Дорослі здебільшого не вірили в цю міську легенду Конохі.
Але, керуючись принципом « ліпше перестрахуватися, ніж потім шкодувати", дівчина на ім'я Яккуші Ноно вирішила поговорити з дядьком, як додатково захистити дітей.
— Купити шкільний автобус? — Чоловік середніх років перепитав, дивлячись на племінницю.
Ноно кивнула.
Автомобілі в Конохе вже багато років виготовляють, але оскільки у селі вони були виправленими автобусами, а метро після недавньої модернізації стало майже безшумним і швидшим, більшість мешканців не хотіли купувати власний транспорт. Крім того, було досить важко вчитися водити автомобіль.
Камигане Юя і сам визнав, що дещо спростив ситуацію. Він вважав, що поява автомобілів викличе фурор, але реальність виявилася іншою. Так, він вивчив попит і пропозицію та ще на світанку перебудови Конохі влаштував місця для підземних парків, але зараз багато селян воліли йти пішки, ніж виводити машину з гаража.
Звичайно, якщо б він хотів налагодити продажні операції, то рецепт був простим: частіше показувати машини в кіно, запускати рекламу і надавати їм певну емоційну цінність. Просто кажучи, дати людям можливість вимальовуватися перед іншими. Тоді, мабуть, було б багато покупців.
Але цього не було потрібно.
Юя не потребувала грошей від продажу автомобілів.
А оскільки жодна рекламна кампанія не вілася, вартість машини була надто високою. Вся цепочка, від сировини до готового продукту, перебувала в руках Юя. Теоретично, одна машина зводилась до ціни на матеріали, а вони коштували дешево.
Для однієї машини потрібно було лише кілька десятків тисяч рей. Поки що всі машини були з ручним керуванням, але коли прийдуть розумні технології... Що ж, тоді собістість може знизити ще більше. Зрештою, технічний прогрес вплине і на заводи, які дозволяють економити навіть робочу силу.
Однак, звичайно ж, роздрібна ціна була іншою. З урахуванням вартості комплектуючих і оцінки в двадцять-тридцяти відсотків, один автомобіль обходився приблизно три мільйони р.
Ціна не була заоблачною, до того ж машину можна було купити в порцію.
От тільки у Якуші Ноно і її дядька, які вклали все в дитячий садок, особливих заощаджень не було. Насправді, їхнє підприємство стало прибутковим лише цього року, а до того вони працювали в збиток. Тільки завдяки тому, що дядько Ноно був ветераном війни і отримував щомісяця допомогу з поранення в двісті тисяч рів, їм вдавалося триматися на плаву.
Чому ж Ноно наважилася заговорити про купівлю машини?
Відповідь така ж: Кожен мешканець внутрішнього міста Конохі мав щонайменше дві квартири.
І ця пара, дядько і племінниця не були винятком.
Дядюшка Кен нахмурився, обдумавши її слова, а Ноно продовжувала пояснювати:
« Якщо ми маємо шкільний автобус і наймемо водія, то зможемо щодня забирати дітей та розвозити їх від дому до дому. Таким чином ми позбудемося будь - яких погроз їхньої безпеки.
— Но... Цінні витрати...
— Ми можемо підняти плату за навчання, — запропонувала Ноно. - Звичайно, з наступного року. Скажімо, на десять тисяч рей в рік. Батьки навряд чи будуть противитись.
— Скільки ж часу піде, щоб це окупити? — Дядюшка Кен потер лоб.
Оскільки ми вже говорили про шкільний автобус, то це явно не звичайна чотириденна легковиця, а великий автобус місць на 50. Найдешевші з них коштували шість мільйонів рей, а ті, що мали комфортабельний салон, — більше восьми.
Дядюшка Кен чудово зрозумів, до чого клоніт Ноно: продати квартиру і купити автобус.
Він противився цій ідеї.
Але варто було подумати про безпеку, про яку розповідала племінниця...
У дитячому садку він міг захистити дітей, але після занять вони дійсно могли опинитися в небезпеці. Деякі з них забирали матері. Жінки і діти... Вони були б в біді, їм довелося б туго.
