели нову покоївку.
— І що?
Кутик губ головного героя піднявся.
Схрестивши руки на грудях, він дивився на мене з раптово виниклим інтересом, а в мене в голові все змішалося.
Ще зарано було заявляти, що герцог і головна покоївка діють заодно.
До того ж я не була впевнена, що новенька дівчина Міла, яку я бачила сьогодні, стане тією, кого після моєї смерті призначать до спальні кронпринца.
Найважливішим було те, що головний герой, схоже, навіть не підозрював про це.
Але в мене не було часу ретельно все обдумувати й зважувати.
Потрібно було дати мудру відповідь.
Показати, наскільки відданою я можу бути йому. Наскільки вірною.
— ...Я, найімовірніше, сьогодні померла б.
Очі головного героя широко розплющилися.
А потім він усміхнувся, мов божевільний, ніби почув щось неймовірно захопливе.
Здається, я починала розуміти, чому героїня називала головного героя психом.
Цей покидьок безперечно був несповна розуму.
— Гадаю, причиною смерті оголосили б самогубство.
Я відчайдушно сподівалася, що цього буде достатньо і він зрозуміє, на що я натякаю.
Але головний герой усе ще чекав продовження.
Я затамувала подих і випалила:
— І все ж я жива.
Після цього думки в голові вибухнули справжнім хаосом.
Може, мені слід стати навколішки?
Що взагалі вважається проявом покори в цьому місці?
Я щосили намагалася пригадати спогади Роуз, але вони були такими ж чорними й порожніми, як екран телевізора після завершення мовлення.
Тож я якомога чемніше склала руки на животі й схилила голову.
— Моє життя було врятоване завдяки Вашій Високості. Тому я покірно прошу дозволити мені віддячити за цю ласку.
Після цього минуло близько п’яти секунд, і я не відчула жодного болю. Схоже, моя жалюгідна вистава спрацювала.
— Покірно, кажеш.
Головний герой зробив крок назад.
Здавалося, клубок, що стискав моє горло, нарешті послабшав.
— Я приймаю твоє прохання.
Мої очі широко розплющилися.
Що я щойно почула?
— Краще припини ці безглузді церемонії. Вони дратують.
***
Справжнє усвідомлення прийшло лише наступного дня, коли я розплющила очі й зустріла світанок.
Я вижила.
Я жива.
— Вааааааа!
Я закричала, затуливши рота руками, і почала метатися кімнатою, немов божевільна.
Серце шалено калатало.
Цього не може бути.
Я не померла ні від руки вбивці, якого підіслав герцог, ні від руки кронпринца.
Я була жива й здорова, з усіма органами та кінцівками на місці.
Не можу в це повірити.
Подумати тільки: я — звичайна масовка без жодної ролі в цьому жорстокому дешевому романі початку 2000-х — не лише вижила після переселення в чуже тіло, а й зуміла врятуватися! Рабська жилка... ні, професійний дух, що дрімав у глибині мого серця, спалахнув із новою силою.
Можливо, це було жалюгідно, але важливим був результат.
Я догодила кронпринцу.
Той клятий кронпринц, майбутній тиран, офіційно взяв мене до себе на службу!
Тепер мені залишалося лише сумлінно виконувати свою роботу й не дратувати кронпринца.
Мені більше не потрібно було зважати на косі погляди інших слуг.
Зрештою, як особиста покоївка кронпринца, я займала доволі високе становище серед прислуги, тож мої слова вже не могли так просто ігнорувати.
Звісно, перспектива щодня бачити захоплено-божевільну пику кронпринца була приблизно такою ж приємною, як витирати стіл брудною ганчіркою перед сервіруванням, але головне — я була жива.
Ніколи б не подумала, що стану такою оптимісткою.
Зі свіжою головою я привела себе до ладу й туго зібрала волосся.
До речі, це рожеве волосся мені зовсім не подобалося.
Воно надто впадало в очі.
— Може, перефарбувати його в чорний чи що? — пробурмотіла я.
Розглядаючи себе в дзеркалі й оцінюючи свій зовнішній вигляд, я зрештою перевела погляд на той клятий щоденник.
Я була настільки заклопотана всім іншим, що навіть не замислювалася, що з ним робити.
Він неабияк нервував мене.
Що це взагалі за щоденник такий?
Його справді писала Роуз?
Якщо так, то куди поділася справжня власниця цього тіла — Роуз?
Найпростіше пояснення полягало в тому, що Роуз опинилася в моєму колишньому тілі.
Можливо, я мислю надто прямолінійно, але якщо моя гіпотеза правильна...
Роуз врятувалася.
Як би довго я не думала над цим, цей світ був набагато страшнішим за Землю.
Суспільство з жорсткою становою ієрархією, де людські права нічого не варті. Суцільне божевілля.
І якщо людиною, яка опинилася в цій ситуації, була б не я, а сама Роуз, чи змогла б вона пережити минулу ніч?
Якщо згадати оригінальний роман, то коли він зрештою зійшов на трон, поруч із ним не залишилося жодної покоївки чи іншого слуги.
Можливо, Роуз загинула в оригінальній історії.
І ця смерть мала статися саме минулої ночі.
— Що, в біса, я тут узагалі роблю?.. — пробурмотіла я.
З важким зітханням, змішаним із власними думками, я нервово торкнулася тремтячими руками обкладинки щоденника.
Мені це не подобалося, але я відчувала, що все одно повинна його відкрити.
Заплющивши очі, я розгорнула обкладинку.
Потім повільно прочинила і глянула на першу сторінку щоденника.
На мій жах, від попереднього вмісту не залишилося й сліду. Лише одна сторінка — перша — була заповнена акуратним почерком.
[Меллорі — травник.]
[Меллорі дав мені коробку й навчив розрізняти отрути.]
[Якщо нанести невелику кількість отрути на листок вензента, він стане синім.]
[Я поклала коробку з листям вензента в третю шухляду письмового столу.]
Я повільно прочитала написане й важко ковтнула.
На цьому етапі це вже починало лякати.
Я повільно обернулася, немов іржавий робот без мастила, видаючи тихе скрипіння.
Мій погляд вп'явся в третю шухляду.
Руки тремтіли.
Саме над вирішенням цієї проблеми я ламала голову весь цей час.
Реально перевірити, чи отруєна їжа, яку подають кронпринцу, було майже неможливо. Але якщо справді існувала рослина, здатна виявляти отруту...
Я більше не вагалася й висунула шухляду.
— Та ну... — вирвалося в мене.
Це здавалося брехнею.
У шухляді й справді лежала невелика коробка.
Я поспіхом відкрила її.
Усередині виявилося коріння рослини, схожої на базилік, — свіже й соковите.
Свіжа, жива рослина.
Минуло вже два дні відтоді, як я переселилася в це тіло.
Але як рослина могла залишатися такою свіжою та здоровою протягом двох днів без сонячного світла, просто лежачи в кімнаті?
Мені хотілося закричати.