Новорічний червоний конверт, у якому лежала справжнісінька банківська картка, а на ній — «зовсім небагато», якихось шість мільйонів.
Ю Жубін майже фізично чула, як її власна бідність ридає в кутку — роздираючи душу, гірко та невтішно.
Ю Жубін: "Я завжди почуваюся недоречною серед вас, багатіїв, через свою бідність".
Її охопила легка паніка. Вона вперше тримала в руках таку шалену суму як новорічний подарунок — це було настільки багато, що здавалося абсолютно нереальним, наче якийсь сон чи міраж.
Вона поклала конверт на стіл і мовчки підсунула його назад: «Тітонько, цей подарунок занадто великий, я не можу його прийняти...»
Льов Веньцін притисла пальцем конверт і знову штовхнула його в її бік: «Забирай. Це не просто новорічний презент, це твої майбутні кишенькові гроші».
Льов Веньцін абсолютно спокійно додала: «Відтепер на початку кожного місяця на цю картку стабільно перераховуватимуть шість мільйонів як твої кишенькові витрати на місяць». Вона лагідно посміхнулася: «Хороша дитино, тобі стільки всього довелося натерпітися в минулому. Оскільки тепер ти стала невісткою в нашій родині Тан, ми, звісно ж, маємо добре про тебе подбати. Відтепер ти можеш купувати все, що захочеш, тобі більше не потрібно заощаджувати гроші. Ти також повинна бути доброю до себе».
Як кажуть, синів треба тримати в суворості, а доньок — балувати й виховувати в достатку. Тепер у них з'явилася ще одна донька, тож її, безперечно, належало забезпечити всім найкращим, аби допомогти остаточно вибратися з тіні, яку залишили біологічний батько та мачуха.
І ці кишенькові гроші вони призначили лише після того, як детально розпитали Тан Ханьцьов.
Тан Ханьцьов розповівши їм, що дівчина постійно на всьому економить, змусила батьків подумати, що та просто звикла до злиднів і обмежує себе через постійний брак коштів. Вона ж така сама донька, але якщо порівнювати її життя з їхнім рідним скарбом, то Ю Жубін довелося несолодко. Хіба могло у батьківських серцях не прокинутися щире співчуття? До того ж зараз вона офіційна дівчина їхньої доньки й у майбутньому цілком імовірно увійде до їхньої родини як законна дружина, тож оточити її турботою вже зараз було абсолютно природним рішенням.
Більше того, вона була знаменитістю, і витрати, необхідні для цього, були, безумовно, ще більшими.
Ю Жубін, почувши, що це, виявляється, просто кишенькові гроші, та ще й щомісячні, ледь не втратила свідомість від шоку.
У вас, багатіїв, усе так із кишеньковими грошима влаштовано???
Очі Ю Жубін округлилися до меж можливого, а на обличчі застигла ніякова, але цілком ввічлива посмішка. Зберігаючи цей вираз, вона здерев'яніло повернула голову, дивлячись на доньку цих мультимільйонерів, яка безтурботно сиділа поруч і попивала чай.
Тан Ханьцьов з бездоганною грацією сиділа, закинувши ногу на ногу. Вона ліниво підняла повіки й миттю зустріла її погляд, який промовисто запитував: "Вона це серйозно?"
Шість мільйонів кишенькових грошей — це серйозно?
Та ще й щомісяця по шість мільйонів!
Це справді справді?
Донька багатіїв Тан Ханьцьов зберегла на обличчі абсолютний спокій. Перед лицем щомісячних шести мільйонів вона поводилася так, наче це повна дурниця. Якісь нещасні шість мільйонів дійсно не могли змусити другу панночку Тан, що звикла до мільярдних фінансових штормів, бодай бровою поворухнути. У родині мультимільйонерів ніколи не вважали, що грошей буває забагато.
Тан Ханьцьов ледь помітно кивнула, підтверджуючи: "Усе абсолютно серйозно".
