Я змерзла і сказала:
- Схоже, ви шкодуєте, що в мене вийшло.
- Це не так, але...
- На жаль, я давно вбила Івонна. Це означає, що магічне коло, яке утримує вас, вже довгий час не працює.
Він навіть не знав про це, тому що до цих пір спав.
Помітивши, що до нього все ще не дійшло і він тупо дивився на мене, я розізлилася.
- Чому ви не прокинулися раніше? Знаєте, як важко було знайти вас, маркиз? - Я голосно закричала.
Тільки тоді Вінтер повністю встав. На його обличчі досі читалося здивування.
Після досить довгого мислення ситуації він нарешті заговорив.
- Я думав, що у вас не вийде. Тому я відмовився від усього і став чекати кінця.
Перед тим як запитати, чому він прийшов, я почула його відповідь і втратила дар мови. Погляд Вінтера, спрямований в нікуди, повільно перемістився на Івонну, яка стояла поруч зі мною.
- У якийсь момент очі цієї дитини остенели...
- ...
- Я думав, що вони бачать ілюзію. Тому вирішив, що прийшов час.
Отже Вінтер просто ліг, кинувши все, навіть не знаючи, що магічне коло припинив роботу.
Я була злою, але з іншого боку не хотіла нічого зрозуміти. Я закрила рот. У будь-якому випадку найважливішим було те, що він жив.
Тепер ми маємо зробити перший крок у майбутнє, яке не має нічого спільного з грою.
- Вона справжня Івонна.
- А.
- Думаю, вона була замкнена у часі і просторі, коли її захопила Лейла.
Спочатку я розповіла Вінтеру про її особистість.
Це змусило мене задуматись. Можливо, стародавні чарівники билися з системою за допомогою душ дітей, чиї кістки тут лежать.
І повернули мене з іншого виміру, тому що не змогли забрати розбиту душу Пенелопи.
"Так от чому Лейла повернулася без Івони."
Це було на краще.
Маленька Івонна не винесла б цього, якби Лейла кожного разу руйнувала її душу.
- Ясно.
Вінтер повільно кивнув, ніби все зрозумів.
Схоже, він відчував відповідальність за Івону.
- Як нам тепер вибратися звідси?
- Мені здається, дзеркало правди - це прохід, пов'язаний з зовнішнім світом.
Вінтер показав мені за спину.
Я легко кивнула, до деякої міри погоджуючись з ним, оскільки я потрапила сюди через дзеркало.
Тепер залишилася тільки Івонна. Я глянула на неї.
- Тоді, перш ніж ми підемо, треба вирішити, що з нею робити.
Добре, що Вінтер вижив.
Тепер, коли ігрова система зникла, рішення повинно знайтися. Буде краще, якщо у всіх буде щасливий кінець.
Я хотіла забрати Івону звідси і, якщо можливо, відправити її назад до своєї початкової сім'ї.
Однак Вінтер з сумом подивився на Івону і похитав головою.
- На жаль... Для неї виходу немає.
- Чому?
- Якщо вам вдалося зупинити Лейла, душі більше немає куди повертатися.
- Це...
Я заніміла.
Ніколи не думала про цю проблему.
- Про що ви говорите? - запитала Івонна, підстрибнувши, коли ми втупилися один на одного з серйозними обличчями.
Я боялася сказати щось перед цією дитиною, тому швидко простягнула руки і закрила Івоне вуха.
- Тобі не потрібно знати.
Чому ти мені не розповідаєш? Відпусти...!
- Тц, у мене проблема.
Я тримала дівчинку, яка з усіх сил виривала зі своїх рук і тихо сказала Вінтеру:
- Я не шукала його, але тіло, здається, забрали.
- ...
- Ви можете зробити з цим що-небудь?
- Леді.
- Я не можу дозволити їй ось так застрелити тут. Я бачила її смерть, тому не можу залишити її.
Я шепотіла з спотвореним обличчям, і Вінтер теж напружився. Це було тоді.
- Тупца, навіть якщо ти закриєш мені вуха я все одно чую.
Раптом здалеку пролунав гучний голос.
Я побачила рожеве волосся і висунуту за спиною Вінтера мову.
- Ти, ти смієшся над дорослими...
- Я знаю, як мені вибратися.
Я збиралася образитися, але замовкла, почувши її.
- Що? Як?
- Іноді переді мною вискакувала дивне квадратне віконце і питала мене. Якщо я натисну, то зможу перейти у найкраще місце і переродитися.
- Прийняти?
Я була приголомшена, побачивши Івону.
Було дивно знати, що хтось крім мене може бачити системні вікна. Моє припущення виявилося правильним.
'Як я і очікувала, гра була написана стародавніми магами.'
Якщо вона переродиться, вона потрапить в інший вимір, як я. У змішаних почуттях я подивилася на Івоннну і ледве відкрила рот.
- Чому ти не вибрала "принять"?
Дівчинка надулась.
- Я не хотіла йти.
- ...
- Якщо я піду, мій тато і брати ніколи не побачать мене знову...
Мені вдалося проковтнути подих.
Ось чому Івонна залишилася одна в цьому темному просторі, навіть після того, як винайшли речення стародавніх магів. Щоб побачити обличчя своєї родини, незважаючи на повторення її жахливої смерті.
