Розділ 361 — Спадщина Сеймея (Часть 2).
Тьфу-ух!
Ніякої можливості уникнути цього просто не існувало. Попри свою трансцендентність Теодор не встиг відреагувати на три послідовні спалахи.
Але, якби в них була якась ворожість, його супер чутливість могла б передбачити цей ефект. Однак артефакти не вистоювали рівним рахунком нічого. А через мить Теодор зрозумів, що реліквії просто асимілювалися з його тілом, дозволивши йому використовувати приховані в них сили природно і без будь-якого відчуття невідповідності.
«... Дивно. Це дійсно скарби, які варті того, щоб називатися "божевними артефактами".
Концентрація сили, яка тече в тілі чарівника, стала просто необгрунтованою. Тео міг контролювати навіть серце дракона, але силу даних артефактів виходила за ці межі.
Він хотів випробувати їх у дії. Але ось, поки Теодор дивився на свої долоні, сталося щось непередбачене.
– Ты... Злодій! - Викрикнув молодий мечник. Навіть попри попередження дідуся він так і не зміг позбутися своєї гордості.
Магосиро був онуком найбільшого самуруя і справжнім генієм, який ще до тридцяти років зумів стати майстром меча. Звідки ж він міг черпати смирення? Нобуцуна сказав йому контролювати свій характер, але Магосиро був надто запальним і слухав навчання старших упівуха.
« Та як цей чужинець тільки посмів? "Небесний меч - це мій спадок!"
Проте, незважаючи на своє бажання захопити Небесним мечем, Магошіро ще ніколи не наважився кинути виклик випробуванню Сеймея. І ось, в той час як присутні люди були збиті настільки несподіваною поведінкою молодого чоловіка Магосиро рушив вперед.
Нобуцуна з запізненням намагався було зупинити його, але навіть він не міг рухатися швидше іншого майстра.
Фьу-ух.
Потім пролунав свист меча, який викинув ножа.
« Здається, він швидший за мене? » — подумав Теодор. Магосиро використав дуже цікаву техніку, поєднавши прискорення та ефект протидіючих сил. Щось подібне, мабуть, довелося б на смак Рендольфу, який також покладався на швидкість.
« Цікаво, чи вдасться мені відтворити цей фокус за допомогою магнітних полів?»
Але ось, поки Теодор думав над альтернативними варіантами застосування підгляданої методики, до шиї кинувся клинок Магосиро. З того часу навіть він мусив бути обережним.
Фжух.
Тео негайно підняв два пальці, і він вийшов з блискавиці. Його права рука була стиснута в кулак, у той час як ці два пальці були виставлені вперед, наче лезо меча. Це була спеціальна дія, яка мала запозичити силу небесного меча. І як тільки навколо одного з пальців сформувалася енергія меча, Теодор ударив.
То чи через настрій, то з якихось інших причин, Нобуцуна зреагував на деякі запізнення. Але коли спалах блискавки розбив цілий світ на дві частини, права рука Магосиро стала вдвічі коротшою.
- Ку-а-А-ах! Моя рука!
Леза божественного меча розірвала руку ворога.
- Тепер ви бачите, що суперечки тут недоречні?
– ... Звичайно.
Магосиро впав на землю, тримаючись за обрубку руки. Його рана була б куди серйознішою, якби в останній момент не втрутився Нобуцуна, смімивши частково заблокувати атаку. Інакше Магосиро втратив би своє життя.
Але чи такий гордий онук міг прийняти реальність і заспокоїти почуття поразки? Роздумуючи про те, яке важке майбутнє їх чекає, Нобуцуна міг лише тяжко зітхати, після чого підняв Маґошіро і зробив кілька кроків назад, заявивши тим самим про відсутність наміру продовжувати конфлікт.
- Я теж не бачу потреби ускладнювати ситуацію, — кивнув Теодор.
Ситуація була критичною, і як би старанно Теодор не готувався, просто прийти й забрати артефакти у нього не вийшло. І щоб хоч трохи зменшити градус напруги, йому потрібна була допомога.
- Можливо, в це буде важко повірити, але я прибув сюди, тому що Абе-но Сеймей сказав мені так зробити. Ось чому божественні артефакти визнали мене своїм господарем, а завдяки тривалому випробуванню брами святині ніяк не відреагували.