Тан Ханьцьов поставила чашку з чаєм на стіл, нахилилася вперед, забрала з рук Льов Веньцін червоний конверт і впевнено вклала його прямо в долоню Ю Жубін, після чого вкрай холоднокровно додала: «Раз батьки дають — забирай».
Ми ж одна родина, до чого ці церемонії?
Ю Жубін: «???»
Сестро, та я просто в житті не бачила світу, де щомісячні кишенькові гроші становлять шість мільйонів!
Як мені до цього звикнути за одну секунду!
Льов Веньцін також із посмішкою підхопила: «Наша малеча каже правду. Батьки дають — тож бери й не відмовляйся. Ми ж одна родина, не треба так соромитися, інакше це виглядатиме надто відчужено».
Одна родина...
Коли Ю Жубін почула ці два слова з вуст Льов Веньцін, вона на мить заціпеніла, а її чисті, світлі очі інстинктивно повернулися до найближчої та найріднішої людини — Тан Ханьцьов.
Невже вона й справді може стати частиною їхньої родини...
Тан Ханьцьов, яка чудово знала кожну рисочку її характеру, миттю вловила цей спалах розгубленості в її погляді. Вона міцно стиснула її долоні своїми руками й вимовила тихим, але напрочуд твердим та впевненим голосом: «Мама каже правду. Ми одна родина, не чужі люди».
Тан Ханьцьов обережно притримала її за плечі, ніжно розвернула обличчям до Льов Веньцін і почала спокійно підводити до потрібних слів: «І ще, тобі час змінити звертання. Більше не називай її "тітонькою"».
Ю Жубін, наче маленька дитина, яка щойно вперше відкрила для себе цей величезний світ, безпорадно й зворушливо дивилася на жінку з лагідним обличчям навпроти.
Льов Веньцін цього року виповнилося трохи за п'ятдесят, але вона виглядала просто бездоганно. Навіть сивина, що ледь проступала на скронях, не заважала їй виглядати сповненою життєвих сил. Її обличчя було шляхетним і витонченим, а кожен жест випромінював інтелігентну грацію, притаманну вихідцям зі старих шанованих родин — вона була чистою й бездоганною, наче місяць на нічному небі.
Вона була мамою Тан Ханьцьов.
Ю Жубін сиділа нерухомо, і в цю саму мить у її душі раптово спалахнула неймовірна, нестримна цікавість до власної матері, яку вона ніколи в житті не бачила.
Якби її мама була жива, чи була б вона такою ж неймовірно вродливою?
Якби її мама була жива, чи довелося б їй так важко вчитися жити без батька, Лао Ю, у святкові дні?
Якби її мама була жива... чи любила б вона таку доньку, як вона?
Ця цікавість миттю перетворилася на гостру гіркоту, що закрутилася в грудях і не бажала відпускати, а разом із тугою за рідними вона здійнялася величезною руйнівною хвилею. Ця хвиля з головою накрила її, стиснувши в лещатах так щільно, що не залишалося навіть можливості зробити ковток повітря.
У горлі миттю нестерпно пересохло, і вона з велетенською надією, але водночас вкрай обережно вимовила слово, до якого ніколи в житті не торкалася: «Мамо...»
Жубін так сумує за тобою... Маленьке Сонечко так шалено сумує за вами обома...
Постать Льов Веньцін перед її очима раптово розпливлася, а в носі нестерпно закололо від сліз. Вона гарячково змахнула сльози, різко підвелася з місця й проговорила: «Вибачте, я втратила контроль. Мені потрібно відлучитися на хвилинку». Сказавши це, вона поспіхом вибігла з вітальні, а її спина виглядала повною безпорадності та панічного безсилля.
Тан Ханьцьов та Льов Веньцін розгублено перезирнулися. Льов Веньцін згадала про її рано померлу рідну матір, тому м'яко підштовхнула Тан Ханьцьов, аби та пішла й заспокоїла дівчину, додавши, що вони можуть залишатися нагорі, поки тій не стане краще.
Тан Ханьцьов кивнула на знак згоди й рушила слідом за нею.
