Я можу натискати на дрібних сошок, але не на Рейнольда, що стоїть за ними.
Тому я більше не пообіцяла знайти вихід.
Я теж ходжу тонкою кригою і кожного дня наражаю себе на образи та приниження.
- У нас з тобою.... Таке жалюгідне життя.
Раптом мене пробило на сміх.
Як я могла вибрати героя, приреченого попри всі його зусилля залишатися в нижчій касті?
Якщо подумати, все через мою ситуацію.
Я вважала, що довір’я і прихильність до того, хто нічого не має, легше, ніж у нужденних.
- Вот. Возьми.
Для мене з самого початку було неможливим зробити йому приємну несподіванку з милою посмішкою, як героїня в звичайному режимі.
Я розкрила руку, яка стискала намисто, і простягнула йому.
- Це...
- Він схожий на іграшку, але це все ж меч. Візьмися за рукоятку і вклади свою ману.
Ікліс заплутано розглядав намисто, яке я несподівано запропонувала йому.
Здається, він не вірив, що це меч.
- Живей.
За моїм настоянням, він без особливого бажання схопився за клинок великим і вказівним пальцями.
У цей момент.
Виспых! Його кінцівки окутало яскраве сяйво, і вже через мить Ікліс тримав в руках довгий меч.
- О.
Ікліс круглими очима витопився з нізвідки холодної зброї.
На відміну від інших мечів, цей без жодного коштовного каменю і прикрас виглядав простим, але його лезо викидали незвичайні бліки.
'Коли я виходила, торговець клявся, що якщо обдурив мене, помістить мені збитки в десять разів більше вартості товару. Невже це була правда?
Мабуть, через те, що він сексуальна мета, в новій формі для тренування і з величезним сталевим клиною в одній руці Ікліс дививсяся оболонно.
Ніхто б і не здогадався, що він раб.
Я відчувала погляди випадкових перехожих, спрямовані на нього.
- Це, навіщо...
Нехотячи питав Ікліс, дивлячись на меч.
З якоїсь причини його голос звучав пригнічено.
Я помітила, як на металевому мечі вимальовується величний сталевий меч і почала говорити:
- В Імперії Інк не прийнято, щоб раб з переможеної країни володів магічним клинок.
- .......
- Тим не менш, якщо ти не передумаєш вважати мене своєю господинею, бути моїм єдиним лицарем....
- ......
- Ти станеш винятком.
Зіниці Ікліса розширилися навіть більше, ніж коли він побачив перетворення намиста на меч.
- Що вибираєш?
Спочатку я не хотіла віддавати йому клинок ось так, погрожуючи.
Я збиралася, наслідуючи героїні нормального режиму, видати сентиментальну фразу "Незалежно від статусу, для мене ти завжди будеш моїм лицарем".
'Ха-ха. Вийшло настільки зворушливо, що хоч вешайся.'
Під тиском цієї атмосфери, вбитої на прочухана від того часу як я підняла тему знущання, мені довелося проковтнути сльози і довести справу до кінця.
- Вирішуй, чи приймеш даний мною меч або продовжиш нести тягар раба.
- .......
Ікліс тільки відреставровано дивився на мене, не відповідаючи.
Я майже здалася.
Якщо він відмовиться від нього, я подумувала віддати подарунок герцогу або Дерику.
Це сталося тоді. Ікліс раптом високо підняв меч. І...
Хрючись-!
Встромив клинок у дерев’яні дошки мосту.
- Що ти робиш...
Поки я заїкалася через несподіваність, він повільно впав на коліна переді мною.
Потім безцеремонно згребнув мою руку, спокійно лежить на перилах, і міцно стисував її своєю.
- Як твій єдиний меч, я клянусь вам в вічному послуху і вірності.
Пробурмовши ці слова, Ікліс неквапливо нахилився.
Сухі губи торкнулися тильної сторони моєї долоні.
Мій перший фізичний контакт з чоловічим персонажем був ні холодним, ані гарячим.
Тому що я його майже не відчула.
- Як твій єдиний меч, я клянуся вам в вічному послуху і любові.
Чи не зарано для церемонії присвячення в лицарі?
Ця присяга явно відрізнялася від тої, яку Ікліс давав Івоні в нормі. Мене охопила тривога. Но.
[Інтерез 40%]
Зацікавлення швидко захопило мене, бо я не встиг позбутися тривоги.
"Зараз просто інша ситуація".
Заспокоючись цією мислею, я подивилася на Ікліса, який цілував мою руку.
На його охайну сіро-коричневу макірку.
- Не зраджуй мене, Ікліс.
Я вперше говорила щиро з обраним мною персонажем.
- Зрада...
Воно означає лише смерть.
***
Все, що я купила у торговця зброєю були доставлені в особняку наступного дня.
Коли робітники побачили, як височіють ящики перед брамами, вони розкрили роти в німому крику.
- Леді Пенелопа! Що це все?
Я тільки прокинулася і помилася, коли в мою кімнату примчав палац.
- Що?
- Ви довгий час не виходили, але...
Дворецький не міг підібрати слів, щоб відповісти на моє флегматичне питання.
- Навіщо вам стільки зброї? Зокрема, понад 60 ящиків з дерев'яними мечами?
- Ну, тому що його було недостатньо.
Я знизила плечима, згадавши вчорашні події.
Дворецький ненадовго замовк.
