Прокинувшись, Іван спочатку не міг збагнути, де знаходиться. Занадто свіжо, вітер обдуває, при цьому не холодно. До вух долинає звук проїзду, ніс відчував запах вихлопних газів і злегка їла від надто жорсткої та незручної поверхні.
Відкривши очі, Ваня обробляв пуще попереднього. У першу чергу він зазначив, що спав на вулиці! Це був якийсь парк. Йому здавалося, що він вже бачив цей парк, але він розташований явно не в Челябінську. По-друге, на ньому була надета архейська форма старого зразка, ще та стара плямиста зеленка тих часів, коли йому довелося віддавати борг країні.
В останній раз така пригода сталася з Ванею тридцять п'ять років тому, коли він після демобілізації добирався із військової частини у Волгограді, в якій проходила його служба в село під Челябінською. Тоді він загуляв, через що запізнився на поїзд. Це було настільки яскравим, що я запам’ятався на все життя. Він пам'ятав, що збирався спати на вокзалі, але там до нього докопався якийсь бомж, який пропонує разом пожерти і випити. Звичайно, за рахунок солдатика. Гроші у Вані були, хай і не космічна сума, але дещо йому вдалося заощадити. Але світити готівкою перед мутним бродгою він не ризикнув. Вигреб з кишені дрібничок і купив сосиску в тесті, яку розділив наполам із бомжом.
Тоді Іван не вмів різко відшивати людей. Воно і зрозуміло, йому було лише двадцять років. Молодий наївний хлопець, життя особливо не бачив. На той момент він провів майже третину життя в дитячому будинку, ще 12 років прожив у глухому селі з прийомними батьками і два роки у закритому чоловічому колективі ніс службу в автороте. Не те щоб йому пощастило з місцем служби, просто він один із кількох хлопців, які погодилися пройти навчання в ДОСААФ. Він ніколи не шкодував про що в житті, бо отримав досвід водіння та ремонту автомобілів і дембельився з посвідченнями водія на управління легковими й вантажними автомобілями.
Саме тоді він вперше ночував у парку на лавочці. Я хотів якнайшвидше втекти від бомжа, а той став нав’язаний йому і не відступав. Ваня потім з посмішкою згадував, як в якийсь момент відлучений нібито виправитись убік, а коли втік із очей мутного типу, то швидко втік. Але він не хотів повертатися на залізничний вокзал. Його поїзд повинен їхати лише о третій годині дня. Тратитися на готелі хлопець не хотів, думав зекономити гроші на щось більш корисне. Тому він легко спати прямо на лавку в поблизькому парку просто у центрі міста. Тоді вночі до нього ще підходили патрульні міліціонери, з якими відбувся досить неприємний діалог, ледь не закінчений поїздкою в КПЗ (камеру попереднього ув'язнення). Але це не так. Стражі порядку увійшли в ситуацію солдата, самі нещодавно були такими, так що вони залишили його у спокої.
Що ще більше запам'ятався цей день, так це своєю іронією. Того ранку, коли він прокинувся на лавці, у нього був день народження — третій червня двотисячного року. Такий день народження важко забути.
І ось все повторюється заново.
Очережним фактом, який кинув Івана в ступор, виявилася худорлявість. Не те щоб він зовсім вже розкабанів, але років з тридцять його фігура заливала жирком і була досить щільною. Зараз же він був худий і м'який, як в молодості, при цьому відчував себе так, ніби заново народився, а не провів ніч на дерев"яній лавочці. У його п'ятдесят років після такого встати було б проблематично, якби взагалі вийшло через заклинилу спину.
Ваня впав у ступор, ретельно вивчивши свій гардероб. Це була його дембілська форма! Його, матір його, дембілський одяг! Він пам'ятав, як півроку витратив на вишивку, плетіння аксельбантів, наче не в авторстві служив, а у швейних військах. У той час йому здавалося, що він виглядає чільскою — мачо російського розливу і всі дівки падатимуть до ніг. Але нічого подібного. Коли він став старшим, то зрозумів, наскільки це безглуздо. Уж краще звичайна військова форма, ніж клоун, обшитий мотузками.