– ...
– ...
Японці недовірливо втупилися на Теодора. Однак їм бракувало сміливості відкрито виступити проти мага. Звичайно, Тео добре все розумів, але нічого не міг зробити.
- Хм?
А потім він відчув, як всередині його тіла почав щось пульсувати. Коли Тео відчув дискомфорт, то зосередився на цьому почутті. Раптом з його тіла виринуло світло, ніби ядро розігрітого попкорна.
- Хо! Що ж, як я думав. Моя душа стала частиною предмета, — пробурмотів Сеймей. Це було його відображення, точ-того подібне до того, з яким Теодор зустрічався в духовному світі.
– ... Ти використовував вісім Нефритових Магатам?
Теодор відразу зрозумів, що сталося.
- Верно. У такому стані я не можу правильно використовувати всю свою силу, але ефект відбувається миттєво. Хіба не так? - Кивнув зачарований Сеймей. Разом з цим, його останнє питання було адресоване не до Теодора, а до японців, які вже стикалися з такими примарно-подібними істотами.
Жива легенда, Абэ-но Семей... Його портрети все ще можна було побачити в домах, а різноманітні літературні твори вкладали сотні адаптацій його біографії. І нехай пройшло вже понад тисячу років з того часу, як він покинув світ, мало хто в Японії не впізнав би його обличчя.
Отже, першою з них стала постать Сузука.
- Вітаю засновника Сеймея! - Упавши на коліна, вигукнула вона. Слідом за дівчиною пішли Нобуцуна з Томаном. Навіть мала сім’я не отримала такої поваги. Тим часом Сеймей лише коротко помахнув рукою і, сказавши їм піднятися, проговорив:
- Цього достатньо. Дитинко, мені належить розповісти тобі довгу історію. Ти можеш надати мені відповідну допомогу?
- Звичайно, засновник! Я зроблю все можливе!
- Так, дякую. И... Що скажуть нащадки Камідзу?
— Так, засновнике, — відповів Нобуцуна.
– Добре. Я віддаю належне твоїй роботі, але цей хлопець надто слабкий духом, — додав Семей, вказуючи на Макосіро.
- Прошу вибачення... - Почервонівши і опустивши голову, відповів Нобуцуна.
- Мабуть, він вже народився з таким темпераментом. Як тільки його дух виросте, я поверну йому відрубну руку.
– Добре! Я буду навчати його з усією строгістю.
- Вірю.
Потім, перекинувшись кількома словами з Томаном Сеймей нарешті повернувся до того, хто чекав Теодора. Поглинання трьох божественних артефактів було вже забуто, а тому великий омьодзі вказав вдалель і вимовив:
- Тепер розберемося з основними проблемами. Оскільки тепер ми можемо рухатися окремо, це допоможе заощадити час.
- І яка моя мета?
- Ось ця гора.
Рука Сеймея була витягнута до величезного гори, де він у далекому минулому запечатав кільців. Але, дивлячись в сторону цього місця, більш небезпечного, ніж будь-що інше, Теодор прийняв цю пропозицію з абсолютним миром.
***
– Кра-а-А! Кра-а-А!
Видаючи похмурі крики, птах зірвався з гілки і полетіла геть. Її червоні очі, спотворені тулуб і чорні пір'я були явним доказом того, що вона була укушена чієм.
Роздумуючи про це місце, Теодор крокнув на деморалізовані листя. Гора Оу, на яку звернув увагу Сеймей, дійсно мала інший ландшафт. Здорова фауна і флора значно перевищували загальноприйняті норми. Коли звичайна людина ступала на територію гори, вона не могла б протриматися тут десять хвилин.
- Принаймні, їх інстинкти все ще працюють. Але довго це триватиме не буде...
Характерні події підсвідомо розуміли силу Теодора, а тому не сміли наближатися до нього. Це стало доказом того, що інстинкти тварин перешкоджали нападати і вбивати все живе. Але для цього теж були свої обмеження. Як тільки переконання візьме верх, тут монстри нападуть навіть на Теодора.
Проте чарівник не боявся. Це просто роздратувало його. Якщо кількість ворогів досягне тисячі або десятків тисяч, йому доведеться витратити частину своїх сил. А Тео не хотів втрачати дорогоцінну енергію в такій ситуації.
