Розділ 44 — Я питаю тебе (Часть 1).
Від Рендольфа Тео навіть змінився в обличчя.
« Після п'яти років відсутності я стикаюся з тим, що в моїй особистості хочуть переконатися."
Тіо не міг сердитися на подібне прохання, але і веселого в ній теж нічого не знаходив.
Рендольф хмикнув і почухав голову, по-своєму тлумачивши вираз обличчя Тео. Він зрозумів, що його слова могли здаватися досить грубими, особливо з огляду на те, як вони йому допомогли.
- Я не хочу здаватися грубим, але з огляду на обставини ми не можемо пропустити людину, не переконавшись в її особистості. Це буде просто невелика перевірка.
- Все зрозуміло.
Вони билися з неживою на околиці так далекої провінції, як володіння Міллерів. Тео не знав, звідки прийшли найманці, але зараз був далеко не найвідповідніший час для розпитувань. Для початку Теодору потрібно було заручитися довірою Рендольфа і потрапити в село.
Тео витягнув значок інспектора і сертифікат, який він отримав на церемонії нагороди.
- О, значок інспектора. Давненько такі не бачив. А це... Власник цього сертифіката - відомий барон Теодор Міллер. Тут варто королівський друк, так що я більш ніж впевнений... А-а? - Рендольф уважно роздивлявся сертифікат, і він підійняв підборіддя.
Імена, які носили палаци, відрізнялись від звичайних людей. Навіть якщо імена перетинаються, не існувало жодної сім’ї, яка б використала те саме прізвище. Для палаців їхнє прізвище стало доказом честі, яку вони отримали від короля, і свідчення того, що в їхніх жилах текла благородна кров. Який ідіот хотів би ділитися цим з іншими?
Однак це прізвище було подібне до імені намісника Баронства Міллерів.
– ... Я чув, що місцевий лорд має сина.
- Це мій батько.
- Чорт, ти ж син мого роботодавця.
Теодор розсміявся, і Рендольф посміхнувся, зрозумівши, чому у цього молодого чоловіка було таке дивне вираз на обличчі. Син лорда повернувся, але його змусили довести свою особистість. Це була дуже кумедна ситуація.
Рендольфа повернувся на обличчя, і він простягнув Теодору руку.
- Ласкаво просимо додому, молодий пане. Як бачиш, тут був невеликий переполох, але до цих пір ніяких особливих проблем не було.
- Нежити було досить багато...
– Що ж... Повернемося до поселення і обговоримо це.
Не жити не атакувала при світлі сонця, а тому Рендольф запропонував повернутися. Здавалося, що історія, яку він збирався розповісти, була досить довгою. Тео і Сильвія пішли слідом за ним.
В якомусь сенсі це було дійсно дивовижне повернення додому.
***
Коли двоє людей і Рендольф повернулися в село, найми вже розлучилися від своїх домів. Після нічної битви вони були втомлені, тому вручили їм миски з теплою кашою і перев’язали рани.
Один з них визнав Тео головним.
– Э...? Хіба це не Теодор?
- Що? Звідки тут молодий пан, якщо він повинен бути на навчанні?
- Ні, ти сам подивися!
- Ну, він звичайно дуже схожий на молодого пана...
Минуло п'ять років, і Тео був одягнений за останньою модою, а тому люди не були впевнені, що це саме він. На перший погляд він виглядав як палац, а тому вони просто не могли повірити, що їхній молодий пан повернувся.
Як тільки жителі почали перешіптуватися між собою, на вулицю вийшов старий.
- Містер Тео...?
Почувши цей слабкий голос, Тео відчув, що на його очі сльозяться сльози.
- Дідусю Альберте...!
Скільки шматків хліба він отримав з цих рук ще від самого дитинства? Руки старого виявилися набагато слабшими, ніж він їх пам’ятав, але Тео без вагання схопив їх.
Через зморшкувальні руки старого передався давно забутий ніжне почуття, і Тео обняв його, намагаючись приховати свої сльози.
Лише тепер він зрозумів вагу минулих років.
Тео був онуком для старого чоловіка, який не мав родичів.
- Ах, наш молодий пане! Ти виглядаєш так респектабельно...
- Дідусю...! - Тео не міг говорити і тільки покріп більше його обняв.
- Молодий пане!
- Молодий пан Тео повернувся!
Після цього з усіх боків почали стікатися люди. Хтось вийшов на вулицю прямо з клубком ниток, очевидно, зайнятий до цього в'язанням, а хтось вибіг просто зі шматочком хліба у роті. Невдовзі Тео оточили цілий натовп людей.