Він подивився на мене, як на несміливої дитини, зітхнув і знову заговорив:
У вас прекрасне серце, якщо в ньому є місце і для лицарів, леді.
- ......
- Але герцог не шкодує на них коштів. Те саме стосується дерев’яних мечів. Їх ще багато, тому леді не потрібно купувати нові.
"Та кого це хвилює?"
Слухаючи його, я нахилила голову.
Тим часом палацовий з жалем додав:
- Багато часу пройшло з вашого останнього виходу, тому ви повинні були купити прикраси замість них. Або, може, сукні ......
- Дворецьку, ти мабуть щось не так зрозумів.
Нахмурившись, я виправила його.
- Я купила їх не для лицарів нашої родини.
- Простите? Тоді....
- Це подарунки моєму охоронцеві.
Дворець запнувся, немов не вірив, що я могла так вчинити.
- Тоді всі вони...
- Дворецький, ймовірно, чув про вчорашні безлади.
Його обличчя, яке було колись збентежене, тепер потемніло.
'Щоб я, і купувала зброю покидькам, що зазнали мене, сподіваючись на примирення?'
Я фырнула про себе. І на всяк випадок відчекаїла, розбиваючи його останні ілюзії:
- Я купила їх для Ікліса, тому що йому не вистачало навчальних речей. А що? Їх ніде зберігати?
- Нет-нет.
Дворець швидко замочив головою.
Було б смішно, якби у величезному особняку не було місця для них.
Звичайно, це не бентежить палаца, але я навмисне спотворила його слова, відповівши таким чином.
Щоб дати зрозуміти, що більше запитань не повинно бути.
- Упевнений, леді все продумала.
Невдовзі мій палац повільно кивнув, погодившись зі мною.
'Незадовільно. Я думала, він скаже ще щось.
Нехай він кілька разів нагадав мені, як я повинна була поводитись, і не перестала вважати поведінку Пенелопи неосвіченим.
Я відкрила рот, кинувши на нього, сильно змінений після тих вибачень два дні тому, цікавий погляд.
- Моєю турботою йому буде цілком достатньо, так що зайнятому палацом немає потреби звертати на це увагу.
- Тоді...
- Просто приглядай за ним, як ти робив це до цих пір. Повідом мені, якщо щось на зразок вчорашнього станеться знову.
- Зрозумів. Я збудую ваші подарунки на складі, яким зможе користуватися виключно ваш охоронець.
- Дякую.
Я на секунду тримала посмішку у відповідь на його ввічливість.
Від усвідомлення факту, що в коі-то вічно ми спілкуємося нормально, у мене з'явилося настрій.
Невдовзі після його відходу, прийшла Емілі з сніданком.
- Леді! Я чула, речі, які доставили вранці - подарунки для вашого охоронця?
Вона зворушила, ставлячи посуд на стіл.
- Сарафанне радіо працює швидко ... і без перебоїв не те що перекладач.
- Ви повинні були взяти мене з собою ....
Емілі прикидається на найбільш сумну людину на планеті.
За традицією, покоївка відповідальна за молоду аристократку, невіддільна від неї.
Оскільки довір’я господаря дає йому більше влади, мені було очевидно, чому вона не так давно вирішила стати моєю правою рукою.
- Возьми.
Я передала їй предмет, який дістала заздалегідь.
- Це...
Це був бронзовий амулет, куплений у торговця зброєю.
Емілі не вихопила його відразу, а тільки втупилася на мою руку широко розкритими очима.
- Що, не приймеш його?
- Це.... Що це, леді?
- Твій подарунок.
- Подарунок...?
- Він захищатиме тебе від усіх бід, поки ти його носиш.
Емілі не дала мені такого важливого слова, бо на ньому вирізали прості і дуже розпливчасті закляття.
Але це універсальний подарунок для близьких людей.
- У мене багато ворогів. Тепер ти одна з моїх людей, і невідомо коли і де може підстерігати небезпека. Тому завжди тримай його при собі.
Я відчувала легкі уколи сумління за те, що незаслужено вилила свій гнів на Емілі минулого разу.
Крім того, вона вже одного разу відмовилася від дорогих прикрас, які я намагалася їй подарувати, так що наполегливо не хотілося.
Якщо вона не візьме навіть це, значить у неї є якісь приховані мотиви.
- Леді...
Але Емілі підняла голову і зі сльозами на очах покликала мене.
- З-за весь час роботи в особняку, я вперше отримую такий подарунок.
- Невже?
- Він такий гарний. Я буду дорожити ним.
- Добре.
- Я буду служити вам ще ретельніше, леді! Правда!
Вона кілька разів твердо запевнила мене у своїй вірності.
Дивлячись на неї, я смутно згадала ту, що коли-небудь мене голкою в мій перший день тут.
Це було тоді.
<СИСТЕМА> Ви отримали 5 очок репутації за поліпшення ваших стосунків з людьми, які працюють в особняку.
(Всего: 15)
Переді мною спалахнуло біле системне вікно, а репутація, яка впала деякий час назад, повернулася до початкового значення.
- Дякую, леді! Дуже вам дякую!
Емілі продовжувала знову і знов відвішувати мені поклони, і коли її голос пішов на задній план, мою голову відвідала звичайна думка.
'Буде чудово, якщо події продовжують розвиватися в тому ж дусі.'
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Стан перекладу: редагування
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert