Туман навколо нього, здавалося б, був нематеріальним, але, торкавшись снаряда, перетворився на м'яку піну.
Хоч би як там було, він втратив свою руйнівну силу.
Коли він пробив туман і впав на землю, то вже був просто шматком заліза, який тільки з глухим стуком залишив невелику ямку.
...
На землі було небагато людей.
Щоб уникнути нападу, вони стояли далеко від виходу і не могли їх оточити.
Це полегшило їхній біг.
Біл подивився на інших.
За Лайта можна було не турбуватися, його магія землі була ідеальна для захисту.
Але, на здивування Білла, Байрон не побіг назовні.
Він відділився від групи і побіг до тунеля, куди вони увійшли на початку.
До тієї печери на скелі, яку сказав Сол.
« Що він задумав?» — зіниці Біла звузилися. У його голові промайнула неймовірна здогадка.
...
Байрон не звертав уваги на думки інших, а вдерся у печеру на скелі з Ніком на спині.
Він пробіг досить далеко, вибрав одну з моделей і опустив Ніка.
Він знову витягнув з рота кілька флакончиків і поставив їх поруч.
— Самоізоляція не вирішить проблему.
Він лише сказав, що залишив Ніка і увійшов у тунель, який веде вниз.
...
А після того як Байрон пішов, Нік, який до цього був без свідомості, повільно відкрив очі.
Розгубленість, страх, біль, смуток... В його очах весь калейдоскоп негативних емоцій пронісся в нього, спотворивши його обличчя до невпізнання.
Але через мить Нік, перейнявшись, піднявся і подивився на тунель.
« Брайрон пішов рятувати Сола? Який у цьому сенс? Невже він думає, що Сол ще живий? "
Рука Ника стисалась на грубому камені, і з-під нігтя потекла кров.
Біль трохи привела його до тями. "Білл все-таки напав на Сола. Ігри наставників - не те, у що я, учень другого рангу, можу втручатися. Надіслати Сола до Мофань - це вже був дуже ризикований вибір."
Він вагався, постійно твердячи собі, що потрібно бути непомітним.
Але ноги самі понесли його за Байроном.
« Я просто хочу триматися за сильне» — переконував він себе, використовуючи слова Сола.
...
Протягом певного часу він обстрілився проти учнів третього рангу, але був малоефективний.
Один з учеників із земного корабля не витримав, підійшов до Германа у срібних доспіх і голосно сказав:
Ми витратили багато снарядів. Так скоро у нас все закінчиться. Може припинимо бомбувати і пошлемо людей в атаку?
Герман холодно подивився на нього.
- Ти знаєш, що вони є учнями третього рангу з Вежі? В атаку? З вами, слабаками? Продовжуйте вогонь, вимочіть їхню магію та артефакти!
Герман злегка поворухнув правою рукою. На ній була тільки що зажила рана.
Під землею він зіткнувся з двома із них і отримав цю рану.
Герман вважав, що він не слабший за будь - якого з них, але боротися з кількома одночасно було важко. А мало хто з тих трьох студентів, які були поряд із ним, не мали нічого спільного зі своїми музикантами.
Зараз ще було незрозуміло, скільки їх там, в Башні. Потрібно було якомога сильніше послабити ворога.
У такій ситуації, звичайно, було б краще використовувати далекобійну зброю.
« Жаль тільки того хлопчика...» — пригрозив Герман. « Коли він утікав, здавалося, що точно знав, який тунель буде безпечний і яким не було. Він добре знав це місце або у нього надприродне тіло? "
Хоч би якою була причина, хлопець зацікавився.
Тепер він більше не хотів його вбивати. Якщо б можна було, Герман навіть забрав би його з собою, щоб добре вивчити.
Розрізати його на шматочки, витягнути мозок, подивитися, що ж дає йому таку здатність до виживання.
Але, ледве Герман придумав свій геніальний план, як постріл ззаду раптово припинився.
— Що таке? — Він обернувся гнівом. — Хто посмів припинити атаку?
Снаряди точно не закінчилися.
Герман був розлючений. Це був виклик його владі!
Але ніхто не знав, що сталося. На трищоловому вітрильнику панувала мертва тиша.
- Пошліть когось подивитися...
Не встиг Герман договорити, як побачив, що хтось до нього біжить. Той чоловік, розгорнувши рота, з спотвореним жахом нісся до них.
Герман з одним зі своїх учнів пішов йому назустріч.
— Чому припинився напад? - Він голосно гукнув.
Але той не відповів. Побачивши Германа, він у розпачі вигукнув:
— Нет! Ні! Все пропало!
- Що? — Герман був у паніці. Час піднімалося, не можна було дати тим з Веду втекти.
Але той, хто все ще бігав не відповідав, лише розмахував руками і повторював одне й те ж:
- Ні, тіла... Ні!
— Да очнись ты! — Учень поруч з Германом кинувся до нього, щоб дати ляпаса.
Але коли він підбіг до нещасного чоловіка, його голова несподівано відвалилася!
У той же час його тіло почало повільно зникати, залишивши по собі лише дві ноги.
А голова впала і приземлилася прямо на закривавлені щиколотки!
Побачивши це, учень різко зупинився. Його очі вилізли з орбіт, кутки мало не попадали. Він простягнув руку, тремтячи, вказуючи на свого товариша, від якого залишилися тільки голова і ноги, але який все ще біг уперед.