У кишені знайшлися гроші, військовий квиток і посвідчення старого зразка водія. Дуже старий зразок! Великий Ламінований документ був розміром з пару банківських карт. Носіть таку в гаманці незручно, як і старі свідчення реєстрації транспортних засобів (СТС), які мали аналогічний формат. Для тримдрія для водіїв треба було купувати окрему шкірку, схожу на обкладинку для паспорта. Коли страховки пішли, їх перекладали в чисту електронну форму, а потім додали діагностикські карти, документи на додаткове обладнання та інше. Ух, тоді доводилося возити з собою товсту пачку паперів щоб не нарватися на штраф ... Такі права відмінили ще десь у 18 році. Можливо, це сталося раніше, просто коли Ваня в черговий раз змінював свої права на нові, якраз у 18 році, документи такого зразка вже не видавали. А вже сучасне посвідчення водія, отримане ним у двадцять восьмому році, то саме з комп'ютерними чіпами та біометричними даними взагалі і поруч не стояло. Там купа голограм, захист і водяних знаків. На світі, павич розпускає хвіст перед самкою.
Дивно, але документи були його. Що в військовій, що у правах були його старі фотографії, зроблені в віці вісімнадцяти років. Ім'я, прізвище, відчесність - все честь по честі Іванов. І дата народження його.
Ім'я, звичайно, з розряду «бери будь-який зразок і можеш нічого не заповнювати". А все тому, що з фантазією у працівників притулків не дуже гладко. Ось так назвали вони дитину-найдієчка. А прийомні батьки не давали свого прізвища в силу незнищенної лінивості. Так-то вони були людьми немолодими, старої закалки, і в роботі ні собі, ані дітям послаблень не робили. Але коли справа дійшла до зіткнення з бюрократичною машиною, вони пасували. Це ж в місто потрібно їхати, знову папірці якісь оформляти, і це після бігу по інстанціях, щоб сформувати усиновлення.
Приємні батьки були Міхеєвими. На момент усиновлення в Вані стукнуло п’ятдесят і три матері. Вони не могли мати своїх дітей через проблеми зі здоров’ям, але хотіли. Довго не вирішувалося взяти на виховання чужої дитини, але в похилому віці вони були подібні до неї. Потім увійшли в смак.
Через три роки після того, як Вані Михаїл і Ірина Міхеєві усиновили семилітню дівчинку. Оскільки Ольга Сергеївна Калініна поїхала в дитячий дім з родини алкоголіків, то надовго там не затрималась.
Ваня тоді був жахливо ображений на прийомних батьків. За три роки він звик бути однією дитиною в родині. Йому не хотілося ділити батьків з кимось іншим. Ольга спочатку була скромною і сором’язливою, але швидко підвищилась.
Так-то обидва, що побували в притулку, ні за що не хотіли туди повертатися. Обидва, хоч і були дітьми, але розуміли, що прийомних батьків не можна дратувати. Тому всі їхні конфлікти відбувалися вітхаря, щоб папа Міша і мама Іра не дізналися. Найкращі друзі, а коли залишалися самі, то цапалися як кіт з собакою.
Коли Ване було п’ятнадцять років, тата Міші не стало. А в дев'яностоох за ним пішла мама Іра. Ваня служив у війську. Коли прийшло ця новина, йому дали довгу відпустку для похоронів. Але ця відпустка не пішов в зарахування служби, через що він залишив частину останнього з його заклику, та ще й так пізно, а навіть першого червня.
Ольга, яка втратила обох опікунів, повернулася до дитсадка. Хоча вона була вже здорова сімнадцятирічна дилда. Можливо, якби вона вчилася в коледжі або хоча б у галузі техніки й жила в гуртожитку, то цього не сталося б. Але так сталося, що чотири місяці до повноліття вона провела в ненайкращому оточенні російського дитячого будинку у Челябінську.
По ідеї сиріт повинні видавати житло. Але Іван, що Ольга пролетіли з квартирою, як фанера над Парижем. Законодавство у цій сфері є досить хитрою справою. У них було право опікуватися власним домом. Обидва сироти в цьому домі прописані і мають частку. Так що начебто як житло їм не покладено. А вже те, що будинок в глухому селі нікого не хвилює.
Те, що відбувається в людських головах, точно не скаже навіть кращий психолог. Можливо, Ольга собі щось надумувала, але в результаті у всіх своїх бідах вона звинувачувала брата, який тільки повернувся з армії. До цього моменту вона вже півроку жила в будинку прийомних батьків. Іванові вистачило словесних помолів за те, що не вдочерив її, а повернувся до « своєї армії», ніби він міг зробити інакше. І за те, що він, наглець такий, володіє аж половиною будинки, який Ольге ось кров з носа необхідно продати, щоб виїхати в місто.
Загалом, в день приїзду зведений брат і сестра посварилися на все життя. Ваня погодився продати будинок і розділити гроші, але їм вдалося виручити такі крохи, що на них нічого поганого не купити. Обидва залишились без даху над головою.
Ольга відразу замочила підкорити столицю і, здається, навіть непогано влаштувалася, вискочивши заміж за хлопця з квартиркою десь у Підмосков'ї.
Ваня ж поїхав у Челябінськ. Він купив одяг і заплатив за оренду квартири. А на життя вже не залишалося. Довелося йому негайно шукати роботу.
Маючи лише досвід служби в армії, він не знав, де знайти роботу. У результаті пішов до найближчого автосервісу, де його прийняли з найпоширенішими обіймами. З того часу він зв’язав своє життя з ремонтом автомобілів.
Через п’ять років після служби в армії він одружився з дівчиною, яку знав ще змалку. Їхнє повторне знайомство відбулося випадково. Коли Ваня отримав травму і звернувся до хірурга в поліклініку, він опинився на прийомі у лікаря зі знайомим обличчям. Саул Уступова — російська козашка. Він жив з нею на сусідній вулиці, ходив до однієї школи в той самий клас, але ніколи не цікавився нею як дівчиною. У школі вона була відмінницею і зубрилкою, а Іван — хуліганом та тричником. Двоє таких людей не могли знайти спільну мову. Тоді! Зараз же у них було багато спільного: обидва холості, земляки і ... Одного разу так вийшло, що товариська зустріч після роботи закінчилася весіллям і п'ятьма дітьми.
Ваня працював на дядьках до тридцяти років. У десятому році батько, на той час трьох дітей, зрозумів, що робота не прогодує його сім’ї. І він відкрив свій невеликий автосервіс. Спочатку розкручувався, сплатив кредити і потім сервіс став приносити добрий прибуток. Так Іванови вирішилися на народження ще двох дітей. Сірота мріяв про велику сім’ю. І у казахів так прийнято.
Бізнес приносив добрі прибутки. Ми хотіли побудувати добротний котедж і купити гарну чужинку. Але несподівано настав 2000 двадцятий рік. І в березні всі власники малого бізнесу скинули тухлого тунця.
У Іванової подушки не було, все ж єдиний невеликий сервіс і велика сім'я це не ті умови, які дозволяють робити великі накопичення. Довелося йому продавати сервіс з усім обладнанням і думати, як годувати сім'ю.
У нього не було куди податися, і він подався в перекупи. У той час він не хотів пригадувати, бо обманював багатьох людей. Він був одним з тих жалюгідних перекупів, які купують бітний автохлам швидко і дешево надають товарний вигляд та впарюють за великі гроші.
Таким бізнесом він займався кілька років, а потім те сумління прокинулася, чи нерви не витримали, але вирішив він відійти від цього. На подвір’ї відбудував великий гараж і почав займатися ремонтом кузов. Грошові гроші приносили менше, ніж автосервіс і перекупи, але спокійніше. Щоправда, іноді такі клієнти потрапляли у ситуації, коли важко говорити про спокій. Але так в будь-якому автосервісі. Часто є товариші з гонором, які за п’ять копій хочуть зробити мільйон і дали довічну гарантію. А трохи що не так, то хером по столу і в ор. Але досвід не вип'єш. Таких клієнтів Іван навчився відразу визначати і відшивав їх. Відлякати їх просто: залишаєш нормальний цінник, як у офіційного дилера, що їм здається космічною сумою. Після цього вони втікають так, що п'ятки виблискують.
Потихоньку нароблялося досвіду, зростала майстерня. Іноді Іванів купував бітні автомобілі, які відновлював у вільний час. І робив він це не як під час кар'єри перекупу, а якісно, як для себе. В принципі він і робив для себе. Деякий час катався на цих автомобілях, після чого продавав звичайно дорожче. Так він часто міняв машини і не залишався в накладі. Майже будь-яка тачка у нього йшла в плюс.
Ось тільки робота зі стапелем помилок не прощає. Техніка безпеки написана людською кров'ю. П’ятдесят п’ять років — вік німенький. Ремонти Ване ставали дедалі складнішими. Витягаючи морду біля старшої Тесла, він втратив пильність і встав там, де стояти суворо заборонено. Затиск срвався з лонжерона. Цеп'я з натяжкою під десять тонн куль прилетіла пряміком в погану голову.