Не можна було в усьому покладатися на Військову поліцію Учиха? Вся Коноха знала, що вони і так завалені роботою по горло і все одно нічого не встигають.
Значить, доведеться впоратися самим ...
- Ми не можемо думати лише про вигоду. Цей дитячий садок... — Ноно тихо почала, але відразу зі подихом похитала головою.
Вони дійсно не заробили на нього великих грошей.
Але дядько Кен зрозумів, що хотіла сказати його племінниця.
Вони відкривали цей сад не заради прибутку.
Їх життя в Конохі з роками ставало все краще, і вони мимовільно згадували, як у дитинстві втікали сюди, рятуючись від війни. Тоді їм допоміг один добрий чоловік з Ліста. Тепер, коли їм випала нагода допомогти іншим, вони теж хотіли допомагати.
Але Коноха розвивалася, і тепер у її внутрішньому місті будь-хто, хто мав руки та ноги, з голоду б не помер. Тому вони вирішили піти іншим шляхом - відкрити дитячий садок, щоб наглядати за дітьми поки дорослі на роботі, і разом дати їм якусь дошкільну освіту.
Дорослі в Конохе були дуже зайняті, і час на дітей не вистачало. У Академії шінобі приймали з десяти років, а вік від п'яти до 10 - кращий час для закладки фундаменту. Діти з звичайних родин зазвичай ходили до початкової школи, але дядьки і племінниці не мали грошей наймати вчителів. Тому вони організували дворічний дитячий садок. У ньому вони навчали малюків вправності, малювання та інших корисних навичок.
Так і з'явився їхній дитячий садок, який працював досі.
Дядюшка Кен довго думав і врешті кивнув.
Він також дуже турбувався про безпеку дітей.
Він був лише суворим.
А в душі - добра людина.
І ось, коли вихідні минали, біля дитсадка « Юго-Східний» з'явився власний шкільний автобус. За кермо сіла жінка-водник, яка не могла всидіти вдома без справи і якраз недавно отримала права.
Варто зазначити, що більшість мешканців Конохи були поглинуті роботою. Такого повороту Юя точно не очікував.
Поява фірмового шкільного автобуса принесла справжню славу.
Хоч більшість дітей жили в південному секторі, були й ті, хто жив у східному. Автобус знісся по великій чотириполосній дорозі, майже вільної від приватних машин, і летів так швидко, що безстрашна хлопчина, не бачачи в цьому ніякої небезпеки, захоплено крикнула. Автомобілі рідко коли потрапляли до рук, і в основному це були вантажівки або громадські автобуси.
Новина завжди будожує дітей, і в перший же день вони без умолку розмовляли про шкільний автобус.
Якуші Ноно була щаслива. Нехай це і додає клопоту, але безпека дітей вартувала того.
***
Наприкінці 40 другого року Конохі, що відзначався роками на конференції за традицією, не з’явився Кемігане Юя.
Колись він був організатором цієї зустрічі, її провідним промовцем і стрижнем.
Тепер йому більше не потрібно було виступати з трибуни.
Це так зване річне нарада з роками дедалі більше траплялася на зібрання по справі здобичі.
Звучало дивно, але це було правдою.
Юя вже давно не потребував фарбування перед розділами кланів на річних звітах, щоб довести свою користь. Колись ці збори давали можливість дітям зрозуміти, що ви йдете за Юєю і ваші сім’ї процвітатимуть.
Тепер не було потреби в цьому.
Незалежно від того, чи вони йдуть за ними, клавіатури і самі добре знали, який вибір зробити.
Звичайно, дурнів серед них не було, як і між ними не існувало й Юя.
Тому він ще не збирався ламати цю гру. Врешті-решт, в цьому світі...
Як і раніше правили шінобі.
Але чи Юя невідкладна справа була прострочена нарадою?
Да, было.
Юя взяв із собою двох найвірніших людей — Хатаке Сакумо і Майто Дая.
Він мав повернутися до того паралельного світу, в якому значно випереджалося їхнє власне.
