*Взрыв*
Невдовзі святий Джалмак навів жах на Святу землю. Уся територія була охоплена полум’ям, майже кожен дім згорів або був знищений. Ворота Пангейського замку відчинилися, і всі охоронці, включаючи ескорт Джалмака, загинули миттєво. У небі з’явилися мільйони крихітних чорних крапок. Вони швидко зростали і невдовзі стали помітними. Це були солдати Ґотея. Вони швидко наближалися до землі і невдовзі приземлилися, трясучи землю своєю численністю.
- Нарешті я тут! - В той же час скрикнули Лаббок і Ваш, обмінявшись поглядами.
- Перший, хто вб'є сто дворян, переможе? - запропонував Вэш.
- Договорились! Якщо там взагалі щось залишилося! Ха-ха-хо! - відповів Леббок.
Вони відразу кинулися в бій і через кілька секунд зникли з виду.
Тепер вся армія Готей була готова до бою. Мільйони солдатів стояли перед Амелом, імператором.
- Ваша Величність! Які ваші накази? - Він запитав офіцера, впавши ниць перед своїм паном.
- Підіймайся! Вбити всіх. Ніхто тут не вільний від гріха, всі вони приречені на зустріч з нашим клинком, — холодно вимовив Амелл.
Його слова, наче заморозили землю навколо. Його серце було крижаним, і так мало бути.
- Ви чули Його Величність! Настав час показати результат наших тренувань! Вбити їх усіх! В атаку! - Закричав капітан так голосно, що його почула вся армія.
Не було видовища величнішого, ніж кілька мільйонів солдатів, які атакували одночасно. Їхня об’єднана аура трясла землю і повітря, підживлюючись їх прагненням вбивства.
- Лорд Отец! Що нам робити? Може, я подбаю про старійшин? - запитав Бредлі.
- Ні, ти візьмеш командирів і розберешся з легким загону та Конго. Він заслуговує смерті, і ти дозволиш йому це. Хіба я не правий?
- Так, отче! Конг заслуговує смерті! - Вклонився Бредлі і зробив знак командирам.
- Пішли звідси! - Вони зникли в мить ока.
- То вже час? — запитав Шанкс, що стояв позаду Амелла. - Ти готовий? Я можу подбати про це, якщо ти не хочеш.
- Ні, сер! Я ціную те, що ти зробив усе, щоб я міг бути тут. Що б я був за людина, якби зараз відступив? Я був би невдахою для цього світу і для тебе, вчитель, який готував мене до того моменту.
- Відступ не зробить тебе невдахою. Це покаже, що я правильно виховував тебе — з самовдоволеною посмішкою відповів Амелл.
- Може, мені подзвонити тобі, тату? - Розсміявся Шанкс.
- Будь ласка, не жартуй на цю тему. Я вже усиновив забагато дітей. Мені не потрібна велика сім'я, ніж у мене є.
- Ти розбиваєш мені серце... Тату! - Шанкс ухилився від недбалого помаху руки Амелла, який міг би вбити його.
- Досить жартів. Амел вже вказав на замок вдалеку.
- Просто хотів тебе скривдити. Шанкс втратив свою посмішку і зробив перший крок до своєї мети.
Тим часом Веш і Лаббок сіяли хаос. Усі двори, з якими вони стикалися, помирали жахливою смертю. Їх пригрозили до стін, виривали мови. Їхнє вбивство досягло апогею. Але, можливо, це була заслужена кара за вісімсот років рабства й тортур.
- Ось заради чого варто жити! - Лаббок, розриваючи тіло дворянина навпіл. Він подивився на Ваша з посмішкою. - Це п'ятьдесят!
– Ха-ха! Ти жартуєш? П'ятдесят п'ять? Я вже на сімдесят третього! - Веш стояв з диким виразом обличчя, стріляючи в дворень, ховаючись за стінами або втікаючи. Відстань для нього не мала значення.
- Це нечесно! У мене немає зброї! Дай мені трохи! - У люті Леббок помахнув рукою і розрубав особняку навпіл.
- Я точно виграваю! - Веш помітив жінку, яка бігла до замку.
- Я бачу тебе... - Він підняв пістолет. - Бам!
Голова жінки вибухнула, як арбуз.
- Сьогодні я спатиму спокійно! - Веш свистів, стрибаючи в іншу зону, де відчував більше життів.