Розділ 357 — Апокаліпсис Похоті (Часть 1).
Те Ранг — чоловік, якого представлено даосистом, глибоко зітхнув і почав розповідати довгу історію.
Це почалося місяць тому.
Велика імперія, яка включала серединане королівство, зайняла велику половину східного континенту і тому швидкість передачі новин була дуже низька. Навіть на коні пішло б кілька місяців на те, щоб дістатися з одного кінця королівства в інший, а тому затримки у передачі інформації були неминучі.
Імперія була поділена на вісім провінцій, кожна з яких правила був одним із принців. На їхніх територіях було рівномірно розміщене 256 замків, що знаходяться в підводі лордів. Мабуть, саме цей феодальний стиль правління спричинив погіршення зв’язку між регіонами.
Звичайно, в імперії існували установи, подібні до Вежі Магії. Але ситуація тут дещо змінилася, ніж на західному континенті, де магічна сила і артефакти були предметами практично щоденного обходу. Як би дивно це не звучало, але зв'язок між замками тут і зовсім підтримувалася за допомогою поштових голубів.
- Коли я була праведною, вона прочитала небеса і сказала, що лихо почнеться з столиці.
Теодор також мав здатність читати таємниці небес, тому не почав зосереджуватися на цьому і заохотив даосиста продовжувати.
- Тієї ночі на небі зійшла червона зірка, і люди серединського королівства почали перетворюватися в монстрів... Це відбувалося з усіма, незалежно від їхнього статусу, статі та віку.
Це був жах.
За словами принца центрального королівства, населення імперії вже досягло мільярда. Влада кожної провінції час від часу переписувала населення, і протягом певного періоду тому середня кількість кожного регіону сильно різнилася. Що, якби всі ці люди перетворилися на монстрів? Навіть половина цієї кількості становила б 50 мільйонів, а чверть — 25 мільйонів...
Звичайні люди, більшість яких не могли впоратися з одним диким собакою, нічого б не змогли протиставити кваліфікованому воїнам, що перетворився на монстра. З огляду на це лихо, яке спіткало не лише імперію, але й її матеріальний світ.
« Ті, хто вижив, заперлися в таких селах, як ця, а монстри... Вони почали їсти один одного. Але, на даний момент їх кількість мала значно скоротитися." - подумав Теодор спокійно оцінити рівень катастрофи: « Не знаю чому, але імперія напевно знаходиться під впливом Весла Єдиного. Коли монстри їдять один одного, вони набивають свої шлунки, але при цьому немає ніяких ознак збільшення їхньої сили ... Людям це на руку, але за таких обставин вони не можуть займатися землеробством або іншими справами, а тому ті, хто виживе, навіть одного року не протримаються".
Те саме можна сказати про тварин. Їхні фізичні здібності були в кілька разів вищі, ніж у звичайних людей, а їх інтелекту було достатньо, щоб обманути мисливців.
Але хто ж тоді був справжнім ворогом хижаків? Щось на тому самому рівні, що і хижак? Швидка і невловима здобич? Ні, у них була своя "немоніда". Жоден хижак не міг подолати найбрудніший голод.
Середовище, з якого зникла вся здобич, стало для них смертельним. Не винятком були й монстри. Як тільки у монстрів закінчилися люди, дикі тварини і птахи, вони почали їсти один одного.
Теодор зрозумів це, але це все одно не вирішувало проблем місцевих жителів.
– ... Ті, хто залишився живим, повинні захищатися, щоб монстри не змогли втамувати свій голод.
Від слів Теодора очі Те Ранга відразу полізли на лоб.
- Ви говорите те ж саме, що і вища справедливість. Я сказав всього кілька слів, але як...
— Якщо спокійно подивитися на ситуацію, то стає очевидним, — відповів Тео. — Після цього я нехтував захопленням Теда і звернувся до своїх колишніх знайомих, бо вважаю, що мої колеги повинні були відвідати мене тут. Вони допомогли вам?
- Ах, давайте далі розповідати я! - Лі Сюл сказала, перейнявши слово у Те Ранга, який був надто зайнятий коханням трансцендентного мага: стосовно дружини Тео та тієї дівчини зі срібним волоссям, вони вирушили на допомогу в Хенканський замок, що знаходиться за триста кілометрів до північно-західу.
- Хенканський замок?