На флору і фауну цієї гори тисячоліттями впливали кокаї. І як тільки вони з'являться, він буде знищувати навіть черв"яків і бур’яни, не залишаючи позаду себе абсолютно нічого.
І ось, через кілька хвилин тиху гірську тишу перервав голос Ґоетії:
- Господар, до вас наближається одна життєва форма. Ні, тепер їх дві, три, чотири... Кількість продовжує зростати. На даний момент їх не менше десяти.
- Здається, почалося.
Коли Ґоетея закінчила говорити, Теодорова чутливість сильно затремтіла. Це стало доказом того, що навіть йому загрожувала сила наближення створінь.
На горі Оу його можливості появі працювали не повністю. Чутливість трансцендентної людини впала більш ніж наполовину, і це завдання було перепоручене Гоєтією. Итак...
– Ку-храк!
Теодор швидко змістився в сторону, як раптом на тому місці, де він стояв, зімкнулися чиїсь величезні щелепи. Їхні клинки були достатньо потужними, щоб пережовувати сталеву броню і розкривати камінь.
Проте рівень сили цієї істоти був недостатньо високим. Коли Теодор розірвався, то зробив лише один удар і тіло монстра було відкинуто в протилежному напрямку. Деякі з його цінних ікла були вибиті, а земля поросла кров’ю. Але цього було недостатньо, щоб позбавити монстра життя.
- Скільки ж їх тут набігло?
Всі ці монстри перебували приблизно на тому ж рівні, що й істоти з якими йому довелося зіткнутися в південному болоті. Якби кількість цих чисел досягла двозначних цифр, то навіть майстер мав би проблеми. Отже, монстри не звернули жодної уваги на свого пораненого колегу і кинулися вперед.
- Хмм... А якщо... - Пробурмотів Теодор, згадуючи свою недовгу сутичку з Маґошіро і його відрубовану руку. Він хотів спробувати деякі з колишніх сил небесного меча, помішавши їх зі своїми власними чарами.
Синелектростанція.
Калібр Душі був об’єднаний з Небесним мечем.
Злиття: Обезголовний небесний меч.
А потім Теодор проклав горизонтальний помах правою рукою до найближчих монстрів. Він не почав вираховувати ні траєкторію, ані відстань... Він просто випустив частину своєї сили, і гора відразу спалахнула зеленою.
Однак не було ніяких видимих змін. Не було ні криків поранених монстрів, ані спричиненого цим хаосом... Нічого. Тільки розрубані надвоє листя продовжили своє падіння, а розрізнені навпіл монстра почали повільно осідати на землю. Декотрі з них були розрубані акуратом на рівні шиї, деякі — навпіл, а декотрі лиття своїх нижніх половинок тулуба.
Меч, який розбиває душу, не зважав на будь - яку регенерацію і зрізує як фору, так і фауну. Лише один удар повністю знищив їхню сутність.
Потім Теодор зупинився на місці і, посиливши свій голос магією, дозволив йому промовити над горою Оу.
- Я не буду розмовляти з цими маріонетками. Той, хто охороняє гору Оу. Виходь.
Теодор пробрався в заборонену зону, запечатану ще тисячу років тому і, пролита кров, зарозуміло кликав до самого охоронця, яким був одноокий велетень з дубиною. У відповідь на таку провокацію окаї сердито заричали, а гора заповнена стресом, оскільки в будь-який момент могло початися жахливе битви.
– ... Ку-ха-Ха-хо!
А в наступний момент тишу порушив чийсь громуподібний сміх.
- Ку-ха-га-Ха-хо!
... Потім з’явився і його власник — велетень із фолетовою шкірою та жахливою енергією.
Кожані вбрання велетного прикрашали металеві застібки, а сам він тримався дуже розслаблено, дивлячись Теодору прямо очі. Це створіння було набагато сильніше за Нобуцуна, але Теодор впевнено підняв голову і запитав:
– Ти - хоронитель?
Це питання знову змусило велетника засміятися і кивнути:
- Ку-ху-ху, а ти кумедний хлопець. Все вірно! Моє ім'я - Сютен-додзі, і я старійшина гори Оу.