Амелл і Тоф йшли по околиці міста, тримаючись за руки. Амелл приготував сюрприз, тому попросив Тоф не використовувати своє сейсмічне відчуття для підглядання. Тоф однією рукою закривала очі, а іншою міцно трималася за руку Амелла.
- Тоф, є одна річ, яку я не розумію. Чому ти заплющуєш очі? - Амел спокійно й лагідно запитав.
— Щоб зробити це більш реальним, звичайно, — прямо відповіла Тоф без жодних труднощів. Вона вже давно знайшла новий спосіб сприймати світ завдяки сейсмічному почуттю.
- Зрозуміло. Думаю, це має сенс, - розсміявся Амелл, спостерігаючи за її забавною поведінкою.
Вони йшли вже близько п’яти хвилин, коли Амел нарешті зупинився. Тоф відчула, як всередині неї наростає хвилювання. Що б не задумав Амелл, передбачення нагороди за цю прогулянку майже змусило її використати сейсмічне відчуття, щоб дізнатися правду. Але вона дотрималася.
— Добре, ти можеш прибрати руку від обличчя і подивитися, — сказав Амелл.
Тоф швидко прибрала руку, і її сейсмічне зір повернулося. Коли вона побачила те, що було перед нею, її тіло ніби відійшло. Честь відвисла, ноги підкочувалися і вона впала на землю.
- М-Мастер, що це? - Вона тремтячим голосом запитала, дивлячись на гігантського сорокаметрового орла, який гордо стояв перед нею.
- Орландо, мій любий учень. Мій напарник по наступу. Ми з ним майже все робимо разом і рідко розлучаємося, — пояснив Амелл.
Орландо розправив крила, намагаючись виглядати ще більш велично.
- Ви робите злочини? - Тоф повернулася до свого вчителя в шокі і легкому жаху.
Амель посміхнувся, зрозумівши, що вона не знає цього виразу.
- Ні, Тофе, це просто фігура мовлення. Це означає, що ми робимо все разом і що я з ним найкращі друзі, - заспокоїв він її.
Тоф дуже ослаб, почувши це.
- Майстер, навіщо ми тут? - Вона запитала, намагаючись розглянути Орландо, але його розміри лякали її. Для дорослої людини сорок метрів — це величезна висота, а для шестирічного Тофа вона була щось неймовірне.
- Звичайно, ми полетимо на Орландо. Ти ніколи не мріяла про польоти? – запитав Амелл.
Реакція Тофа здивувала його.
- Ні, НЕТ! МЕНІ НЕ ВІДЧУВАЄТЬСЯ ХОДИТИ ДО ЗЕМЛІ! - Закричала вона і спробувала втекти, але Амелл схопив її за комірець і привів до Орландо.
- Не будь такою дитиною, ти вже велика дівчинка. А що подумали б твої поклонники, якби великий сліпий маг землі злякався простого польоту? - Він піддер її і стрибнув на спину Орландо.
- Ні! ВІДПУСТИ МЕНЕ! - Верещала Тоф, розмахуючи руками і намагаючись вирватися.
- Ні, тобі сподобається, я обіцяю, — сказав Амелл.
Він посадив Тоф на спину Орландо і злегка постукав ногою, даючи знак злітати. Орландо змив вгору, як ракета, а Тоф вчепилася до Амелли з криком.
- Тоф, повір мені, сядь прямо і зроби глибокий вдих. А потім відчуй освіжуючий вітер на своєму обличчі. Тобі сподобається, я обіцяю - м'яко сказав Амелл, погладив її за щокою.
Тоф довіряла йому більше, ніж будь-хто, тому повільно сіла, але продовжувала тримати його руку так міцно, як тільки могла.
- Це дуже мило... - Прошепотіла вона, відчуваючи вітер на своєму обличчі.
Було страшно не відчувати землю і не мати звичного зору, але з Амелом поруч вона відчувала себе в безпеці.
- Не так вже й погано, правда? Я єдина людина у світі, яка може дати тобі це відчуття, — сказав Амелл.
- Гадаю, що так. То куди ж ми летимо? - Тоф обнімала його руку, яка була твердою як камінь.
- Нікуди. Просто летимо і насолоджуємося цією мишкою тиші та спокою. Такі моменти зараз рідкісні, так що насолоджуйся ними поки можеш, Тоф, - сказав Амелл, погладив її по волосах.
- Я зроблю це, майстер, — посміхнулася Тоф, заплющивши очі і насолоджуючись тишиною та спокоєм високо в небі.