Звичайно, на відміну від Сенджу Тобірама, який взяв із собою два загони обузи, Хатаке Сакумо і Майто Дая ніяк не можна було назвати балластом.
Крім того, якщо б вони зіткнулися з нерозгаданою проблемою, Юя без найменшого докорів сумління залишив би їх для прикриття відходу, а сам негайно ретирувався.
Він, звичайно ж, прямо сказав їм про це.
І жоден з них не побачив в цьому нічого поганого.
Життя пана Хокаґе було набагато важливіше, ніж власне.
Не кажучи вже про те, що всі їхні теперішні інтереси були зобов’язані Ію.
Якщо говорити чесно, то в Конохі завтра міг померти хто завгодно, але тільки не він.
Поки Юя живий, з Конохою все буде гаразд.
Їхнє життя, як і круте, не було таким цінним для Юя.
Про свою поїздку Юя згадав Цунаде, кажучи тільки, що відправляється до Коноха з іншого світу для обговорення питань розміщення і побути на їхньому місці наступного року.
Цунаде виявила розуміння, дала кілька напоєнь і наказала йти швидше.
Через день Юя разом з Хатаке Сакумо і Майто Даем прибув до лабораторії Орочимару в країні Трави.
Протягом минулих років залізниця на північному заході країни Оґня, від Конохи до країн Трави, була повністю прокладена.
Наступною на черзі була гілка від Конохи до країни Гарячих джерел.
Причина, по якій не будували дорогу до країни Дощу була проста. Хоча Ганзо підписав договір про права доступу до гідроелектростанцій біля витоку каналу в Сунагакурі на дев’ять років, він фактично ніколи б не послухався наказу Юя. Проклади хто-небудь залізницю від Конохи до країни Додя, і цей тип, що доброго, міг би використовувати її в своїх огидних цілях.
Така ймовірність не могла бути виняткою.
Можливо, у майбутньому Юя збудить цю дорогу, але лише після того, як об’єднає Коноху і Кумогакурі та Кіриґакурі.
Коли Юя прибув до лабораторії, його зустріли сестри-близнюки, штучні люди створені Орочимару.
Помітивши, що в них змія і гадюк на шиї, Юя повернувся до Орочимара, який стояв поряд:
« Хоча вони ще не стали повноцінними людьми, не варто бути з ними таким суворим. Зрештою, вони твої асистентки. Коли я бачив їх востаннє, на них була та сама одежа. Ти зовсім не даєш їм грошей на нові речі?
Куточок рота Орочимару дёрнувся. Він провів Юя в спальню сестер, без жодних церемоній - мовляв, "комната дівчат, чоловіків вхід заборонено" — увірвався всередину, відчинив шафу і вказав на акуратні стопки з десятка комплектів однакового одягу...
Юя: «...»
Гаразд, зізнаюся, я був занадто поспешений у висновках...
Юя відразу змінив тему, поцікавившись, як ведуться експерименти з Орочимаром для досягнення безсмертя.
Орочмару відповів, що завдяки своєму двійникові з іншого світу у нього виникли деякі ідеї.
Юя виявив зацікавлення і попросив розповісти більше.
Орочмару розповів, що він дізнався від Джіраї з того світу про спосіб його альтернативної версії — шлях до вічного життя. Спосіб був, прямо скажемо, огидний, але це був успішний прецедент. Сам він, звичайно, від такого комір носа.
Цей Орочимару не був зламаний жахами війни, не бачив, як на його очах гине учень. І хоча він був тим ще психом, він ще не дійшов до тієї риси, за якою його двійник був готовий стати хоч чудовиськом хоча б не людиною, лише отримати безсмертя.
Тоді Юя запитав Орочимару про його власний успіх.
Орочимару мовчав.
Юя миттєво все зрозумів: до безсмертя, схоже, було ще далеко.
Він потішив Орочимару кількома словами.
Той тільки кинув на Юя роздратований погляд і привів свого « старшого брата» до найбільш довгої лабораторії.
- Нехай з безсмертям прогрес і повільний, але... Я не сидів склавши руки.
Орочимару привів Юя в приміщення, залите сталлю, де голі стіни відлили сріблястим блиском.
