Від несподіваного появи Рейнольда за спиною я налякалася і впала. Він скривдився і заткнув вуха.
- Эй! Ти що ореш!
- Фух... Чому ти бродиш тут у таку темність?
- Хм? Ха! А чому ти вся така елегантна шукаєш діру у стіні на світанку?
- ...
Я вперше за довгий час не міг відповісти йому.
'... Прокляття.'
Я зовсім не очікувала, що Рейнольд буде хитатися тут так рано, коли навіть лицарі ще не виходили на тренування.
Той факт, що його обробила героїня своїм артефактом, змусив мене нервуватися. Я слабо пошевелила губами, напружено роздумуючи над відмазкою.
- Не збираєшся вставати? Ти в грязюці.
Рейнольд з незадоволеним виглядом простягнув мені руку. Я подивилася на нього здивовано, але простягну руку проігнорувала і піднялася з землі сама. Поки я відключала одяг, він запитав:
- ...Ти хочеш піти з дому?
- Ты...
- Що?
- Ти розповіси батькові?
Коли я запитала його замість того, щоб відповісти, блакитні очі здригнулися. Він на мить впився у мене поглядом, а після уточнив:
- Якщо я розповім батькові... Ти не підеш?
Його запитання було трохи дивним. Якщо він скаже герцогу, що я таємно шукала лазів, той спробує мене замкнути, але в чому тоді сенс мого одужання?
- Ну...
Я уявила найгірший варіант розвитку подій. Моя втеча провалилася, страшна героїня забрала осколків, і ті, кому промили мізки, вбивають мене як злодію, що змирилась над героїнем...
Я хотіла знову померти, хоча й не бажала вмирати в цьому проклятому місці.
'... Якщо подумати, в той раз у мене нічого не вийшло через гребаного автоматичного платежу, але наступного разу, можливо, я зможу втекти.' - раптово спало на думку. Я випадково пробнила собі під ніс:
- Можна просто померти ще раз.
- Эй! - Заголожив Рейнольд. - Тобі більше нічого сказати своєму братові? Ти з глузду з'їхала? Ти ледь не померла і...!
- Тоді не кажи батькові, - обірвала я його посередині і холодно хмикала: - Якщо ти не хочеш знову бачити, як я помираю.
- Ты...! Агх!
Він зморщився, нержаво в'їсив волосся. Сердіто подивився на мене і схопив за руку.
- Іди за мною.
- Э-э...!
Потім потягнув мене за собою, а я спіткнулася, намагаючись розвернутися, і за не маєтком іншого вибору слідувала за ним, збивши з пантелику.
- Куди ти йдеш?
- ...
- Рейнольд, куди ми йдемо?
- Якщо ти продовжиш капати мені на мізки, я зараз же піду до батька і все йому розповім. Ясно?
Він потягнув мене не сильно, так що я могла вирватися, але він вів мене Не у особняку і, мабуть, не збирався видати батькові. Тому я не стала заперечувати.
Ми довго йшли в протилежному напрямку від минулого, аж поки Рейнольд не зупинився біля незнайомої мені стіни. Вона була завалена грудками соломи. Тут лицарі складають залишки чучел, які використовуються для тренування.
Я доторкнулася до Рейнольда, і він відпустив моє зап'ястя, після чого підійшов до стіни та розгріб гори соломи, за якими виявилася нерівна дірка під стіною.
- Эм...
Було важко повірити, що Рейнольд показує мені це. Коли я здивовано втупилася на новий лаз, нерозумно кліпаючи, він посміхнувся:
- Його раніше замуровували через тебе. Ось чому лицарі тебе...
Він раптом замовк. Причина була невідома.
Я підійшла до стіни, майже не звернувши на нього уваги, і оглянулася. Рейнольд дуже обережним голосом запитав:
- ...Ти дійсно збираєшся піти з дому?
- Не знаю. Я ще не вирішила, - недбало відповіла я, запам'ятовуючи локацію.
Потім я почула з уст Рейнольда те, що здивувало так само сильно, як і демонстрація їм цієї діри.
- Ти можеш... Не йти?
- ... Що?
- Батько сказав, що ніколи не дозволить тобі покинути будинок і жити на вулиці. Ти не можеш просто залишитися тут і не втекти з дому?
- Навіщо? - запитала я, дійсно не розуміючи чому він так зациклився на цьому. - Ти ж ненавидів мене. Хіба для нас обох не буде краще, якщо я піду?
- Це...
Обличчя Рейнольда дуже спотворилося від моїх слів. Як після нашої сварки на горищі. Ніби йому було важко мене слухати.
- Це не буде краще.
Я розсміялася, думаючи про цю веселу сім'ю. Виродку, який кожного разу доводив мене, не заважає невелика Пенелопа і людина, яка завоювала її тіло?
- Так. Я дійсно ненавидів тебе тоді, - різко відповів він мені, коли мої губи вигнулися в ухмилці. - У той час я думав, що Івонна ніколи не повернеться.
Я чула це так часто, що у мене мало крові з вух не лилася при цих словах, тому я лише механічно кивала йому. Він раптом почав обурюватися:
- Не кивай! Думаєш, ти у нас свята? Ти мене ледь не забила до смерті!
- Ха. Та що ти кажеш. Що я такого зробила?
- Пам'ятаєш, як жорстоко ти зі мною поступила, коли я намагався забути колишні образи і примиритися з тобою? У мене все ще залишилися шрами від твоїх нігтів, отримані за день до церемонії досконалого літа!