…
Ю Жубін повернулася до кімнати, зачинилася у ванній і квапливо ввімкнула кран, навмисно повернувши важіль у бік холодної води, аби швидко змити з обличчя сліди сліз.
Не плач.
Вода шуміла, і цей крижаний потік сильно обпікав кожну клітинку шкіри, а потім збирався у великі краплі й одна за одною падав до раковини. Погляд ставав дедалі туманнішим, і краплі, що летіли вниз, уже давно неможливо було розділити — де вода, а де сльози.
Вона стисла губи, вмилася ще кілька разів і подивилася в дзеркало: очі були червоними до нестями, а сама вона мала вкрай жалюгідний вигляд.
Не плач. — наказала вона собі.
У загартованого й суворого уособлення сперечання немає сліз!
У двері ванної кімнати тихо постукали. Тан Ханьцьов, яка стояла з того боку, лагідно й стурбовано покликала її на ім’я. Її поява миттю знову витиснула сльози, які Ю Жубін тільки-но з великими зусиллями зупинила.
На душі в Ю Жубін стало так неймовірно прикро, ніс зрадливо зашморгав, а очі знову почервоніли. Вона розвернулася, відімкнула двері й вийшла назовні. Опустивши голову, вона ледь чутно й схлипуючи промовила: «Вибач...»
«Але я просто не можу стриматися...»
Не може стриматися, аби не згадати матір, яка привела її в цей світ, але яку вона жодного разу не бачила; не може не думати про батька, який назавжди залишив її; не може перебороти цю гостру, щемливу тугу. Тому вона втратила контроль. Втратила контроль прямо перед мамою Тан Ханьцьов.
Вона стояла, низько нахиливши голову, і великі, як горошини, сльози з глухим звуком падали на підлогу. Краплі води котилися з підборіддя, залишаючи на домашньому одязі маленькі мокрі плями. Вона виглядала такою безпорадною та пригніченою, що серце стискалося від жалю.
Тан Ханьцьов нічого не сказала. Вона обійшла її, зайшла до ванної по сухий рушник, а потім ніжно привела дівчину до ліжка й посадила поруч. Вона почала дуже дбайливо витирати з її обличчя залишки води та сліз.
Ці очі зараз були червоними, наче у кролика.
Ю Жубін сиділа, опустивши голову, і без упину крутила в руках великі пальці. Раптом вона тихо мовила: «Не витирай... і відійди від мене трохи далі...»
Тан Ханьцьов на мить завмерла. Вирішивши, що їй почулося, вона перепитала: «Що ти щойно сказала?»
Вона що, намагається відштовхнути її?
З очей Ю Жубін скотилася ще одна сльозинка, і вона абсолютно серйозно пояснила: «Плакати на Новий рік — погана прикмета, це приносить невдачу. Якщо ти торкатимешся мене, то теж станеш невдахою...»
Тан Ханьцьов із полегшенням зітхнула, хоча їй водночас хотілося і плакати, і сміятися: «Ти справді віриш у таке?»
Ю Жубін переконливо кивнула.
Коли вона була маленькою, Лао Ю щороку на свята повторював їй ці слова, тому вона пам’ятала їх досі.
Хоч вона й була затятою прихильницею прагматизму, але в такі дрібні забобони все одно трохи вірила — це нікому не заважало.
Тан Ханьцьов було абсолютно байдуже до прикмет. Завершивши витирати її обличчя, вона відклала рушник убік і просто міцно притисла дівчину до себе: «Це нормально, коли тобі не щастить, це краще, ніж плакати на самоті».
Вона ж обіцяла, що ніколи не покине її саму.
Ю Жубін притулилася до її грудей і, почувши ці слова, розплакалася ще дужче. Її голос остаточно затремтів: «Ти... ну чому ти така, чому зовсім не слухаєшся...»
«Якщо тобі... якщо тобі раптом почне не щастити, навіть не думай... не думай звинувачувати в цьому мене...»
Тан Ханьцьов з усмішкою ніжно погладила її по спині: «Добре, не буду звинувачувати».