- Я перевірив матеріали цієї лабораторії. Вони витримають десятиморальний землетрус. Дані тут надто важливі.
З цими словами Орочимар підійшов до однієї зі стін і приклав їй руку.
Висихнула вязь рун, підлогу повільно роз'їхався, і нагору піднялись ящики, панель управління та лабораторна судина, де плавало чорно-біле око.
Орочимару дав Юю папку з документами. Той взяв її, відкрив і відразу відчув, як закрутилася голова. Він насупився, дивлячись на Орочимару:
- Ти ж знаєш, я в цьому нічого не розумію.
— Тоді покажи Цунаді, — зітхнув Орочимар. - Вона точно розбереться.
Юя кивнув і, використовуючи нагоду, запитав:
- Є щось ще?
Орочимару: «... »
Ти, твою мать, що, приїхав до мене за товаром?
Чому кожна наша зустріч зводиться до того, що ти хочеш у мене результати досліджень?
Но...
Дещо таки було...
Орочимару зітхнув і розповів Юю про свої останні досягнення.
Основним було відкриття біологічного вірусу.
У пошуках шляху до безсмертя він неминуче зіткнувся з технологіями, пов’язаними із генетикою людського тіла. Орочимару виявив в геномі людини дуже незвичну пару генів. Одна половина цієї пари була в організмі кожного.
І Орочимару почав ставити над цим геном експериментів.
У результаті він створив вірус, здатний ідеально зруйнувати цей генний ланцюг. Точніше кажучи, це був не отрута, тому що ... Його принцип дії влягав у каталізі цієї особливої генної групи. Більшість звичайних людей не витримували мутації, викликаної таким зовнішнім впливом.
Але якщо хтось міг витримати ...
Орочимару вивів Юя на город за лабораторією.
Побачивши худорляву фігурку, яка важко зруйнувала мотугою, Орочимара свиснув:
— П-3, иди сюди.
Юя побачив, як дівчинка обернулася на крик, кинула мотузку і підбігла до Орочимара.
- Пане Орочимару, ви мене звали?
Дівчину на вигляд було років одинадцять-двіятнадцять. Юя повернувся до Орочимара:
- Мистецтвознавці? Вдало?
Куточок рота Орочимару дёрнувся.
— Вона біженка, а не штучна людина. В обмін на їжу вона добровільно стала моїм піддослідним зразком.
Коли Юя подивилась на похмуре обличчя Орочимара, то в думках зітхнув.
Він не міг врятувати весь світ. Його межа полягає в тому, щоб усі у Конохі були ситими і одягнені.
Інші країни, інші землі...
На це він не мав сили.
Орочимару, мабуть, за ці роки надивився на багато трагедій...
Лише декілька фраз, і Юя вже міг уявити собі сумну історію.
І вона дійсно була такою.
Ця дівчинка з двома червоними точками над бровами була біженкою, яка разом зі своєю матір'ю прийшла в країну Трави у пошуках кращої долі. За шматок хліба мати продала її Орочимару.
Звичайно, дівчинка не тримала на матір'ю зла.
Тому що з того часу, як вона потрапила сюди, їй більше не доводилося голодувати.
Хоча... Я брав участь у дивних експериментах.
— Так це вона і є та, хто витримав генну мутацію? — Повернути розмову в перше русло Ю.
Орочимару кивнув.
— Да. П-3, покажи свої здібності.
Юя схрестив руки на грудях. Йому було цікаво подивитися, що це за генна мутація така.
Дівчинка на ім'я П-3 рішуче кивнула, підняла руку, і в наступну мить між костями її пальців з різким звуком вискочили три кігтів...
Юя в шоці витріщився на Орочимару.
Орочимару кивком вказав на дівчинку.
- Це її власна здатність. А ось результат генної мутації - далі.
Юя поспішно перевернув погляд назад і побачив, як стирчать з руки П-3 кістки почали змінювати колір. З білих вони поступово перетворилися на срібні, що відливають металевим блиском...
Юя втратив дар мови.
https://literna.net/uk/books/143-naruchu-ya-z-i-v-zolotii-frukt