До обіду Роланд був готовий вирушити до засніжених гір.
За спорядженням взяв намет, достатню кількість їжі та бетонний пароплав. Оскільки Місто Дияволів було прибережним, він мусив вирушити з Мілкого Пляжу. Як завжди, за транспортування мала відповідати Колібрі.
Він мусив визнати, що це досить дивно: Колібрі, мініатюрна, наче бабуся, могла тримати у русі цілий бетонний човен. Це нагадало Роланду мурах, що переміщують рис у десять разів більший за власне тіло. Якби Колібрі випадково опинилася на іншому боці човна, він би побачив човен, що безшумно рухається сам по собі на березі, немов «корабель-привид».
Доки Колібрі тримала руки прикріпленими до човна, вона могла безперервно допомагати з транспортуванням. Це був набагато ефективніший спосіб переміщення речей порівняно з її попереднім методом, за допомогою якого їй доводилося витрачати багато часу на зменшення ваги кожного предмета. Новий метод також заощадив Колібрі багато магічної сили. Єдиним недоліком, однак, було те, що їй потрібно було стежити за зачарованими товарами, а це означало, що вона могла переміщувати лише два предмети одночасно.
Пароплав, що прямував на захід, пропливав повз безкрайні гори та хребти. Через два дні він прибув до Кам’яного Пляжу.
Минулого разу Роланд оглядав цю територію з висоти пташиного польоту здалеку на «Хмарному Споглядачі». Тепер, коли він нарешті ступив на пляж, він виявив, що це не що інше, як безкрайня та безлюдна пустеля.
Кам’яний Пляж, що знаходився лише за десять кілометрів від Мілкого Пляжу, був зовсім іншим світом.
Все було завалене шарами гравію та рештками тварин, деякі з яких проржавіли від впливу навколишнього середовища, а інші перетворювалися на нові породи. Кілька кісток, власників яких Роланд не зміг визначити, були досить великими, майже такого ж розміру, як у дорослої людини.
Крутий схил також був химерним і містичним.
Зі скель росли численні гострі сталагміти. На відміну від тих, що звисали з вершини печери, ці сталагміти, які на перший погляд виглядали як незліченні гачки, що висіли догори дриґом, стирчали горизонтально, а їхні хвости були спрямовані до стелі. Вони були абсолютно не обмежені гравітаційним тяжінням. Роланд не бачив їх чітко минулого разу на повітряній кулі, але тепер, коли він особисто був на пляжі, він відчув, як волосся на його потилиці стало дибки від вигляду цього тривожного краєвиду.
На довгому пляжі не було видно жодних ознак життя. Поблизу не гніздилися чайки, а також не було жодних водоростей чи молюсків. Навіть за скелями простягався безкрайній простір відкритої місцевості, ніби демонічний Червоний Туман забрав усе життя на цій землі.
Роланд та інші за допомогою слідів, залишених Лотосом, знайшли вузьку тріщину, що вела до Міста Дияволів. Насправді це був скоріше розлом, ніж тріщина. Оскільки бездонна та обмежена щілина майже розділяла всю прірву навпіл, Лотос створила біля входу вузьку стежку шириною півтора метри.
Коли вони зійшли сходами та пройшли крізь щілину, Соловей мимоволі вигукнула.
«У чому справа?» — запитав Роланд.
«Подивись он туди». Вона вказала на бездонну тріщину. «Там у скелях є діра».
Усі зупинилися й глянули. Ближче до чорнильного дна Роланд помітив кілька круглих отворів, які, здавалося, були просвердлені вручну. «Що це?»
«Я не знаю. Але я бачила подібні діри в Непрохідних Горах, проте ті, що були там, трохи більші». Соловей на мить завагалася, а потім сказала: «Я відчуваю, що щось дивиться на мене там глибоко внизу. Чим глибше я заглядаю, тим сильніше це відчуття».
«...Щось?» — трохи здивувався Роланд.
«Їх більше ніж один, — кивнула Соловей. — У долині, дорогою до таборів Асоціації Співпраці Відьом, є стежка, що веде на дно землі. Я ніколи там не була.
«Відведи Сільві до Непрохідного Гірського Хребта, коли вона повернеться». Роланд ще раз глянув на дно розлому, намагаючись стримати бажання досліджувати. Потім він наказав команді продовжувати просування вперед.
Хоча цей континент був частиною Країни Світанку, де люди оселилися ще 1000 років тому, вони мали дуже мінімальне розуміння світу, ніби людство навмисно забуло досліджувати зовнішній світ. Роланд якось розповів Агаті про те, щоб намалюваим карту всього континенту, але йому повідомили, що Союз зробив це лише для Родючих Рівнин. Вони дуже приблизно намалювали контур Країни Світанку. Що ж до землі за її межами, то вони нічого про неї не знали.
Ось чому Роланд повністю підтримував спроби Грома досліджувати далекі землі. Він вважав, що пізнання всього світу — це лише питання часу, але тепер усвідомив, що нічого не знає навіть про свою власну територію — королівство Грейкасл у Західному регіоні.
На жаль, йому довелося поки що залишити ці думки без уваги, оскільки війна проти Церкви була невідкладною.
Невдовзі, пройшовши крізь розколину, вони опинилися на відкритому полі. Перша армія, яка там розміщувалася, одразу ж провела їх до таборів. Тоді Роланд побачив Агату та Сораю.
«Де Блискавка та інші?»
«Вона літає разом з Літом», — зітхнула Агата. «Вона надто бадьора, щоб замовкнути хоч на секунду. Місто Дияволів мало не перетворилося на її ігровий майданчик».
«У сучасному світі це справді був би національний парк, квитки до якого потрібно було б купувати, щоб сюди потрапити», — вигукнув Роланд.
«Що ти сказав?»
«Ні... нічого». Роланд кашлянув, щоб приховати своє збентеження. «Я скористаюся Символом Слухання, щоб попросити її повернутися. А тепер відведи мене туди, де знаходиться зруйнована кам'яна вежа».
Коли група людей дісталася центру реліквій, Блискавка, Меґі та Літо прибули якраз вчасно.
«Блискавка приземляється!»
Білява дівчинка повільно опустилася на землю, розставивши руки в сторони. Вона обернулася і міцно обійняла Роланда.
Роланд не знав, сміятися йому чи плакати, оскільки Блискавка була вже підлітком.
«Гу...!» — Далі приєдналася Меґі, яка так само розправила крила. Вона впала прямо на землю, мало не струсивши Літо зі спини.
Роланд розумів, що Блискавка була однією з наймолодших відьом у Союзі Відьом. Тож це певною мірою пояснювало, чому вона завжди була такою легковажною та життєрадісною. Меґі ж була дорослою відьмою. Не мало сенсу, що вона досі поводиться як дитина. Було лише одне правдоподібне пояснення: ставлення Блискавки було дещо заразливим.
«Раз усі тут, тоді давайте почнемо». Роланд подивився на Літо, чиї ноги все ще тремтіли.
«Так... Ваша Величносте». Літо підійшла до отвору та заплющила очі.
Через мить велика діра в землі змінилася велетенською чорною кам'яною вежею. Тим часом повітря було пронизане червоним туманом, густим, наче кров.
Роланд мимоволі відступив назад, водночас затамувавши подих.
«Ось як це місце виглядало 26 днів тому, безпосередньо перед інцидентом», – пояснила Агата. – «Якщо Літо лише один раз відстежить час назад, вона зможе підтримувати ілюзію майже годину. Таким чином, це дозволяє нам побачити, що саме сталося від початку до кінця».
«Де той Окоподібний Демон, про якого ви говорили? Той, що з очима по всьому тілу, який привертає увагу інших демонів, як тільки бачить вас?» — з цікавістю запитала Тіллі.
«На вершині цієї кам’яної вежі». Агата вказала на високе небо. «Кам’яна вежа занадто висока, щоб Літо могла до неї дістатися. Ми зараз її не бачимо».
Роланд підвів погляд і побачив, що простір над вежею був порожнім, ніби його відрубали. Схоже, що Літо могла реконструювати місцевість лише в радіусі п'яти метрів.
Саме тоді земля почала трястися.
«Воно наближається!» — тихо вигукнула Агата.