Потім вона, наче заспокоювала маленьку дитину, запитала: «Наша Жубін просто скучила за мамою, так?»
Ю Жубін слухняно кивнула головою.
Тан Ханьцьов подарувала її волоссю ніжний поцілунок: «Плач, якщо хочеться, я поруч».
Ці теплі слова вона говорила їй уже не вперше.
Але саме завдяки їм Ю Жубін нарешті могла дозволити собі плакати від щирого серця, без жодних застережень випускаючи назовні всі емоції. Бо що б не сталося, Тан Ханьцьов завжди залишатиметься тут, аби підтримати її.
Ю Жубін більше не стримувала почуттів. Занурившись обличчям у її плече, вона заридала набагато голосніше, і цей плач розривав душу — наче вся туга й біль, що роками ховалися на самому дні серця, в одну мить вирвалися на свободу.
Її сум і самотність тяглися надто довго, цілих дванадцять років, залишивши в душі глибоку рану. Вона не могла загоїти її самотужки, і раніше ніхто навіть не намагався їй допомогти.
Але тепер усе змінилося.
З’явилися Тан Ханьцьов та родина Тан.
Вони приймали її, вони щиро хотіли стати її сім'єю...
Вона плакала дуже довго, і Тан Ханьцьов увесь цей час терпляче сиділа поруч.
Тільки коли тихі схлипування почали вщухати, Тан Ханьцьов тихо запитала: «Ну що, наша Жубін уже виплакалася?»
Ю Жубін усе ще переривчасто дихала. Почувши запитання, вона на мить затихла, а потім відповіла: «Ще... ще ні...»
Вона додала: «Я якраз згадую... про що б ще можна було поплакати...»
Краще виплакати все можливе за один раз, аби потім знову випадково не зганьбитися.
Це ж буде так ніяково!
Тан Ханьцьов тихо засміялася: «Добре, згадуй».
Ю Жубін продовжувала шмигати носом у її обіймах: «Шість... шість мільйонів кишенькових грошей...»
Тан Ханьцьов: «М-м?»
Наступної секунди Ю Жубін раптово заридала в кілька разів голосніше, буквально заголосивши: «Це забагато... ваааааа...»
Вибачте, вона просто ніколи не бачила таких розкішних масштабів життя.
Бідність затисла її уяву в жорсткі рамки.
Тан Ханьцьов: «...»
Ю Жубін: «Вааааа...»
Попри те, що дівчина плакала надзвичайно щиро й з повною серйозністю, Тан Ханьцьов вважала цю картину неймовірно кумедною — водночас і смішною, і такою милою.
Стримуючи сміх, вона ввічливо поцікавилася: «Перепрошую, що перебиваю, але чи можу я зараз посміятися?»
Плач Ю Жубін миттєво обірвався. Вона кинула на неї один промовистий погляд, а наступної миті заголосила ще трагічніше: «Ти ще й насміхатися з мене збираєшся?!»
Тан Ханьцьов нарешті не витримала й голосно розсміялася.
Ю Жубін заридала на найвищих нотах, усім своїм виглядом виказуючи звинувачення на адресу Тан Ханьцьов: «Ти просто нелюд!»
Тан Ханьцьов поспішила заспокоїти її: «Добре, добре, усе, не сміюся, я була неправа. Мир?»
Ю Жубін знову на мить затихла, на її довгих віях усе ще блищали крапельки сліз, а голос звучав трохи захрипло: «Справжні владні боси... вони поводяться зовсім не так».
«Коли дівчина владного боса плаче, він... він зазвичай просто затикає їй рота поцілунком».
Тан Ханьцьов: «...»
Але ж її роль у цьому сюжеті взагалі-то не була роллю владного боса?!
«Ех!» — Ю Жубін важко й скорботно зітхнула. — «На цьому шляху до справжнього владного боса тобі... тобі ще вчитися і вчитися!»
Тан Ханьцьов: «...»
У неї що, якась дивна одержимість ідеєю перетворити мене на владного боса?!
------(Перекладач має що сказати)------
Сейлор Владна Президентка)