Гілдартс і Нарберал йшли довгими, порожнім коридорами замку. Спершу його кроки були впевнені, але поступово вони ставали все повільніше і невпевненіше. Нарберал помічала, як у хлопчику зростало напруження, і він все частіше зупинявся, ставлячи випадкові запитання:
- А куди ведуть ці двері? Що за людина?
Його думки про самотність і розчарування закрадалися в його голову. Чому батько не був поруч, коли він прокинувся в цьому ліжку? Чому не врятував його від тигра? Чому не зустрів на березі? Питання помножилися, перетворюючись на страх: а раптом батько відкине його? Як він, Гілдарс, зможе протистояти людині, яка приручила цілий острів, включаючи драконів? Як може гордо назвати себе його сином? Чи він отримав це право?
Темні думки небезпечні тим, що сіють сумніви. Чим більше сумніваєшся, тим глибше вони затягують у пучіну. Одна думка може стати насінням, яке проросте в душі. Щоб боротися з цим, потрібна величезна внутрішня сила.
Зрештою вони піднялися широкою драбиною, яка веде до парадних дверей. Нарберал подивилася на Ґілдартса і побачила, що він потрапив у пастку нескінченної спіралі. Все навколо нього оберталося, і йому довелося зробити три глибоких вдихи, щоб світ зупинився.
- Ви в порядку, молодий пане? - Вона запитала Нарберал, дивлячись на нього з тривогою і теплотою. Вона була його приватною покоївкою, і для неї він був найважливішою людиною на світі.
— Я в порядку, Наб, — відповів Ґілдартс. Він не любив вимовляти її повне ім'я, воно здавалося йому занадто складним, тому він скоротив його до "Наб".
Вона кивнула, і вони продовжили спускатися сходами. Перед ними стояли великі подвійні двері — головний вхід у замок. Вони видавалися величезними, майже живими, ніби засуджують його за те, ким він був.
— Пішли, — торопліво сказав Ґілдартс, не в змозі винести це страшне відчуття.
Нарберал штовхнула двері, і вони опинилися зовні. Яскравий сонячний світло осліпив Гілдартса, змусивши його прикрити очі. Через кілька секунд він звик до світла і зміг побачити сад замку. Свіжі трави, ґрунтова доріжка, удобрені квіткові поля. Біля входу стояла статуя дракона, який застиг у потужному реві. Вона була натхнена Алорою, і Гілдартс відразу це зрозумів.
- Де мій батько, Наб? - Він запитав, озираючись.
- Він за садом. Зазвичай він стоїть на краю гори і дивиться на острів. Ходімо до нього.
Гілдартс кивнув і пішов за Нарберал, наче використовуючи її як щит від чужих поглядів. Вони пройшли через сад і вийшли на відкрите трав’янисте поле, яке простягалося аж до останнього краю гори.
- А ось і він. Може, мені почекати тут? — запитала Нарберал, показуючи на фігуру вдалеку.
— Так, звичайно, — відповів Ґілдартс, хоча його думки були далеко.
Він зробив глибокий вдих, посміхнувся Нарберал і закрокував вперед. Спочатку повільно, але поступово його кроки прискорювалися, поки він не побіг. Чим ближче він підходив, тим яснішим ставало батькове обличчя. Біло-чорковий одяг, темне волосся, мускулисте тіло.
- Тату? - Голос Гілдартса тремтів. Він більше не був впевненим хлопчиком, який входив у легендарну гільдію Хвоста Феї або переміг мовчазного тигра. Тепер він був просто переляканим дитиною, що боїться відмови.
Людина обернулася. Це був Портгас Д. Драгон.
— Я пишаюся тобою, Гілдарс, — сказав він, дивлячись на сина. - Ти добрався до мого острова. Ти дістався до моєї гори. Я не можу пишатися тобою більше.
Ґілдартс стояв, ледве довіряючи своїм вухам. Страхи й непевність розвіялися.
- Тату! - Він кинувся в обійми батька, і сльози хлинули з його очей, як вода із прорваної плоті.
- Від дня твого народження і до сьогодні я завжди сумував за тобою, — прошепотів Драгон, міцно обіймаючи сина.
- Я так боявся, що ти відкинеш мене. Я боявся, що надто слабкий, — всхлипував Гілдартс, заткнувшись обличчям у груди батька.
Драгон відштовхнув його, подивився прямо в очі і сказав:
- Ніколи.
- Мені було б все одно, навіть якби у тебе зовсім не було магії. Ти мій син. Для мене немає нічого важливішого за тебе. Я б би воював з сотнями світів, якби це означало захищати тебе. Ти завжди займатимеш найбільше місце в моєму серці. Так що не смій навіть думати про це знову, — сказав Драгон, міцно обіймаючи Ґілдартса.
Гілдартс заплакав ще сильніше, його хватка на батькові стала міцнішою. Він не хотів відпускати його, повністю затонувши в цих обіймах. Кілька хвилин він ридав, залишаючись у міцних руках батька. Нарешті, через кілька хвилин, Гілдартс заснув. Емоційне та розумове виснаження взяло своє, і на його обличчі з'явилася мирна усмішка.
- Може, мені укласти його в ліжко, Лорд Драгон? - Поцікавився старенький джентльмен у чорному костюмі і білих рукавичках, що з'явився наче нізвідки.
- Ні! Я сам покладу свого сина. Я пропустив 12 років його життя. Я не буду сприймати цей час як належне, — твердо відповів Драгон, не зводячи очей з хлопця, який міцно спав у його обіймах.
- Спи спокійно, — тихо вимовив Драгон і зник здалеку, внося зі собою свого сина.