Але спокій продовжувався недовго. Раптом, як тільки Рувим закрив останній опублікований документ, він схопився зі свого місця.
- О, куди ви йдете?
Зражений, Ліндон негайно запитав його. Рувим, у свою чергу, швидко надів пальто і потім сказав:
- Я на сьогодні закінчую роботу.
Його слова пом’якшили атмосферу в кабінеті знову, і він знову став крижаним.
- Що? Але є й інші справи...
- На сьогодні я вже закінчив працювати.
Ось і все, але тут ... Терренс почав відчайдушно витріщатися на нього. Це не було схоже на Рувима, якого всі вважали трудоголіком.
Звичайно, він міг припинити працювати сьогодні, але решта його помічників - ні. Те, що не було зроблено начальником, врешті-решт, ляже на плечі підлеглих, щоб вони це закінчили.
І тут, коли Рувим ненадовго зупинився біля дверей, перш ніж залишити кабінет, він виглядав так, ніби зійшов з портрету. Його поспішні кроки на мить застигли.
Потім Рувим повернув голову і оглянув свій кабінет. Решта виглядали дуже похмуро, поки вони з жахливими виразами на обличчях повільно перебирала папери і посміялися над цим.
- Решта також можуть піти з роботи раніше.
- Що?
- Якщо вам подобається робота, тоді можете залишатися.
- Ні!
- Побачимося завтра.
Як тільки Рувим швидко зник, офіс миттєво сповнився подивом.
Уйти раніше? Справді можна?
Хоча перед тим вони провели багато ночей у відпочинку, ранній догляд з роботи, безсумнівно, був зовсім іншим. Вперше ставши частиною ордену, вони ніколи б не подумали, що коли-небудь насправді почують це слово.
Спочатку жоден з лицарів не міг поворухнутися, оскільки вони були зовсім ослашені.
Мабуть, їм це здалося. Якщо ні, то пізніше вони дійсно наведуть гнів лорда.
Через деякий час вони зрозуміли, що Ліндон вже готується додому. Піти з роботи раніше - це більше не було просто мрією.
Трохи пізніше лицарі стали називати це маленьким кабінетним повстанням.
*
Звільнені почуття.
Коли Рувим повернувся додому, то поспішав.
Після короткої їзди по нерівній дорозі, щоб швидше дістатися додому, він нарешті зміг відпочити.
Рувима відразу привітався з ним, і той увійшов до резиденції. Більше ні для кого з слуг не було несподіванкою його раннє повернення. Нарешті, палацовий спокійно допоміг йому зняти пальто.
- Як моя дружина?
- Мадам все ще в своєму кабінеті.
- Що вона там робить?
- Мадам переглядає бюджет на цей рік.
Він мав сказати, що вона повинна була дбати про своє здоров’я. Рувим нахмурився, але це тривало недовго. Замість цього він попрямував не до себе в спальню, а до кабінету.
Стоячи перед його дверима, він негайно згадав, що там чув. Його руки затремтіли, і він почав турбуватися навіть про те, як постукати у двері.
« Вона повинна мене почути - хоча б дуже тихо».
Він нахмурився, але його руки все ще тремтіли.
Зрештою, поміркувавши трохи, він відчинив двері і навіть не постукував. Тим не менш, при його обережному русі вона навіть не скрипнула.
- Молли?
Його низький розкатистий голос контрастував з крайньою тишиною в кабінеті. Як тільки двері відчинилися, Рувим знайшов, що прямо посеред кабінету стоїть письмовий стіл.
Неначе приховуючи свій біль, вона заплющила очі і стала зітхати. Підперевши підборіддя, вона кловала носом, ніби насолоджувалася короткою мелодією.
Можливо, вона тяжко працювала, оскільки в її руці все ще було затиснуто пір’я. Потім Рувим обережно ступив, щоб не розбудити її.
Промінчик сонячного світла з вікна відобразився на Моллі. У променях яскравого дня сонця вона сяяла навіть більше, ніж її чудові коштовності.
« Вона завжди була така гарна? »
https://literna.net/uk/books/152-dyuku-bud-laska-zupinitsya-meni-bolyache