- Так! Частина мешканців замку перетворилася на монстрів. Але оскільки серед них був видатний майстер, то вони змогли уникнути серйозних втрат. Всі, хто вижив разом з судовими приставами королівської сім'ї, були сховані саме в ньому.
Оскільки ця держава була найсильнішою на східному континенті, тутешні лорди були досить компетентними. Нехай початкова кількість монстрів і було маленьким, але захищати замок все одно було важко, до того ж завжди з'являлися проходимі люди, які починали вкладати паніку у людські серця. Але завдяки майстереві-шаману замок мав отримати достатній ступінь захисту. Однак, була одна причина чому навіть шаману потрібно було підтримувати.
"Мутирові монстри володіють мачною майстерністю."
Коли Теодор роздумував про це, то зрозумів цей факт досить дивним. Монстр не повинен був так сильно змінитися після одного тільки перетворення.
Судові пристави вважають, що між досвідченим воїном і монстром була дуже невелика різниця. Беручи це до уваги, то напевно була причина такого мутації.
- Користувач, - раптово вимовило Обжерство, як те ж саме рішення, - Я знаю походження цього явища.
***
Після того, як Те Ранг закінчив розповідати свою історію, Теодор попросив Аквіло висловитися з розумінням і залишився в кімнаті цілком сам. І ось, як тільки його трансцендентні почуття показали, що навколо більше нікого немає, він оселився в крісло і зробив:
- Починай.
- По-перше, все це викликано полюванням., - відразу ж проголошувалось Обжерство, як тільки цього і очікувалося.
- Як я і думав. Але поки ти не підтвердив, я все ще сумнівався в цьому.
– Да. Я зрозумів природу цього явища, отримавши ключ у міркуваннях користувача: Засмучений голосом продовжувало пояснити Обжерство, - Чому виникли мутації? Чому здатність індивідуумів настільки різниться, що вони не мають жодних стосунків з реальним життям до змін? Відповідь на це запитання є вирішальним кроком похоті.
- Відповідей?
- Верно. Це пов'язано з тим, що ти зробив. Це щось на зразок ефекту метелика, у тому числі в кількох інших формах.
- Ефект метелика? - Нерозумно перепитав Теодор, але обжерство замість того, щоб пояснювати, підняла голос і весело вигукнув:
- Лень! Задум Прометея, який ти допоміг виконати, підштовхнув Похоть до більш активних дій. Це призвело до катастрофи.
- Бред якийсь! - Він з'ясував, що відбувається в наступній миті.
Слова обжерства були абсолютно вірні.
Після вигнання Лені концентрація манів у матеріальному світі мала продовжувати зменшуватися. Це було майбутнє, яке ніщо не могло запобігти і що вразило нас за океаном похочати сильніше від блискавки.
Зниження концентрації мани напевно повинно було перешкодити виникненню нового вищого створіння, що блокувало мету її існування.
- Таким чином, Похоті зробила свій власний крок. Скільки дітей вона народила протягом тисячі років і скільки нащадків народили її діти? Похотіла свій найсильніший козир — людей, які успадкували її гени!
- Ось чому вони перетворилися в монстрів...
- Саме так. Але скажи-но, користувач, хіба незвичайні істоти в цьому світі обмежуються самими монстрами? Це не монстри, а залишки стародавніх рас. Ульфхеонари, Арви, Вулканці... Усі вони — невдалі створіння Похіть. Її розчарування.
Пояснення про стан здоров’я було зрозумілим, точним і жорстоким.
Теодор не був відповідальним, але він безперечно відіграв певну роль у цій катастрофі. План по вигнанню Лені та зменшення концентрації мани у світі був розроблений богом, який дивився в далеке майбутнє.
І Теодор допоміг втілити його в життя.
- Отже, мутація відбувається через кров вищої раси, що протікають в їх жилах. Вона розбудила їхню силу в намаганнях створити « чімпіона», а монстри - це лише невдалі спроби.
– Да.
- Не розумію, навіщо кидати все заради малоймовірної можливості успіху, але це гримуар, — пробурмотів Теодор, голова якої стала холодною, як лід, - припустимо, що принаймні мільйон чоловік успадковує кров Похоті. Яка ймовірність, що серед них з'явиться "німпіон"?
- Щоб відповісти на це запитання, моїх поточних здібностей недостатньо.