Я нікого не любила так сильно, щоб бути готовою знести такий біль, тому не могла зрозуміти Івонну. Коли я замовчала, Івонна занепокоїлася і запитала:
- Мені треба йти?
- Ти можеш не йти, якщо не хочеш.
Леді, - гукнув мене Вінтер, здивований моєю сухою відповіддю.
Замість того, щоб пояснювати йому щось, я викинула дещо з кишені і простягла Івоне.
- Ось твоє дзеркало.
Це був мій дзеркальний жезл. Ні, це було ручне дзеркало Івони, яке вона отримала в подарунок від Деріка.
- Я знайшла його. Більше не втрачай.
Дитина здивовано дивився на ручне дзеркало. Незабаром її блакитні очі наповнились слізьми.
- Хн...
Івонна підняла голову і широко розкритими очима подивилася на мене.
- У твого батька і братів все гаразд.
Я не хотіла розповідати їй, як вони шукали її.
Хоча Івонна, розлучена зі своєю сім’єю, була нещаслива, але для Пенелопи вони були людьми, які вбивали її незліченну кількість разів.
Пенелопа завжди боялася, що її можуть вигнати з особняка, коли повернеться їхня донька.
"До речі, що доброго взагалі можна сказати про них?"
Що ж, я занадто доросла, щоб сердитися на такі речі. І тепер я впевнена, що буду щасливою без них.
Навіть якщо б я зробила щось несправжнє, я б не стала ненавидіти себе і думати про людину, яку люблю, щоб рухатися далі.
- Кожного року в цей день, коли вони втратили тебе, вони дуже нудьгують по тобі. Але всі намагаються не подавати уваги. Вони бояться, що якщо ти дізнаєшся, тобі буде сумно.
- ...
Особливо твій батько герцог, він щодня молиться про твоє щастя де б ти не була.
- Хнык, хн... Схіп...
У мене не було жодного виразу на обличчі, а по ніжних щоках Івонн вилились сльози. Я тихо вимовила останні слова, щоб переконати її.
- Тому, якщо ти залишишся тут, я не можу повернутися і розповісти їм про те, як ти жила тут.
- Ты...
Івонна преривисто видихнула.
- Ти мене не ненавидиш?
- Чому я повинна ненавидіти тебе?
- Я чула, що моя родина змусила тебе померти через мене.
- Тебе там навіть не було. Отже, ти не маєш до цього відношення - досить цинічно відповіла я і відразу додала: - І не те щоб я їх не можу зрозуміти. Якби у мене була така мила сестра, байдуже скільки років пройшло б.
- ...
- Як я могла б забути її?
В останній день фестиваль Рейнольд розлютувався зі мною тільки через те, що я пішла на горище спостерігати за феєрверками.
Я не заміняла Івонну, тому не можу пробачити Деріка, який убив Пенелопу, і герцога, що тільки мовчки спостерігав за всім.
Але я можу зрозуміти, чому вони це робили.
Якби я втратила таку добру і прекрасну сестру прямо на своїх очах, я б ненавиділа будь-кого, хто намагався зайняти її місце.
Я б теж збожеволіла.
- Ах...
Івонна, яка витирає щоки своїми маленькими ніжними руками, раптом підняла голову і втупилася у повітря.
Хоча тепер я вже нічого не бачила, але у мене було передчуття, що перед нею з’явилося системне вікно.
- Ти Вольна вибирати, залишишся ти тут чи ні. Це твій вибір.
Блакитні очі маленької Івони знову подивилися на мене.
Після довгого мовчання вона нарешті проговорила:
- Моєму батькові і моїм братам...
- ...
- Можеш сказати... Що у мене все добре і що я їх дуже люблю?
Я повільно кивнула.
Якщо це єдине, що я можу зробити для Івони, то скажу їм.
- І скажи братові Дерику спасибі за те, що він купив мені ручне дзеркало і що мені шкода, як я його втратила.
- Так.
- Тоді я піду.
Івонна попрощалася, так і не взявши ручне дзеркало, яке я їй простягла. Нелосно махаючи рукою, вона примушувала її гарні рожеві волосся розвіятися.
Невдовзі маленький тіло окутав яскраве світло.
Я мовчки махала рукою, поки маленька Івонна повністю не зникла.
- Ви в порядку?
Коли Вінтер підійшов і заговорив до мене, я перестала махати рукою. Я повернула до нього голову, дивлячись в нікуди.
- Зі мною все добре.
- Я завжди бачу ридання обличчя леді, а не посміхається.
Після цих слів я підняла руку і оголосила обличчя. Пальці стали мокрими. Я не могла зрозуміти, коли це сталося.
- Я б дав вам хустинку, але на жаль, не в тому стані...
- Все гаразд.
Я слабо посміхнулася винуватому Вінтеру.
- Я можу витерти їх руками.
І витерла обличчя однією рукою за іншою. Я збиралася вдавати, що цього не було, але мене спіймали і я злякалася.
Вінтер, який якийсь час мовчав через мої дії, раптово пробурмотів собі під ніс:
- ... Тепер ви можете змахнути їх самі.
- ...
- Мені не потрібно потішати вас, як раніше.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert