«Наближається? Що наближається?»
Перш ніж Роланд встиг розпитати про подробиці, земля під ними піднялася та тріснула. Чорна кам'яна вежа за мить злетіла в повітря. З тріщини вискочив велетенський сірий монстр і розкрив свою величезну багряну пащу, намагаючись поглинути кам'яну вежу. Слиз на його шкірі розлився навкруги.
Оскільки Літо могла відтворити лише вигляд, але не звуки, Роланду здалося, що він дивиться яскраве, але напружене німе кіно. Відьми, які ніколи не були в театрі, відреагували більш драматично. Усі вони злякано скрикнули та відступили на кілька кроків. Попіл навіть автоматично вихопила меч і стала перед Тіллі, намагаючись захистити її.
Однак, найжахливішим було те, що монстрів було більше одного.
Під чорною кам'яною вежею ховався щупальцеподібний монстр, чиє блискуче чорне тіло було майже повністю зрощене з кам'яною вежею, і лише його щупальця стирчали знизу вежі, немов незліченна кількість ніг. Його луска, що виблискувала в глибокому червоному світлі, була єдиною ознакою того, що ця істота була жива.
Щупальцеподібний Монстр був завбільшки з половину замку, але не поступався Величезному Звіру, який міг поглинути всю вежу. Щоб його не проковтнули, він намагався не дати величезному звіру закрити пащу, розмахуючи щупальцями. Тим часом хмари кривавого туману, що виривалися з луски, почали поступово роз'їдати шкіру звіра. Очевидно, густий туман, майже чорного кольору, міг завдати шкоди його супернику.
Тим не менш, величезноротий звір був просто занадто великим, щоб його можна було перемогти лише за допомогою корозії червоного туману. Поки кам'яна вежа поступово піднімалася над землею, монстр-щупальця врешті-решт був розчавлений вежею та став їжею для величезноротого звіра. Після цього чорна кам'яна вежа також повільно ковзнула у велетенську пащу. Зрештою, Роланд побачив демона-око, який, здавалося, не звертав уваги на величезноротого звіра та сидів нерухомо на вершині вежі протягом усього процесу ковтання, не маючи найменшого наміру тікати.
Тоді ілюзія зникла. Червоні тумани та велетенські монстри миттєво зникли. Спокій відновився. Вони побачили величезну діру в землі та зрозуміли, що те, що вони бачили, справді сталося колись у минулому.
Роланд глибоко зітхнув. Він ще більше переконався, що вчинив правильно, не включивши солдатів Першої армії. Його серце билося настільки швидко, ніби ось-ось вискочить з грудей під час перегляду. Навіть якщо цей «фільм» вже закінчився, страх все ще не полишав його.
«Це... той монстр, який з'їв лабораторію міс Агати?» Після довгої мовчанки Тіллі замовкла. «Навіщо йому нападати на Місто Дияволів?»
«Можливо, ми раніше помилялися. Це, мабуть, не демонічний гібрид, поневолений демонами. Принаймні, ним не керують демони за засніженими горами...» Роланд подивився на Агату і сказав: «Що ти думаєш?»
«Я згодна, — кивнула Агата, яка мабуть давно про це думала. — Під час двох Битв Божественної Волі не було жодних записів про такого роду демонічних звірів. Якщо демони й матимуть здатність їх підкорити, ми не зможемо довго протриматися, а Такіла була б вже давно спустошена. Демонам просто потрібно було б наказати кільком величезноротим звірам перенести кількох старших демонів і увійти до міста з-під землі, коли вони розпочинають атаку.
«Якщо не демони, то хто ж?» — насупила брови Тіллі. — «Судячи з прозорого богомола, якого знайшла міс Соловей, очевидно, що ці демонічні істоти мають якісь плани».
«Хіба це не може бути випадковою дією?» — Соловей розвела руками. «Гібриди — це аж ніяк не звичайні демонічні істоти. Виходячи з їхніх дій протягом Місяців Демонів, вони вже розвинули навички критичного мислення. Можливо, вони будуть навіть розумнішими за нас, якщо проживуть достатньо довго».
Усі засміялися з її коментаря і одразу відчули себе спокійніше. Зрозуміло, ніхто не повірив би, що ці дикі чудовиська, які нічого не знають, окрім боротьби в багнюці, можуть бути розумнішими за ситих та одягнених людей. Ця ідея звучала надто безглуздо.
Лише Роланд мовчав. Він дивився на глибоку яму, справляючись з думками, що юрмилися в його голові.
Чи було людство найрозумнішим видом?
Він не був би настільки самовпевненим, щоб сміливо вважати людство найрозумнішими істотами, особливо зважаючи на те, що він зараз перебував у абсолютно чужому світі. Коли змінюються середовище проживання та потреби, те, що вважається розумним, також може стати відмінним. Візьмемо, наприклад, демонічних звірів. Вони точно не вважали б шовк і хліб необхідними.
«Чому демон-око не відреагував?» — збентежено запитала Андреа. «Хіба ви не казали, що все місто буде підняте на ноги, як тільки цей монстр побачить тебе?»
«Тому що його ніхто не бачив, — пояснила Агата, — демони-око бачать нас лише після того, як ми бачимо їх. Але у величезноротого звіра для цього просто не було очей. У нього немає нічого, крім великого рота».
«Бо йому не потрібне око, — продовжив Роланд, — як і дощовий черв’як, ця істота живе під землею цілий рік. Їй не потрібне око, щоб бачити речі. Тому очевидно, вона не вирощуватиме навмисно жодних світлочутливих органів».
«Виростити... що?» — з цікавістю запитала Тіллі.
«Світлочутливі органи, такі як очі. Деякі тварини використовують шкіру для сприйняття світла». Роланд не продовжив, а присів навпочіпки та вказав на глибоку нору. «Блискавка, хочеш спуститися туди та зазирнути?»
Маленька дівчинка одразу кивнула.
«Це надто небезпечно», — спробувала зупинити її Попіл. «Ми взагалі не знаємо, що ховається там внизу».
«Тобі не потрібно проходити весь тунель, а просто подивися, куди прямує звір, — сказав Роланд, — а Соловей залишиться тут, спостерігаючи за магічними реакціями. Все буде добре».
«Гм, хіба мені не потрібно піти за ним у нору та спіймати його?» — надула губи Блискавка.
«Не цього разу. Він же пожирав демонів, а не Агату», — знову наголосив Роланд. «Забирайся звідти і одразу ж доповідай мені, як тільки знайдеш, куди веде тунель. Зрозуміла?»
«Так». Блискавка витягла з рюкзака портативний ліхтарик і, запаливши смолоскип, пірнула в глибоку яму.
«Вихід ось тут!» Через кілька хвилин з чарівного каменю пролунав голос Блискавки. «Бачиш світло смолоскипа?»
Соловей невдовзі визначила напрямок тунелю, виходячи з місця розташування смолоскипа. «Тепер все готово. Можеш підніматися».
Брови Роланда насупилися глибше, коли він глянув на Соловей, яка стояла на південний схід від отвору, та дивилася на високі засніжені гори позаду неї.
Мабуть, хтось поділяв таку ж точку зору.
«Схоже, що ми справді помилялися». Тіллі знизала плечами. «Звивистий демонічний звір, якого ми зустріли в Туманному Лісі, мав намір йти не до Міста Дияволів, а, можливо, до цієї засніженої гори?»
«Схоже, що так». Роланд підвів погляд. Вершина гори маячила на тлі хмар. Сніг на її вершині мерехтів у променях сонця. «Схоже, нам потрібно ретельно дослідити цю найвищу гору в Західному регіоні».