Саме цей момент пронісся в голові Вані, тому у нього з'явилася фантомна мігрень. Погубивши лоб, він прошепотів:
— Да ладно! Це що виходить, я помер? Ні, ось реально помер!
Він був шокований набагато сильніше, ніж від пробудження. Зрозуміти, що ти помер, але при цьому живий, молодий і імовірно опинився в минулому - це той ще стрес. Так і звихнутися недовго. Але важко було з’їхати з розуму батька п'ятьох дітей, дружина якої працювала в медицині, мала чудове почуття гумору та підвищеного цинізму. І двадцять років життя тут - або ви б не змогли втекти з криками "зпасіть-поможіть" чи заколювання стане таким, що зірвався із стапелятором не проб'єш.
Для того щоб довести, що діється, потрібен був матеріаліст до мозку кісток і атеїст Іванів. Він ніяк не міг повірити, що з ним це відбувається насправді.
Спочатку він ущипнув себе. Біль був цілком реальним. Проте він не відмітив варіанта, що зараз знаходиться в лікарняній палаті і бачить глюки.
Цікаво, що галюцинації були надто яскравими і реалістичними. Вітер обдував шкіру. Жоркоче волгоградське сонце наблизило свої промені від шкіри. До запаху свіжого листя примішувалися аромати вихлопних газів. Вдалеку шуміли люди, урчали моторами автомобілі. Ліства мали насичений-зелений колір і в верхній частині була покрита пилюкою.
По парку прогулювалися рідкісні в такий ранній час перехожі. Одяг пропахла ядреним потім.
Такі почуття важко підробити. Навіть найдорогоцінніша капсула віртуальної реальності, яка нещодавно з'явилася в продажу під замовлення, не здатна зробити все відчуття.
— Потрібно більше доказів! - Пробурмотів Іванів, рішуче встаючи зі лавки.
Підхопивши чорну спортивну сумку з речами, які він використовував як подушки, хлопець направив стопи в бік ринку.
За два роки служби у Волгограді він був майже знайомий з цим містом. У рідкісній кількості не видно нічого нового. Але центр міста він з армійськими товаришами йшов вздовж іперку. Звичайно, багато років я забував, але варто було вийти з парку, як пам’ять підкидувала знайомі орієнтири. Наприклад, якщо за п’ятиповерховою сталінкою можна згорнути праворуч і пройти вниз до Волги, перейти дорогу та повернути ліворуч, то вийдете на ринку. Напевно...
Непереконливо крокуючи по місту, в якому не був довгий тридцять п'ять років, Івановеч все ж добрався до центрального ринку. На зупинці стояв кіоск « Сомпайт», яких до 20-го століття ніде в країні не залишилося. Інтернет ще у десятих роках почав активно витісняти друкарські вироби. Після двадцять сьомого року уряди всіх країн повернулися до екології. Навіть у Росії почали активно застосовувати перероблені фабрики, які працювали на сміття. Тим більше у кожної людини був планшет, смартфон, комп'ютер. Ви могли отримати цю інформацію з Інтернету. Ось тільки преса стала зовсім продажною.
Раніше газети окупувалися з продажем продукції. У майбутньому все не так. Заплатні сайти інформаційних агентств мало хто захоче відвідувати. Тому статті в пресі легко купувалися. Реклама всюди. На веб - сайтах подаються реклами. Якщо на інших сайтах, як-от популярних відеохостинг чи онлайнінотеатра можна купити підписку, щоб не бачити реклами, з пресою так не вийде. Вони живуть з продажу статей та реклами. Про чесні журналісти стали блогери, але там немає жодної реклами. Продакт-плейсмент на кожному кроці. І з цим доводиться миритися, адже зрозуміло, що незалежний журналіст повинен на чомусь заробляти, щоб у нього був інтерес до своєї роботи.
І ось старий добрий кіосок з журналами. Іванів дивився на нього з ностальгією. Він вдихав аромати свіжої преси з невимовною насолодою. Він не міг пригадати, коли в останній раз тримав пресу без спаму, який кур’єри смоктують у поштові скриньки, а мешканці відразу викидають у смітник. Рекламники якось не поспішали рятувати природу.
- Солдат, довго будеш стояти?