- Хм-м, мені здається, що це більше схоже на азартну гру, ніж заздалегідь розрахована дія, — виніс Тео, після чого з блискучим в очах додав, - може бути Абе-но Сеймей зможе на це щось сказати?
Це ім'я було вимовлено без будь-якого контексту, але більше ніхто не ставив жодних запитань. Обжерство мовчило, і Теодор, почекавши ще кілька секунд, подивився на свою ліву руку. Це була тиха демонстрація того, що Теодор вже використовував свої повноваження користувача.
– ... Ах. Ти чекаєш, щоб я це прокоментував?- Хтось зацікавив мене.
Звичайно, він належав душі Сеймея, яка піднімається на поверхню свідомості Теодора Міллера.
- Як Ви мені порадили, я перетягнув стіну. Тепер, коли я є трансцендентним, у Вас є можливість довіритися мені. Хіба не так?
- Що ж, все так.
- Ви порадили мені не підходити до столиці, напевно має якесь відношення до цього гримуару.
- У-о-ох...
Як і востаннє, Теодор почав чекати. Якийсь час Сеймей просто мовчав, але відчувши рішучість Теодора в його словах і погляді, великий оммедзі все-таки змушений був заговорити:
- Гаразд. Я розповім тобі все, що залишилося в моїх спогадах.
Очі Теодора потьмяніли, і в його свідомості з'явилася людина, яка виглядала гендерно-нейтральним. Людина була одягнений в білий-червоний одяг, маючи при цьому чорні, як смола, волосся і золоті очі. Саме так виглядав Абэ-но Семей, найсильніший омьоджі Японії.
- Я почну з самого початку,- Сеймей зробив свій власний напрочувач без емоцій голосом.
Незважаючи на те, що це була досить тривожна історія для нього, Сеймей був сповнений рішучості.
А потім Теодор почув правду, яка приховувала справжню особу старого шамана.
- Ти правильно про все здогадався. Я - дитина лялечка і похоті, нащадок білого-золотого дев'ятихвостого лисика і той, хто не є ні людиною, ні окем.
Він був напівлюдиною, півкуєм. Спочатку це було щось неможливе для природних процесів. Але Сеймей справді існував, пошкоджений на це світло завдяки силі Похіть.
Він був далеко від її кінцівки, але навіть у такому вигляді Сеймей був монстром, здатний протистояти навіть дракону. Таким чином, Самея мала зрости і використовувати його для власних цілей. На відміну від інших невдалих спроб, вона вирішила зберегти його і навіть використовувати як свою посудину.
Але виникла проблема, причому найдивніше місце.
- Мій батько врятував мене,- Посміхнувся Сеймей, з гордістю згадуючи події тих днів, - Що це було: небажання віддавати в руки гримуара трансцендентне тіло чи великий батьківський інстинкт? У мене досі немає відповіді на це питання, але особисто я сподіваюся, що останнє.
- Отже, це завдяки йому ти втік від полону похіть.
- Що ж, так чи інакше, це сталося. Я сховався в Японії і пішов по шляху шамана, зрештою досягнувши рівня трансцендентності. Я інстинктивно розумів, що не повинен служити своїй матері.
Незважаючи на те, що Сеймей народився від злої лялечки та гримуара, його природа була справедливою і гарною. Він не терпів несправедливості і допомагав слабким.
У той час Японія була дуже маленькою територією, що складалася лише з декількох сіл. Однак через багато століть тяжкої праці й невпинних війн він зміг встановити порядок у державі і разом зі своїм наступником вивести Японію в епоху процвітання.
- Я думав, що зможу перемогти.
Похоть мала абсолютну владу над своїми нащадками, але вона не могла втручатися в розум трансцендентної істоти, що виходить за рамки причинно-спадкованих зв'язків. Переконаний у цьому, Абє-но Семей перейшов кордон. Він ступав по землях імперії, перемагаючи всіх, хто ставав на його шляху. І одного разу він увійшов у столицю. Сеймей став незрівнянною зброєю і хотів лише одного знищити свою матір.
Він звільнив усі свої дев’ять хвости і спричинив метеоритний дощ, щоб знищити імператорський палац у центрі столиці.
А потім він зазнав поразки.
– ... Це була моя перша і остання помилка, — з гіркою посмішкою на устах проговорив Сеймей.