Переходити дорогу Архімагу, особливо якщо вона займає пост Верховного мага - ідею нижчої за середню. І навіть якщо той не опуститься до прямої розправи над тобою, це ще не означає, що твоя смерть від цього буде менш болісною і болючою. О ні! Коли йдеться про професійних демонологів, то ліпше мати особисту зустріч і смерть під тортурами, ніж кілька років безперервної боротьби за своє життя, та постійний ризик бути спараними демонами... І жодного шансу на порятунок.
Повірте мені, за два роки ворожості з Верховним магом Шумера я чого тільки не робив, щоб захистити свою душу і тіло. Навіть з рідної країни втік, віддавшись в фактичне рабство єгиптянам ... Але мене це все одно не врятувало. Архідемон, який може за лічені години порівняти велике місто з землею - це не той противник, проти якого може витримати простий майстер шаманізму іментальна магія. Але до кінця мого життя простим майстром мене вже було досить важко назвати...
Два роки щоденної боротьби за власне життя будь-кого змусять розвиватись. І нехай до звання Магістра я так і не добрався, але дійсно різноманітним та досвідченим спеціалістом в магії стати все ж встиг... Хочеться два роки воювати зі всілякими демонами, джинами, Лоа, неживою та духами. Не кажучи вже про звичайних вбивць, найманців чи інших магів, це не кожному під силу. Зрештою, за мною прийшов один противник, якому я не міг нічого протиставити. Навіть втекти не було ніякої можливості. Через що я і зважився на самогубство, заодно приніс в жертву всіх своїх духів-контракторів та прислужників для відволікання уваги демонічного відчуження...
От тільки щось пішло не за планом, і замість смерті я опинився замкненим в тілі великого повирожаного хлопчисько - мага... При цьому добре б я мав хоч якийсь контроль над відновленим тілом, але ні. Я опинився в ролі звичайного такого паразита, що існував лише за рахунок чужої магії. Що з одного боку радувало, бо після всього що сталася моя аура і сама душа були так викорінені та пошкоджені, що займи я звичайне, навіть дитяче тіло, і то б напевно померли разом зі мною. З іншого боку...
Це не те, про що я мріяв усе своє життя. Але сам факт, що я продовжував існувати і навіть зберіг свій розум після сутички з Архідемоном Ленга та подальшої смерті... Це навіть не удача, це справжнє диво. Тому, скаржитися мені було дійсно гріховно. Замість цього, я волів займатися своїм швидким відновленням і скануванням пам'яті мого невдалого донора...
А той дійсно був невдахою, нехай і в меншому ніж я сам. Чи це жарт, хлопче з благородного роду чарівників не пощастило стати в реальному рабстві у некроманта, що стояв на крок від того, щоб стати личком. А не жити вона така, живих не дуже і любить, через що тортури наздоганяють прихильників "Лорда Воландеморта" на постійному, я б навіть сказав щодня.
Плачова ситуація, як на неї не подивися. На сімейному фронті хлопці все ще не мали слави богу. Батько відносно недавно підхопив якесь особливе прокляття, через що зараз повільно і помирав, втрачаючи життєві та магічні сили день за днем. Мати і того гірше - божевільна баба, що захворіла на себе головою роду і не спективала « провокувати » своїх дітей тортурами. Та й старший брат той ще відморозок, що і не дивно, при такій мамоні...
Мда, життя у Регулуса Аркутусу Блека було не цукор. Я присмоктувався до його аури, поступово підживаючись магією і досліджуючи пам'ять про нові знання та можливість відновити повноцінне тіло. Залишатися простим паразитом я не хотів зовсім. До того ж, місцеві чарівники були тими ще увальцями і дегенератами. Ті навіть закляття без цих паличок майже не могли використовувати. Про те, що я вже кілька місяців паразитую на родоводі та « образному» чарівнику, я навіть не хочу говорити.
Однак я мав гріх нарікати на свою ситуацію. Виявіть мене хтось з місцевих чарівників, і я б, швидше за все, був відправлений на переродження. Ніхто не любить Паразитів, які викачують з магів ману і життєвої сили. Навіть я трохи зневажав власне існування... І тільки поступове відновлення мого серця примиряло мене з дійсністю. І плювати, що більша частина моєї магічної оболонки була знищена, а сам я відкотився на роки назад у своєму розвитку... Наверху вже як-небудь.
Тим більше, мій невольний донор, у якого я і збирався забрати тіло при вдалому можливості, мав досить серйозний магічний потенціал і непоганого родоводу ... Залишилося тільки набрати сили і вигнати душу молодого мага з його тіла. Тим більше що саме тіло за ті кілька місяців, що я на ньому паразитую, вже звикло до мене і процесу відторгнення, як воно буває при звичайній одержимості, можна особливо не побоюватися ...