Побачивши, що раптові претензії викликали в мене замішання, він посміхнувся і закочував рукави. На внутрішній стороні його зап'ястя дійсно були сліди від нігтів, на кілька відтінків темніші за їхню шкіру.
'Непогано, непогано.'
Я з радістю посміхнулась.
- Мені дуже шкода, ага?
- Ха! Ты...
Рейнольд розлютився руками кілька разів, не знаючи, як ще висловити свої емоції.
Коли він закрив рот, між нами запанувала неловка тиша. Я знайшла прохід, так що мені більше нічого було тут робити. Коли я вже збиралася сказати, що повертаюся до своєї кімнати, дивлячись на бліде ранкове небо.
- ...У день церемонії повноліття, коли ти раптом впала, кашляючи кров'ю.
Рейнольд несподівано підняв тему, яку я не хотіла з ним обговорювати.
- Спочатку я подумав, що ти мене граєш.
- Що ..?
- За день до мого повноліття я впав з дерева перед твоїм вікном і прикидався мертвим. Ти ридала в три струмки.
- ....
- Через тебе батько наказав відразу зрубати те дерево, а потім ти розлютилася на мене, — посміхнувся додав Рейнольд.
Я не знала про це, тому зберігала мовчання.
- Коли той старий марказ сказав, що тебе могли отруїти я, якщо чесно, не повірив. Подумав, що ти знову просто закочуєш сцену.
- ...
- Скажи чесно, чого ти добилася, випиваючи отруту і влаштовуючи виставку? Ти можеш купити все, що завгодно і робити все що забажаєш. Ти думала, що батько вижене тебе через повернення Івони, так?
- ...
- Протягом того тижня, коли ти лежала в ліжку і стікала кров'ю, я скликав всіх слуг і провів розслідування.
Райнольдове обличчя, яке тихо провадив розмову з самим собою, поступово зникло. Він виглядав як той, хто намагається дихати майже задушеною людиною, якій повернули доступ до кисню.
- Ніхто не знав, чим ти зазвичай займалася, куди ходила чи з ким зустрічалася. Навіть твоя особиста покоївка.
- ...
- Як це можливо? Чорт, чому ми платимо людям, які нічого не знають про господиню, якій служать? - Роздратовано поставив він риторичне питання.
Яка вдача, що Емілі сумлінно виконала те, чого я попереджала їй зробити, щоб вона не завадила мені своїми сплутаними показаннями. Але ніхто більше не отримував від мене таких вказівок.
'Ти сам в цьому винен.'
Мені не потрібно було ще раз повторювати це. Він і так був добре обізнаний про це.
- У цей час.
- ...
- У цей час я... Я пам'ятав все те зло, що зробив тобі.
- ...
- Знаю. Я підкинув коло в твою кімнату і підставив тебе. На моєму сумлінні ще багато проступків, - випав Рейнольд і опустив голову. Його очі злегка почервоніли. - Я не хотів визнавати це. Тому що тоді я навіть не можу порахувати всі свої помилки... і я впевнений, що ти не приймеш моїх вибачень.
- ...
- А одного разу ти стала ставитися до мене... До нашої сім’ї, як до зовсім незнайомих.
Кожного разу, коли він неглибоко вдихав його вражаючі рожеве волосся хиталися у повітрі. Я лише спостерігала за ним з непроникним обличчям. Коли ми зустрілися очима, його очі волого заблискували, наче він був на грані сліз.
- За цей час я думав про це десятки разів. Якби я тоді не був таким ідіотом, якби хоч трохи був для тебе братом...
- ...
- Ти б не зайшла так далеко?
Я теж цього не знала. Особисто я не розглядала його як свою сім’ю з того моменту, коли він вперше поставився до мене, наче до сміття.
Але, як він і сказав, якби він обходився з Пенелопом трохи краще...
'Вона б не померла.'
Тоді і я б не опинилася тут. Я сухо відповіла Рейнолду:
- У такому випадку я б ненавиділа це місце трохи менше.
- ...Мені дуже шкода, Пенелопа, - Рейнольд затинався, і його голос звучав захватно. - Я ніколи не думав, що ти так втомишся від усього... що спробуєш померти.
Ці вибачення занадто пристали. Тому що тепер не можна сказати, хто повинен їх прийняти. Зрештою, я не Пенелопа, тому не можу пробачити його.
Я підняла погляд і повернулася до нього, щоб відповісти, що вибачення безглузді, але раптом широко розкрила очі, подивившись на Рейнольда.
- Рейнольд.
Він опустив голову і закрив обличчя рукою.
- Ты... Ти плачеш?
- Хіба не сказала, що хто тут плаче? - Він спалахнув і протер очі кулаком.
'Він плаче, він плаче.'
А потім він заволав, символаючи справедливе обурення:
- Я не плачу!
- Та я хіба заперечую?
- Я ж сказав, що не плачу!
Він протестующо втупився на мене червоними, як у кролика, очима. Через деякий час Рейнольд заспокоївся і сказав:
- Ні про що не турбуйся і просто кажи мені, якщо тобі вистачає грошей.
- ...
- Коли підеш, спершу йди в гільдію найманців і найми там охоронця. Навіть якщо це буде дорожче, зупиняйся тільки в готелях, а не у заїжджих дворах. Візьми з собою зброю для самозахисту, магічний сувій або щось в цьому роді ...
- Брате, я перебила Рейнольда, який планує мій біг.
У цей момент обличчя Рейнольда знову змінилося. Він швидко підняв руку і опустив голову.
На цей раз я не стала його дражнити і просто мовчки чекала, поки він не виплесне всі нагромаджені почуття.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Стан перекладу: редагування
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert