Перекладач: Elein Dark, Liliia Alon
Редактор: Elein Dark
Приготувати таку здоровенну рибину на обід виявилося завданням не з легких.
Ця робота потребувала не лише кулінарного хисту, а й чималої фізичної сили.
На щастя, подвійна мотивація — обов’язок запеклого рибалки та палке бажання урізноманітнити раціон — надихали Дункана, тож він із великим завзяттям взявся за сьогоднішній улов.
Чоловік довго порався на кухні і, врешті-решт, успішно витяг кістяні шипи з голови цієї потворної риби, а потім не без труднощів розібрав її гладке тіло на кілька великих шматків. У голові потвори майже не було м’яса, тому він тимчасово відклав її вбік, а от черево та спина мали досить непогані частини, які чудово підходили для кухні “Загубленого дому”.
Те, що величний капітан особисто порається на кухні, виглядало дещо дивно, але Дункан щиро насолоджувався процесом. Цікаво, якби звичайні люди, які боялися “Загубленого дому”, наче вогню, побачили цю картину, як би вони відреагували? Були б приголомшені тим, що жахливий примарний капітан має таку просту, побутову сторону, чи спершу похвалили б його видатні рибальські навички?
Поки він різав рибу на шматки, у його голові раптом промайнула ця думка, і чоловік мимоволі посміхнувся, перебуваючи у чудовому настрої. Можливо, колись справді настане день, коли він приязно запросить гостей на борт. “Загублений дім” не повинен назавжди залишитися синонімом катастрофи, та й сам чоловік не збирався ставати безжальним примарним капітаном. Щойно він дізнається більше про цей світ, то, звісно ж, спробує налагодити зв’язок із сучасною цивілізацією.
І коли цей час настане, він неодмінно пригостить гостей рибою.
Закінчивши з обробленням, Дункан склав більшу частину риби в дерев’яну діжку, засипавши її морською сіллю, а потім заштовхав важку тару вглиб кухонного складу. Дрібнішу рибу він вирішив обробити трохи згодом: її треба було засолити й розвісити на палубі. Якщо все піде добре, солоний морський вітер перетворить її на чудову в’ялену рибу.
Шкода тільки, що на кораблі не знайшлося міцного алкоголю, інакше способів приготування було б набагато більше.
Мати свіжу рибу щодня — це, звісно, чудово, але Дункан розумів, що риболовля — справа мінлива. Сьогодні йому пощастило з уловом, але так буде не завжди, тож варто заздалегідь подумати про те, як зберегти надлишок їжі.
Зрештою, хоча запаси в’яленого м’яса та сиру на “Загубленому домі” не виявляли жодних ознак псування, він не міг бути впевненим, чи це особливість самого корабля, чи з цими ‘м’ясом’ та ‘сиром’ щось негаразд. Було б прикро згноїти рибу, яку він так важко дістав.
В’ялена риба в будь-якому разі краща за солонину столітньої давнини — хоча б для різноманітності смаку.
Дункан відібрав найніжніші шматки, що виглядали найбільш апетитно, і кинув їх у казанок разом із сушеним м’ясом, яке під час варіння мало грати роль приправи.
Справжній кухар від такого варварського підходу миттєво заробив би гіпертонічну кризу, адже таке ніжне філе найкраще підходило для приготування сирої риби, або, як мінімум, для делікатного обсмажування. Дункан і сам це розумів, але вирішив перестрахуватися.
Він не наважувався їсти сирим якесь невідоме створіння, щойно виловлене з моря. Хоча теоретично морська риба не повинна мати небезпечних для людини паразитів, а сам він у ролі ‘примарного капітана’ навряд чи боявся звичайної отрути, але мало що могло статися?
Тому тривале варіння залишалося найнадійнішим способом кулінарної обробки незнайомих інгредієнтів.
Він збирався спочатку спробувати цей варіант, а якщо риба виявиться їстівною і безпечною, тоді вже експериментувати з іншими рецептами.
Лише ближче до вечора його запізнілий ‘обід’ був нарешті готовий.
Він налив собі миску супу. Один лише запах розбудив у нього апетит. Але перш ніж спробувати, Дункан все ж вирішив дотримувався свого плану. Він настромив шматок риби на виделку, подув на нього, охолоджуючи, і опустив перед Ай. Голуби зазвичай не їдять м’яса.
Але Ай явно не був звичайним голубом. На борту “Загубленого дому” перебувало забагато речей, які потребували перевірки. І якщо ‘аномальний голуб’ таки отруїться, у Дункана був запасний план.
Він уже ретельно почистив і приготував рибу, тому дегустація Ай була здебільшого останнім заходом безпеки. Що ще важливіше, якби щось пішло не так, він міг би перетягнути птаха прямо в його духовну форму із зеленим полум’ям. Чоловік уже підтвердив, що у формі духа Ай дуже нагадує зворотний зв’язок латунного компаса — по суті, мов об’єкт, керований спектральним вогнем. Він міг розбити його, зібрати знову, навіть притягнути назад до себе. У такому стані звичайна отрута не повинна мати значення.
Ай нахилив голову та уважно спостерігав за всім процесом. Щойно птах зрозумів, що шматок риби призначений для нього, він спочатку двічі клюнув у стіл, потім підняв голову та невизначено втупився в Дункана та стелю.
— Ти впевнений, що ця диня стигла?
Дункан подивився на нього байдужим поглядом.
— Просто скажи мені, чи ти таке їси.
Ай надувся й ідеально скопіював його тон.
— Просто скажи мені, чи ти таке їси.
Потім він опустив голову та почав клювати. На подив Дункана, птах з неймовірною швидкістю розірвав рибу, проковтнувши шматок вареного м’яса, який виглядав абсолютно недоречно великим для голуба. Закінчивши, він витягнув шию, похмуро пройшовся навколо столу з очевидною чванливістю, потім повернувся до Дункана і крикнув щосили: — Так добре! Так добре!
Дункан витріщився на птаха.
З якоїсь причини в його голові виникла безглузда думка. Три риси в одному тілі: голуб, зіпсована платівка та «Так добре»*. На цьому етапі він був практично почесним землянином. Через деякий час Дункан підтвердив, що Ай взагалі не виявляв жодної аномальної реакції. Тільки тоді чоловік нарешті розслабився. Тож капітан “Загубленого дому” та його дивний улюбленець зачинилися на кухні і бенкетували.
[Примітка: Голуб — у китайському інтернеті це культовий мем про порушення обіцянок або запізнення (вираз «випустити голуба» означає «продинамити» когось, не прийти на зустріч або затримати дедлайн).
«Так добре!» — це найвідоміший китайський мем про іронічну зміну думки. В реаліті-шоу міський розбещений підліток, потрапивши у село, кричав: «Я краще з голоду помру, здохну, але не їстиму вашу сільську їжу!», а вже в наступному кадрі з апетитом уминав рис і з посмішкою казав: «М-м-м, правда смачно!»]
Риба справді була смачною. Просто казковою.
…
Призахідне сонце освітлювало міські стіни. По всьому місту-державі Планд високі димарі, труби та вежі поступово набували блідо-золотистого кольору.
Потім з височини в центрі міста, де стояв собор Штормів, задзвенів великий дзвін. Його глибокий, важкий звук поширився по всій окрузі. За мить пролунав пронизливий вереск пари, що виривалася з напірних клапанів. Величезним стовпом вона вирвалася з вершини однієї з бічних веж, розливаючись по пагорбу, немов хмари, і ловлячи останнє золото сонячного світла. Це був сигнал до переходу між днем і ніччю.
Сила Сонця згасала. Рана Світу незабаром мала захопити небо. Коли це станеться, порядок у світі смертних почне розхитуватися, і вплив із глибших шарів світу хлине нагору під завісу ночі. Цей тиск триватиме до сходу сонця наступного дня. Під час покрову ночі розсудливі люди залишатимуться вдома.
Ті, кому конче потрібно було виходити на вулицю, трималися яскраво освітлених місць, наскільки це було можливо. Гасові лампи, освячені священнослужителями, чудово відганяли зло, що ховалось під покровом. Навіть попри всі ці небезпеки, це все ще було велике, процвітаюче, стабільне місто-держава.
Під захистом собору Штормів навіть вплив найглибших шарів світу був придушений нижче безпечного порогу. Випадкові аномалії в місті зазвичай були не більш ніж неприємністю. Звичайні громадяни знали, як подбати про безпеку своїх домівок, і щойно наставала ніч, церковні вартові замінювали констеблів на патрулі.
Але навіть найяскравіша вулиця не могла стерти кожну тінь. І тому навіть тут, під наглядом церковних вартових, завжди знаходилися дурні, які прагнули темряви та перевороту. Вони боялися порядку сучасного світу, ненавиділи його і у своєму фанатизмі мріяли про якусь кращу епоху, якої самі ніколи не бачили.
На щастя, у місті, де досі панував порядок, такі люди зазвичай не мали іншого вибору, окрім як ховатися у темряві. На околиці, глибоко всередині покинутого входу в каналізацію, кілька постатей у чорних балахонах тулилися в кутку закинутої кімнати. Колись цей простір слугував кімнатою відпочинку для обслуговуючого персоналу. Потім місто змінилося, каналізаційні маршрути також, а кімната залишилася припадати пилом. Тепер же вона стала притулком для панічно втікаючих культистів.
На стіні висіла олійна лампа, і її тьмяне світло тремтіло над жменькою озлоблених, переляканих облич. Неподалік на піддоні з ганчірок лежав тридцятирічний чоловік у чорному балахоні. Він міцно зціпив зуби. Його обличчя було блідим, а дихання слабким і уривчастим. Інші сиділи поруч, і один з них пробурмотів крізь стиснуті зуби: «Ці кляті церковні гончі…»
— Ми втратили забагато наших братів, — хрипко сказав інший. — Навіть посланець загинув під час ритуалу… Як священний ритуал міг раптово вийти з-під контролю?
— Це все та жертва. Це точно його провина. Той чоловік явно був пішаком єретиків.
— Слухай, — раптом сказав інший культист. Він нахилив голову, прислухаючись до світу над ними, а потім показав угору. — Сутінковий дзвін. І паровий свисток.
…Сутінки вже майже настали, — тихо промовив перший чоловік. Він з тривогою глянув на пораненого на піддоні. — Чорт забирай… сподіватимемося, що він переживе цю ніч.