Ваня обернувся на хриплий чоловічий голос. Він знеохочувався від 40 - річного нетерпеливого чоловіка, який полагодив окуляри.
— Вибачте, я зараз, — нахилився до віконця, і він сказав повний старенький продавець: — Дайте всі свіжі газети.
— Є "Доміно" і « Все для вас". Сьогоднішній. Будете брати?
— Да. А ще щось є?
— Є, — кинувся до обвислих грудей подвійний підборіддя продавців. — "Работа для вас" і журнал « Автопродаж".
— Окрім "Работи", дайте все.
Поспішно розплатившись, щоб не затримувати чергу, Іванів сгреб пресу і ретирував від кіоска в бік шаурмейної. Звідти з’явилися апетитні аромати смаженого м’яса, на що шлунок зреагував виснаженою руллю.
Зі склянкою гарячої швидкорозроститної кави, величезною шаурмою та пресою під мишкою Ваня пересік шлях і розташувався в парковій алеї, яка знаходиться посередині дороги і тягнеться через весь центр міста.
Зайнявши вільні лавочки, він відкупив шматок шаурми і з нетерпінням знайшов маленькі цифри в кутку газети « Все для вас». У цьому місті є « 2.06,2000 рік ». На "Доміно" стояло те ж число. А ось журнал застарілий на кілька днів. Остання стаття показує, що він випускався раз на тиждень з періодичністю.
— Йогуртом по губах! Приплили! - Видихнув він. - Значить, я все ж потрапив у минуле?
Ваня любив читати. З книжками ближче знайомство він звів у чотирнадцять років. У той час він мав лише шкільну бібліотеку та колекцію книжок друзів і знайомих. У той час нормальним було позичити почитати у когось книгу.
Як і багатьох хлопців, Ваню притягували пригоди та детективи.
Після армії він познайомився з фантастикою і фентезі, але оскільки книжки коштували дорого, то дозволити собі їх купити дуже рідко. У бібліотеці ходити було недосуг.
З появою Інтернету він знову занурився у захоплюючий світ книжкових всесвітів, які давали радість і дозволяли відволіктися від реальності. Спочатку була пора піратства: книги, фільми, музика - все це можна було легко знайти і завантажити з торентів. У ті часи він був переконаний, що платити за те, чого можна було б легко накачати на галяву — це повна дурниця.
Потім Іванів став заможною людиною і вже міг собі дозволити купити все, що хоче: передплатки на онлайн-сервіси, книги. Він слав донати улюбленим авторам і блогерам, які замінили телебачення. Звичайно, не за рахунок сімейного бюджету. Але, отримуючи гроші за наполегливу працю, він тепер добре розумів письменників. Їм також потрібно стимулу, оскільки вони створюють книжний всесвіт і намагаються вдосконалювати життя героїв. Важко порахувати, скільки хороших авторів згинуло за часів тотального піратства через банальну причину: їм тупо хотілося їсти, пити, сплачувати комунальні послуги. Коли ж трудишся, а за це отримуєш фигу з скрізь забороненим отруйною пальмовою олією, то яка творчість? Тут б не приміряти білі тапки з голодухи!
Чи, може, сьогодні пальмова олія ще не була забороненою?
Це питання змусив Івана нахмуритися. Він не хотів, щоб з’явилася трава і купив непридатну для них продукцію. Він з жахом пригадував, як полиці магазинів були забиті товарами пальмової олії. Особливо масовий зріст аукціону геноциду відбувся у двадцяті роки. У той час можна було зайти в магазин, і з сотні товарів знайти тільки один, який не містить цього продукту африканської промисловості. Навіть закон, який зобов’язує продавців вказувати на ціннику, що продукт містить пальмову олію, не завжди допомагав. Люди купували цю гидоту, травилися, але знову йшли в магазин і брали те ж саме, тому що дишево. Але найгірше те, що підробки одного виду мають одну форму і по суті є отрутою. Лише на початку тридцятих років, коли стало очевидним масштаб трагедії, ця зброя заборонила Всесвітню організацію охорони здоров’я (ВООЗ).
Так, книги Іванів любив. Колись він заспівав про попадателів куди завгодно: у паралельні світи, в космос, альтернативні всесвіти і в минулому в тому числі. Він навіть мріяв про щось подібне, поставив себе на місце героїв творів, але не сподівався одного з них. Це було, м'яко кажучи, несподівано.