- ...!?
Сильвія стояла поряд з Тео. З її срібним волоссям, які сяяли як у казкової феї, вона привертала до себе увагу, хоч би куди пішла. Але вона не знала всіх цих людей, і тому вона притиснулася ближче до Теодора, що викликало в жителів ще більш бурхливу реакцію.
- А хто ця молода леді? Може, молодого пана?
- Ах, ну перестаньте. А навіщо він привіз сюди таку вродливу дівчину?
- Молодий пане! У нашому лляному магазині є шовк! Цього буде достатньо, щоб зробити завісу!
- Ну все, не змушуй мене сміятися! У твоїй лавці добре, якщо ганчірки не висять.
- Це у кого ще ганчірки!
Ні з того, ні з сього піднято шум змусив найманців прокинутися або піднятися з місць, де вони спокійно снідали кашою. Під час бою над околицями висіла похмура атмосфера, але тепер навіть сам повітря стало тепліше. Це було для них величезним доказом цінності Тео.
Невдовзі ця метушня перекинулась і на посадку Міллерів.
- Тео, де наш тео?
Через натовп почав проходити чоловік середніх років, одягнений у білу туніку з жидьками та вдягнучим волоссям. Проте всі, хто дізнався про нього, розступилися. Кожен хотів привітати Теодора, але ця людина мала на це більше прав, ніж будь-хто інший.
- Тео! - Деніс Міллер прибув до центру натовпу.
– ... Отец.
Тіо ніколи б не зміг забути цей голос.
Коли батько затягнув Тео у свої обійми, йому в ніс вдарив знайомий запах землі й хліба. Його батько пахнув його рідним домом.
Більше не потрібно було слів. Деякий час вони обіймалися, поки Деніс перший не зробив крок назад.
Він міцно взяв свого сина за плечі і сказав:
- Ласкаво просимо додому.
- Так, Отче, я повернувся.
- Думаю, нам варто багато про що поговорити. Так довго повертатися додому... Мені шкода, що так сталося.
- Не кажи так, — похитав головою Тео. Про що його батько повинен був жалкувати?
Деніс був задоволений зовнішнім виглядом свого сина, але невдовзі запримітив пил на його одязі. А ще він побачив сором'язливу Сильвію.
- Хіба ви не втомилися з дороги? Давайте поговоримо про все вдома.
Двоє втомлених одночасно кивнули.
***
Відтоді як Тео востаннє був у себе вдома, минуло досить багато часу.
Камін і сходи були все такими ж потертими, а половинка все також скрипіла від кожного його кроку. З кухні доносився звук льньої води. Нікуди не спускається і пляма на стелі. Коли Тео побачив, що його сім’я сидить перед ним, то зрозумів: кількість плям лише зросла.
Вуса батька поламали, а його мати трохи схудла. А ще поруч з нею стояв його трирічний брат.
"О, це перший раз коли я бачу його особисто".
Одним із пропущених Теодором моментів було народження його брата.
Однак, незважаючи на розставання, турботливі обличчя інших були все ще такими ж.
Тим не менш, Теодор вирішив віддати пріоритет справі на майбутнє. Коли найвагоміша проблема вирішиться, він уже зможе дати волю своїм почуттям.
– ... Тобто, не жити почала з'являтися близько місяця тому?
- Так, лісоруб першим натрапив на мерців.
Батько сказав, що нежити з’явилося близько місяця тому, але лише тиждень тому почала активно атакувати село.
Тео не зовсім розумів такий затримку у часі. Чим же тоді була зайнята протягом цих 20 днів? Можливо, той чарівник піддався спокусі чорної магії, але навіть при цьому йому знадобилося б більше двох місяців для навчання створення зомбі-вірн. Навіть такій вправній мечнику, як Рендольф, було б важко подолати відразу з двома такими монстрами.
Крім того, Тео поставив ще одне запитання.
- А як щодо найманців? У нашому бюджеті немає грошей, щоб заплатити їм...
- Уф, я занадто багатьом зобов'язаний їм.
— Чи ви не думаєте?» — запитав він свого батька Тео.
- Ці найманці відловлювали деяких бандитів в околицях наших володінь. Вони не мали ніякого відношення до Баронству Міллерів. Але так вийшло, що коли вони вирішили зупинитися на ніч у нашому селі, сталося вторгнення монстрів.
– ... І вони цілий тиждень захищали це місце?
– Да. Коли вони підуть, я не буду відчувати жалю... Я можу лише сказати їм "дякую".
У це було важко повірити. Наемники - це люди, які за гроші були готові зробити що завгодно. Лише деякі з них були щирими і праведними.
Більшість людей наважилися вбивати інших, бо хотіли отримати законні підстави для цього. Найменників ніколи не можна було прирахувати до тієї категорії людей, які б почали виконувати якусь роботу на добровільних початкух.
« Пока в цьому селі не знайдуть якогось прихованого скарбу, то... Така поведінка буде просто неможливою»
Очевидно, він мав безпосередньо поговорити з Рендольфом.
Теодор вирішив більше не розвивати цієї теми і просто спокійно почав їсти суп, приготований його матір’ю. Ріденький суп, який складається з кількох складників, грів його зсередини. У Академії Бергена було багато смачних супів, не кажучи вже про Столицю Мана-віль. Однак він хотів з’їсти цей суп.
Сильвія, здавалося, не була привертною до їжі і мовчки жала сухуватий хліб. Тео зробив вигляд, що не помічає радості обличчя матері і знову підняв ложку.
Проте, все ще залишалася проблема, про яку потрібно було потурбуватися. У їдальні запанувала тимчасова тиша, яка перешкоджала лише рухові столових приладів.
- Тоді побачимося пізніше.
- Так.
Після обіду Сільвія та Тео розійшлися по своїх кімнатах. Вони вже звикли один до одного протягом п’яти днів подорожі в одній кареті, але залишатися у кімнаті на ніч чоловікові і жінці було абсолютно заборонено. Отже, трохи роздратована Сильвія пішла за матір’ю Тео.
Тео увійшов у таку знайому йому кімнату.
Трер-тр.
Його кімната, в яку Тео повернувся через п'ять років відсутності, нічим не відрізнялася від того стану, де він її залишив. Навіть книжки на полицях залишилися в тому ж порядку. Кроти, на яку він впав, все ще була м'якою, а на рваних обоях не було ні найменшого ознак проведення ремонту.
- Тьфу-у.
Тео зробив кілька глибоких вдихів, а потім сказав:
- Гей, ти можеш зараз прокинутися?
Він говорив до спокійно сплячого Обжерства.
Ця невелика нова новинка Тео зафіксувала після того, як в останній раз поставив питання. Не так давно він почав розуміти стан істоти, яка живе в його лівій руці. Він відчував, коли його голодували і він почувався добре. Завдяки цьому він міг годувати його книжками, не турбуючись про Сильвію.
Але тепер він зрозумів, що може викликати обжерливість на власний розсуд.
Не дивно, що гримуар відразу ж відповів на його заклик.
– ... Ти зрозумів це. Ти більш чутливий, ніж я думав, — почувся похмурий голос з його лівої руки. У ньому було чітко чути сонливість, а це означало, що Тео розбудив його. Тео почекав, поки Обжерство до кінця прийде в себе, і сказав:
- Довго затримувати я тебе не буду. Скільки книжок тобі сьогодні потрібно?
- Дві або три.
– Добре. Тоді я дам тобі дві книги.
Тео вклав дві книжки у ліву руку.
Хлюп!
Миттєвість, і обидві книги зникли в долоні Теодора.
Ви поглинули "Чарівну Стіну".
Ваше розуміння книги дуже високе.
Ефективність заклинання 4-го Колоу « Каменована стіна» збільшилася.
Ви поглинули « Взрівання - це мистецтво».
Ваше розуміння книги дуже високе.
Ви вивчили закляття 4-го Коло - вибух.
На щастя, він вже володів одним із заклинань 4-го Колоу, які були описані в книгах. Таким чином біль голови, який не заставляє чекати, був вдвічі меншим.
Кам’яна Стіна була більш спрощеною формою Землі. Це заклинання давало постійний ефект, викликаючи стіну з міцного каменю. Що стосується магії вибуху, Теодор використав свої знання і зумів швидко організувати нові-резонанси.
Це було заклинання, яке без всяких сумнівів чудово працювало проти великої кількості неживі.
– ... Добре, з цим закінчили.
Після того як через нього пройшли хвилі мудрості, Тео уважно подивився на свою ліву руку. Він міг би годувати гримуару три книги, але вибрав дві, щоб поставити запитання. Тепер набагато важливіше було отримати інформацію, ніж навчитися нового заклинання.
Тео мав зрозуміти, як зупинити цю катастрофу.
- Тоді я запитаю.
Грімуар міг знати правильну відповідь.