Особливо Герман. Його фігура злегка гойдалася. Здавалося, в стрімкому падінні він от-ось втратить рівновагу.
Сол намагався закрити очі. Відчуття невагомості стало ще виразніше. Йому здавалося, ніби він висить в повітрі, а його мозок і барабанні перетинки сигналізують про прискорене падіння.
Але коли він відкрив очі, хех, перед ним була картина повного спокою.
« Це мій мозок обманює, чи в мене проблеми з зіром?»
Бум!
Почуття падіння раптово припинилося.
Окрім застилуватого Марка, всі інші не втрималися і впали.
- Кх-кх! — Ан, сплюнувши з рота землю, ледве піднялася. Вона витягла шию і подивилася в бік Сола. З вами все гаразд?
Соул, який до цього ширяв в метрі над землею через раптове припинення відчуття невагомості, відчув сильну вібрацію у своїй ментальній силі. Він відразу не зміг підтримати чаклунство і впав.
Але, на щастя, удар був таким, ніби він зістрибнув з висоти близько метра, а не як від падіння, що тривав кілька десятків секунд.
Соул відчував, що давно не був в такому жалюгідному стані. Він відкинув капюшон і відсунув з одягу землю.
— Я в порядке. Ви як?
Тільки що вони, здавалося, дійсно впали з висоти в десять тисяч метрів, але їх тіла не отримали ніяких пошкоджень.
Це протиріччя в сприйняття змусило всіх втратити здатність до чаклунства.
— Поки не використовуйте ментальну силу, — підійнявся Сол.
— Можливо, ми вже увійшли в Ельфійську долину.
— Да! — Голос з легкою усмішкою.
Кілька чоловіків повернули голови і побачили, що на обличчі Марка, який до того був застиглий, як статуя, з’явилася насмішна усмішка.
- Ласкаво просимо до Лес Чатрих Сезонів.
Марк розгорнув руки. Роти на його обох ладонах також зігнулися в викривленій ухмилці.
Невдовзі після того, як Сол увійшов у ліс Четрих Сезонів, до Долини Протягнутої руки під’їхав корабель, що пливав суходолом.
Капітан «Земного корабля» Ван Ерде, схрестивши руки на грудях, стояв, його обличчя було приховано густою бородою.
А його погляд був прикутий до напрямку, де зникла карета Солу.
У цей момент до нього підвели людину, повністю прихованого під чорним плащем.
— Сол не зайшов у Долину Протягнутої руки, він пішов до лісу на заході, - шанобливо, тихим голосом сказав чоловік, який був на голову нижче Ван Ерде.
Голос був дуже тихим.
— Там ельфійська долина. Мало хто з учнів, які прийшли туди, зміг втекти, нахмурився Ван Ерде. — Хто його туди дозволив?
— Ключ від долини Конші, — знову опустив голову той чоловік.
- Ця невдаха? — Зимно фирснув Ван Ерде. - Як так вийшло, що Сол з нею зв'язався? Ви що, не могли зупинити? Не боїтеся, що вона його знищить?
Схоже, що він боявся Ван Ерде.
- Але, капітане, ми не могли перешкодити Солу?
Почувши це заперечення, очі Ван Ерде відразу подивилися вбік.
- Це ти? І так, тільки ти могла вийти щоб він не запідозрив.
Людина в плащі нарешті підняв голову, але під відкинуті капюшоном як і раніше була лише чорнота без людського обличчя.
Ван Ерде обернувся і опустив руки.
- Я думав, ти зараз дуже зайнята.
— Я? — Той, хто прийшов, згорнув із себе каптур і виявилось, що його голова - це лише чорний силует. — Чи достатньо просто лежати на ліжку? Чим мені бути зайнятою?
— Ти наважилася зняти капюшон? — Ван Ерде посміхнувся, його борода злегка задрижала. — Пані Юла, чи все ж називати вас Вині?
— Поки Горси немає, клич мене Вині. Я не така, як ви, — Юла підійшла до борту і теж подивилася в ту сторону, де зник Сол. — Я просто прийшла попередити вас триматися подалі від Сола.
- Якщо ти прийшла, значить Горса повністю знає куди прямує Сол і він спокійний?
— Йому все одно, - чорна фігура Юли приклонилася до перилам, половина її руки потонула в дереві. — Він брав трьох учнів раніше, і тільки за Солом... Він наказав мені стежити. Це учень, у справи якого він вмішується найбільше.
- Я досі не розумію, чому Горса раптом став цінувати якогось учня?
- А я, по-твоєму, розумію? — тихо фирснула Юла. - Таке відчуття, що він цінує Сола більше, ніж колись Юлу.
— Хех, ты это... Хто такий?
Ван Ерде хотів ще посміятися, але раптом з боку Долини Протягний руки до «Земного корабля» повільно хтось наближається.
І цей чоловік був вже менше ніж за п'ятистах метрів, а Ван Ерде щойно помітив його.
Насмішок на його обличчі миттєво застигло.
— Уходи, — сказав Юле.
Раптом з'явився хтось невідомий, але безсумнівно неслабий.
Перш ніж з’ясувати, хто це, він не хотів бачити його разом із Юлою.
Навіть якщо у Юли і була готова відмовка.
Деякі речі, якщо їх побачать, вже не поясниш. Особливо гірсе, що був дуже чутливим.
Хто б міг подумати, що Юла легко посміхнеться.
- Тоді я пішла. Але не хвилюйся, що наші стосунки розкриються... того хлопця я і покликала, щоб він тебе убив.