Він звик до головного болю. Привык. Принаймні, він так думав. Звичайно, це мутнело було часами, але він ніколи не помирав від болю. Ніколи, до сьогодні.
Життя Сун Міна не легке. У нього завжди були вороги, він жив у постійному бою, але ніколи не отримав легких перемог. Якщо задуматись, то всі його вороги дійсно мали намір вбити його. Проте він не помер. Сун Мін завжди знаходив вихід. Крім того, сила долі допомагала йому залишатися живим. Завдяки цьому його тіло стало більше нагадувати людям, ніж людей; він навчився видужати навіть від смертельних ран.
Але здатність до відновлення нагадувала прокляття. Будь він простим смертним...
— А-а!
... Це не буде причиною такого болю.
Дженіелла мала рацію: неможливо пристосуватись до болю. Він просто навчився терпіти. Хоч би як сильно йому погано, він не задумувався про біль і терпів, намагаючись не помічати його. Він завжди вважав, що будь - який біль можна знести.
Але біль, який він відчував зараз, був на абсолютно іншому рівні. Він ніколи раніше не відчував нічого подібного. За сотні років життя Дженіелла навчилася приносити людям біль і страждання, а Сун Мін був для неї найкращою грою. Він мав людські розуми, але не міг померти так само легко як проста людина.
Дженіелла вирвала руки і ноги Сан Міна вже десятки разів. І кожного разу його рани затягувалися, відновлювалися і збирались з кісток. Абсолютне тіло і сила нелюдя - все це не дозволяло Сун Міну померти.
«Псина!» — крикнув Ходжу.
Він стиснув зуби, усвідомлюючи свою безпорадність. Єдине, що він міг зробити зараз - називати Сун Міна, щоб він не відключився і трохи послабити біль завдяки силі нелюдя.
«Ли Сан Мін!» — кричала Рубі, майже ридала.
Вона теж нічого не могла зробити. Рубі сиділа у нього під доспехами, тому що сподівалася прийняти кілька небезпечних атак замість нього. Таким чином вона кілька разів врятувала життя Неправдивого Диявола. Проте вона не могла використовувати захист, який зробив королевою духів просто за власним бажанням. Вона працювала тільки в вирішальний момент. Але Сан Мін вже був у жахливому стані.
— Уйди!.
Осла доклала зусиль і ринулася вперед. Її охопило світло, її рухи викликали страх. Ну, або могли б викликати страх, якби їх противником був хтось інший.
— Я ж казала.
Дженіелла опустила витяну руку. Вона подивилася на розділене на десятки шматків тіла Осли і розсміялася.
- Ти не допоможеш. Ти надто слабка.
— А...
- Ти безсмертна. Ти звикла до болю? Щось не схоже. А що таке? Думала, що впораєшся зі мною у цьому лісі? Ти занадто наївна! І звідки в вас стільки самовпевненості? Так, визнаю, що ти жила довше за мене, але ти просто прохоложала в цьому лісі разом з феями. І як же ти планувала накласти мені урон?
Осла подивилася на посміховище Дженіелли і похитнулася. З кожним її рухом біль ставала виразнішими, а свідомість залишала її.
— Рен Джу... — тремтячим голосом вимовила вона.
- Він уже мертвий.
Осла не хотіла чути цей огидний голос.
Дженіелла кленула пальцями і створила шипи, які прокололи її голову.
- Думаєш, якщо будеш кликати його, то він виживе? він був твоїм вчителем? — Дженіелла, посміхнувшись, подивилася на Сан Міна. - Він був дурнем. Я ж сказала йому, що він скоро помре, а він не втік, навіть знаючи про це. Невже він подумав, що я лгу?
— Заткнись!. — Вичавив Сун Мін, давшись кров'ю.
Дженіелла розсміялася і вхопилась за силу нелюдя.
- Ходжу, будь ласка, час вже чомусь навчитися. У тебе нічого не залишилося, крім духу. Ти нічим не зможеш допомогти. Думаєш, я не знаю? Ти занадто довго існуєш. У всього є межа, ти так не вважаєш?
— Заткнись, — Ходжу відповів вона.
— Я потрапила в яблучко? - Вона знову розсміялася. — Логічно, що все має межі. З моменту твоєї смерті пройшло кілька сотень років. Хоч би якою силою ти володів, довгий час ти був лише духом. Тобі не здається, що ти дурний?
— Заткнись!.
Дженіелла була права, Ходжу залишався в цьому світі занадто довго. Він швидко досяг межі після того, як залишив Спий ліс. Якби він не підживлювався силою людей на півдні, то досяг би ще більшого розмаху.
- Ти не можеш змусити це тіло рухатися як треба завдяки своїм силам. Тобі потрібно було просто померти чотириста років тому.
Прогуляю в жалю закрили зубами. У цьому вона теж була права. Раніше, коли Сун Мін втрачав свідомість, він міг взяти його тіло під свій контроль, але зараз він досяг межі і подібне стало для нього неможливо.
- Я сподівався побачити щось добре, залишаючись у цьому світі?
« Гей, — Блуджував я тепер не з Дженіеллою. - Ти чуєш мене?
Сан Мін слухав Ходжу. Йому було боляче, дуже болить. Думки не зв’язувалися докупи, а перед очима стояла червона пелена.
« Знаєш, вона має рацію. Чому я вирішив залишитися в цьому світі?. — Ходжу розсміявся. - Я міг залишити його десять років тому. Але я не зробив цього. Тому що я хотів побачити не свій кінець, а твій. Що... Що з тобою стане. Мені було цікаво, чи зможеш ти дійсно врятувати цей світ. Чуєш? — Знову запитав Ходже. - Ти з усіх сил старався. Знаєш, ти ж і справді унікальний... Тобі боляче? "
"Так".
