Чхе Уджін — Іти поруч із ним
Biltman зустрівся з актором Чхе Уджіном — героєм нашої обкладинки останнього номера року.
Десята річниця дебюту.
Найбурхливіший рік у його кар’єрі.
Ми нібито хотіли почути «щирі історії».
Але якщо чесно…
усі ці причини були просто заповнювачем сторінки.
Чи потрібен узагалі привід, щоб зустрітися з Чхе Уджіном віч-на-віч?
Сама зустріч і була головною метою.
Ми домовилися в кав’ярні серед природи, подалі від міста.
Попри те, що ще вчора він знімався допізна, жодної тіні втоми.
Світло лилося крізь вікна,
і навіть голі зимові гілки за склом виглядали тьмяно поруч із ним.
Сірий костюм у клітинку.
Фіолетова краватка.
Коли він підвівся й простяг руку,
мені згадалася наша перша зустріч.
Тоді він був новою зіркою.
Молодий.
Прямий.
Дивовижно дорослий для свого віку.
Світлий, теплий — зовсім не схожий на темряву його дебютного фільму.
Минуло десять років.
Зовнішність майже не змінилася.
Але з’явилася глибина.
Спокій зрілості.
Наче вино, що набрало аромату з роками.
[Лі Ю-Джон]
Раптом згадала день нашої першої зустрічі.
[Чхе Уджін]
А, мій перший фотосет і інтерв’ю. І ви, і фотограф Кім Джун-Йоль знову тут. Як тоді.
На мить його погляд потемнів.
Для нього це був важливий спогад.
Для фанатів — легендарна фотосесія.
[Лі Ю-Джон]
Здається, ніби це було вчора, а вже десять років. Ти майже не змінився. Лише очі стали глибшими.
[Чхе Уджін]
Десять років… Я вже не можу вдавати, що мені двадцять.
Його день народження у березні.
— Мені вже тридцять, — сказав із напівжартівливою похмурістю.
Зміни починаються не з обличчя.
З голови.
[Лі Ю-Джон]
Але ж ти нещодавно зіграв старшокласника! Люди думали, що це просто якийсь юний актор, схожий на тебе.
Йшлося про драму
«Memories – The Memory Trap».
Перша телевізійна роль за п’ять років.
Його персонаж — Кан Сок-Чхоль, який може змінювати людські спогади.
І Уджін зіграв його навіть у шкільні роки.
Без жодної фальші.
Без «не вірю».
Емоції підлітка. Погляд підлітка.
Як завжди — на крок попереду.
Коли здається, що він уже показав усе —
він з’являється в новій формі.
І знову вибиває ґрунт з-під ніг.
[Лі Ю-Джон]
Це фан-сервіс на десятиріччя? Ти ж відомий любов’ю до фанів.
[Чхе Уджін]
Багато хто так думає. Але я просто вибрав, бо мені сподобався сценарій.
Виявилося, що за п’ять років він двічі хотів зіграти в дорамах,
але графіки не зійшлися.
І він не став просити, щоб під нього міняли розклад.
— Якщо домовленість уже є, змінювати її через мене неправильно. Це питання принципу.
Твердо. Як завжди.
Коли заговорили про кохання в дорамах, він раптом сказав:
— А чи потрібна романтика взагалі?
І підкинув фанатам бомбу:
У персонажа є дівчина, що кохає його ще зі школи.
Можливо, все ще буде.
А може — ні.
Спойлерів він, звісно, не дав.
Палець до губ.
— Тсс.
Та сама усмішка, як у Кан Сок-Чхоля.
Трохи жорстока.
Трохи пустотлива.
Коли я спитала, що він відчуває, прощаючись із персонажами,
він провів рукою по грудях.
— Наче шматок мене вирвали.
І додав:
— Навіть якщо швидко виходжу з ролі… полегшення, самотність, ностальгія ще трохи тримаються. І тільки потім приходить справжнє прощання.
Ми перейшли до нових проєктів.
Йому запропонували головну роль у
«A Fragment of Enigma».
Він… знітився.
Вперше за всю розмову виглядав майже хлопчаком.
— Я поки що не готовий.
А от про можливу екранізацію другої книги L. Dmitri очі в нього, навпаки, засвітилися.
— Якщо буде шанс, я дуже хочу.
Різниця між «тиском» і «очікуванням».
Наприкінці року він знову №1 у купі опитувань:
з ким хочуть провести Різдво,
кому вдячні, що живуть в одну епоху,
кого хочуть бачити зятем…
Навіть «той, хто змусив би вступити в пірамідальну схему».
Він сміявся:
— Веселі ці опитування.
Про особисте життя — як завжди глуха стіна.
— Навіть якщо хтось є, я не скажу.
— Чому?
— Бо або це стане пасткою, або я ображу ту людину. Краще мовчати.
І жодних скандалів.
Журналісти жартують, що про нього нема що писати, окрім роботи.
Наостанок я нагадала:
— Колись ти сказав, що хочеш стати актором із багатьма іменами. Досяг?
Він усміхнувся.
— Десяти років замало, щоб таке казати.
— Тоді зустрінемось через тридцять?
— Звісно. До того часу я постараюся лишитися актором №1, у якого всі хочуть брати інтерв’ю.
І наприкінці він сказав:
— У тих опитуваннях було питання: «кому ви вдячні, що живете в одну епоху?».
Я думаю, сенс у тому, що ми разом створюємо культуру свого часу. Я можу бути головним героєм у фільмах… але в цій епосі ми всі — головні герої.
Він усміхався.
Так само яскраво, як десять років тому.
І раптом стало ясно:
ми не просто дивимося на його шлях.
Ми йдемо поруч.
І колись, у далекому майбутньому,
наші нащадки заздритимуть нам.
Бо ми жили в одну епоху
з цією дивовижною, сяючою зіркою.