Амелл проводив дні у тренуваннях на горі біля старого Південного храму повітря. П'ять років минуло відтоді, як він прокинувся і зустрів Тоф. Вони підтримували зв'язок, і він іноді відвідував її, але більшу частину часу він залишався тут, вдосконалюючи свої навички володіння стихіями або подорожуючи світом у пошуках Аангу. З кожним роком Амелл все більше переконувався, що Аанг, мабуть, давно загинув. Чим більше він дізнавався про світ, тим яснішим ставало розуміння того, скільки часу пройшло. Шанси на те, що Аанг все ще живий, здавалися нікчемними і Амелл почав шукати ознаки нового Аватара. Якщо Аанг справді помер, він хотів стати тим, хто буде навчати і захищати нового обраного.
За ці роки Амелл відкрив для себе, що кожна з чотирьох головних віршів має свої підкатегорії. З вогню він навчився керувати блискавкою, а з землі — штовхнути метал. Правда, метал був його слабким місцем. Його техніка була грубою і ненатверджена, він не міг використовувати її в бою досить ефективно. Але він навчився досконало керувати лавою, яка була в його поті чола. Маніпулюючи розтопленою породою, він міг битися з нею так само вміло, як і його знайомий майстер лави. Але найбільшої з усіх його здібностей було вигинуто кров, тобто систему води. Це було те, чого прагнув колишній Амелл. Вбивця в нього дуже зрадів, коли він усвідомив цю силу. Це була жахлива здатність, і він вирішив тримати її в таємниці. Він навіть не хотів уявляти, що станеться, якщо ця техніка стане відомою серед плівок води.
Тепер Амелл тренувався у точному контролю енергії. Він був настільки сильний, що міг викликати ціле море полум'ям однією рукою. Більше того, через його силу і неймовірного жару його полум'я стало білим. Воно могло розтопити майже все за лічені секунди. Тому він зосередився на відтачуванні контролю, щоб випадково не знищити ціле місто, що він цілком міг зробити.
Під час тренування всередині нього з'явилося тепло, і знайомий злорадний голос вимовив:
- Портгас Д. Амелл, я прокинувся від сну і тепер вільний.
- Ваату, — повільно породив колишній дух хаосу.
- А, дивіться, хто нарешті вирвався зі свого нескінченного сну. Як це було? Як ти себе почуваєш? - Амел запитав, припиничи тренування. Він сів, закрив очі і зайшов у простір своєї душі. Там його зустріла велетенська фігурка Ваату, яка витворила ауру величності, гордості та смертоносних намірів.
- Я почуваю себе вільним, більше не пов'язаним допустимою дорогою. Я радий і почуваюся сильним, — відповів Ваату, видаючи свою ауру, від якої трохи затремтіла гора під Амеллом.
- Легше, здоровяк. Нам потрібно дещо обговорити. Наприклад, я дізнався, що ми були замкнені на цьому острові майже сто років. Ти знав про це? — Амел без гніву, просто з цікавості.
- Ні. Справді цікаво. Я трохи знайомий з поняттям часу, але ніхто, навіть я, не може передбачити його перебіг. Це безглуздо — намагатися це зробити. Ми повинні прийняти це і рухатися далі. Таке життя, — відповів Ватту своїм звичайним невгасимним тоном.
- Подивися на себе, хіба ти не втілення нескінченного щастя? - Амелл розсміявся.
- Щастя — марна трата емоцій. Зосередься на своїй меті і самореалізації прийде, — сказав Ваату.
- Що з тобою сталося? Присягаюся, що раніше ти був веселішим і зітхнув Амелл. Він вийшов з простору душі і відкрив очі. У цей момент, наче удар блискавки, він відчув енергетичну сигнатуру Аанга, яка проминула на мить.
- Ваату! Ти відчув це? Скажи, що я не збожеволів! - Амел, вискакуючи на ноги. Він дивився на південь з збудженням.
- Ти не божевільний, Амелл. Це був потужний сплеск енергії. І якщо я не помиляюся, це схоже на Рахаву. Мабуть, це той хлопець Аватар про якого ти говорив. Але тобі варто поквапитися. Хто знає, в якому стані він зараз, — відповів Ваату.
- Я знаю! - Амел. Одного разу він опинився біля храму, приземлившись поблизу Орландо і Ґолд. Орли здригнулися від його різкого походження і виходячої від нього аури.
- Орландо! Аанг нарешті показав себе. Я впевнений, що це він. Покинь цього оленя і починай плескати крилами, — наказав Амелл. Орландо тримав у пащі цілий оленя, що виглядало досить огидним, але Амелл уже звик до таких сцен.
– Каа! - Орландо захвилювався. Як тільки Амелл застрибнув йому на спину, злетів, миттєво подолав звуковий бар'єр.
– Каа? - Голд нахилила голову набік, але через кілька секунд перестала турбуватися і повернулася до їжі.