Шкода лише, що всі мої плани так і залишилися планами. Малий дегенерат з давніх видів магів дізнався, що його « притулки » створили "Похрестя" - те, щоб забезпечити йому вічне життя і страхування на випадок смерті... Дуже знайомий спосіб утримати свою душу навіть після смерті. Знайомі мені некроманти теж таких баловувалися. Начебто, подібні артефакти називаються Філактеріями...
Але не важливо, головне, що мій нікчемний донор, дізнавшись про подібний козир свого ненависного пана, вирішив героїчно покінчити з життям, в марній спробі знищити хрестраж. Але після того, як з'ясувати артефакту не вийшло, він випиває отруйні зелені лише для виходу зі заходу свого ельфа - місцевого анога магічної служки і накаже знищити хрестраж... Феєричний у своїй тупості дія, що коштувало хлопчику життя. Та й я, чого вже там, виявивши, що тіло мого донора занурюється у холодну воду, пряміком в лапи підводний нежиті, уже встиг розпрощатися з життям...
Але навіть не бажаючи чинити опір своїй долі, я все одно не став. Занадто звик боротися за своє існування, хоч би які безвихідні ситуації здавалося... Та навіть моє самогубство перед обличчям Архідемона було простим спробою зберегти якщо не себе, то хоча б потенціал своєї душі. Тому замість того, щоб знову змиритися зі своєю смертю, я спробував захопити тіло вмираючого мага.
І про диво, у мене це навіть вийшло... Регулус, який зрештою помер, навіть не намагався боротися за своє життя так само, як я і скористався ним. І якщо спочатку я просто захопив якоюсьнікацією контроль над чужим тілом, починаючи мляву боротьбу з неживою, то трохи зібравшися із думками і впокоривши ті відчуття та галюцинації від випитого зеленого... Я вчинив з душею Блека так само, як і нещодавно зробив із власними духами - пустив ту в витрату...
Звичайно, душа мага не дуже-то і схожа на цю у звичайного духу. Але якщо треба, навіть її можна знищити, отримавши на виході величезну кількість енергії, яка і була мені потрібна в той момент... Добре, мої скромні на той момент сили все ж вистачило, щоб використовувати досить складний заклинання-ритуал зі школи шаманізму, а потім і взяти під контроль хлинуючу енергію та силу.
Так, я зміг навернути навколишнє мене воду з неживою в лід, з якого за підсумками і вибрався на той острівок, який раніше звалився мій донор... Ну, а там залишилася найменша частина - завалити стелю даної печери, непогано зміцненої місцевими чарами, і сподіваюся, що я зможу пережити щось подібне, але побачивши знову біле світло. Апарувати з даної печери я не міг, так само як і не зміг покликати сюди « власного» будиночка.
А тому, доводилося діяти максимально грубо і сильно ризикувати, спочатку вишукуючи найбільш вразливе місце печери, а потім влаштовуючи повноцінний обвал за допомогою все тієї ж магії льоду ... Про те, як я вибирався на поверхню, взагалі можна було цілий епос написати, але я думаю, що все ж утримуюся від такого. Головне - у мене все вийшло, маг Архем знову побачив біле світло... Хоча тепер я швидше Регулус Блек. Принаймні саме його тіло я і зайняв, відправивши наймолодшому на переродження.
- Хааа. Тепер головне не вдихнути від виснаження і нових пошкоджень в моїй багатострадальній аурі. Одними губами я вніс на дикої суміші англійської та шумерського, змушуючи самого себе кліпнути при кожному слові. Я занадто глибоко заліз в чужу пам'ять, що зараз резонувала з відчуттями від нового тіла, змушуючи мою голову буквально розколюватися зсередини. Однак, більна голова - найменша з моїх проблем.
Мої ауру були зроблені маніпуляції з чужою енергією, що й без того була не в самому стані. Про накрите мене магічне і ментальне виснаження я взагалі вже не кажу... Тепер я маю лише силу волі. І те, якби не чітке розуміння того, що мені не можна залишатися біля таємного сховища лорда... Тьфу ти, Волдеморта, варто відвикати називати його своїм лордом. Я б давно вже вирубився прямо на місці. Ну, а так, мені навіть вистачило сил закликати домашка, що з підсумку і переніс мене в родове гніздо Блеків ... Не найкраще місце для спокійного відновлення, але іншого я не знаю.
https://literna.net/uk/books/259-harri-potter-novii-rehuus-blek