« Що ти збираєшся робити? Твоя хитрість не спрацювала. Ти не зміг знищити цю чокнуту навіть у Лесі фей, вона виявилася набагато сильніше, ніж ти думав. Що будеш робити? — запитав він. - Ти доклав багато зусиль. Якщо хтось заткнеться, що ти нічого не зробив, то я особисто прикінчу його. Ти спробував. Зробив усе можливе. І все ж... Щось трапляється. Хоч би скільки зусиль ти докладав, все йде не так, як тобі хотілося. Іноді можна і програвати".
Навіть якщо ти доклав усіх зусиль, то не отримуєш гарантії перемоги.
« Я вже зробила тобі стільки, що можна і програти".
"Ха-ха... не схоже на тебе."
« Мені дуже шкода. Шкода тебе» - додав Ходжю, і Сан Мін розсміявся.
— Добре, — сказала Дженіелла. - Мабуть, ти зможеш витримати такий біль. Мені вже набридло виривати тобі очі і пальці, час зробити щось цікавіше. Може, варто зайнятися внутрішніми органами? Ти коли-небудь бачив нутрощі зблизька? Шлунок, товста кишка або печінка, наприклад. Знаєш, як вони виглядають? Товста кишка дуже довга. Як гадаєш, наскільки довгою виявиться твоя? Или...
« Не слухай її» — порадив Ходже.
— Чи, може, варто навчитися не тебе?
"Не слухай"!
Дженіелла встала на ноги. Сон Мін відразу ж вловив аромат... це був не запах крові, а щось інше. І він відразу зрозумів, що саме.
« Не звертай уваги» — повторив Ходже.
Його голос тремтів. Він дійсно говорив ці слова, щоб захистити Сан Міна. Щоб він не впав у розпач ще більше. Щоб не закричав.
"Слишком жорстоко."
Так і є.
Від неї завжди панував такий запах. Пахло невідомим польовим цвітом. Кончики пальців Сан Міна задрижали.
- Хочеш подивитися? — Розсміявшись, запитала вона.
Її магія насильно повернула голову Сан Міна вперед. Він широко відкрив єдине око. Перед ним стояла хохотлива Дженіелла, а поруч з нею була поблудлена Пек Сого. Вона прийшла сюди після того, як вбила Куна. Хоча після смерті вампіри його сили повернулися до Дженіелла, Пек Сого подумала, що зможе допомогти Сан Міну.
Кун був сильний, а повнолуння зробило його здатність до відновлення і сили ще потужнішим, тому його вбивство у неї зайняло куди більше часу, ніж вона розраховувала, але все ж це було не складно. Нанесені ним рани не були настільки небезпечні, а по швидкості Пек Сого його випереджала. Коли вона прийшла сюди, то подумала, що бій проти Дженіелли теж може пройти легше. Подумала, що якщо вони підуть проти королеви удвох, то матимуть всі шанси на перемогу.
- Учень?
— Не хвилюйся, — відповів Дженіелла. - З такою зовнішністю можна жити. Мине час, і він відновиться. Хіба не дивовижно?
- Учень ...
- Нехай чує він тебе. Що таке? Хочеш почути його голос? Добре, я тобі допоможу.
Дженіелла опустила руку, і колючки стирчать з землі пробили живіт Сан Міна. Всі його нутрощі підступили до горла.
— А-а! — Закрикнув Сан Мін. — Учителю, прошу... — тремтячим голосом промив він. — Біжіть!
Він почав прикусувати губу. Я більше нічого не казав. Точніше, Сан Мін вже не міг його чути.
- Учень! — Заволила Пэк Сого.
Всі думки сплуталися. Вона відштовхнулася від землі, спритно розкрила техару і з широко розкритими очима помчала на Дженіеллу.
— Будь ласка, вчитель, - звернувся до Пек Сого Сан Мін жалібним тоном. - Ви не можете зупинити цього монстра. Тікайте поки не пізно.
Його свідомість помутніло, здавалося, що він ось-ось відключиться.
— Так, — посміялася Дженіелла.
Вона спритно схопила Пек Сого за руку, вивернула її і розсміялася. Вона не стала чинити опір і просто зробила оберт навколо неї, намагаючись при цьому не отримати поранень. Паралельно з поворотом Пек Сого порізала зап'ястя іншої руки Дженіелли і зі рани хлинула кров.
Сан Мін, плачучи кров'ю, спостерігав за Пек Сого. Вони зустрілися поглядом.
« Чому плачеш? — подумала вона. — Настільки болить? Не хвилюйся, ти мене кілька разів рятував, так що настала моя черга врятувати тебе."
Пек Сого простягнула руку і обійшла Дженіллу, що смогалась.
- Будь ласка...
- Що? — Дженіелла обернулася і застрелила Сун Міна. - Що ти сказав?
Пек Сого осіла на місці. Вона подивилася на кров, що стікає по її тілу і повільно моргнула. Дженіелла витягла руку з животу дівчини.
— Хіба я не просила сказати це раніше? Тоді б все скінчилося швидше.
— Ах... — З рота Пек Сого полилась кров.
— Агорх! — Сун Мін закаштував кров'ю і закричав.
Його тіло почало самовідновлюватись. Але перш, ніж він повністю відновився і зміг щось зробити, Дженіелла підірвала його голову.
- Я не вбила її. Поки що. Але мати справу з людьми так стомлює... — Вона дістала пляшку еліксиру і полила їм рани Пек Сого. — Важко підтримувати їх у нормі
Пробурмовши це, Дженіелла підняла погляд.
- Збираєтеся просто дивитися? — Вона попрямувала погляд у темряву і поставила питання.