РОЗДІЛ 206
Уджін уже давно знав про існування Кіма Гван-Сіка.
Тієї ночі, коли Лі Йон із Blue Fit приїхав до нього й потрапив в аварію, хтось зробив фото.
І не абиякі.
Якщо трохи подумати й подивитись на ракурс, навіть школяр зміг би вгадати, звідки саме їх знімали.
Спочатку Уджін був упевнений, що про візит Лі Йона ніхто не знає.
Та раптом з’явилися знімки.
Потім про це дізнався навіть директор Чан Су-Хван.
І цього вже було достатньо.
З фото неможливо було зрозуміти контекст.
Просто:
-
Лі Йон приходить
-
вони говорять
-
Лі Йон стоїть і дивиться в нікуди
-
Уджін іде
Жодних пояснень.
Але людям пояснення й не потрібні.
Їм потрібна історія.
І журналісти завжди її вигадають.
Питання лише в одному:
кого зроблять «жертвою», а кого «винним».
Та директор Чан не хотів, щоб ім’я Уджіна прив’язували до людини, чия кар’єра вже розсипалася.
Імідж йому не був потрібен.
Тому пресу просто… заткнули грошима.
Тихо. Без шуму.
Іронія полягала в тому, що це навіть допомогло Лі Йону.
Він уже лежав на самому дні.
Йому потрібна була не увага, а забуття.
Тож мовчання стало для нього найкращим подарунком.
А от Уджін тоді отримав добрячу прочуханку від боса.
Після цього він уважно вивчив фото
і приблизно визначив, де сидить оператор.
Та швидко зрозумів:
вигнати такого типу неможливо.
Скажеш «іди» — він просто сховається краще.
Тому Уджін вирішив:
краще знати, де ворог, ніж шукати його в тіні.
І саме тому він залишив Кіма в спокої.
…поки не з’явилась причина піти до нього особисто.
Після зйомок у США Уджін повернувся до Кореї.
І знову почалося «тихе життя».
Ну, відносно тихе.
Порівняно з Америкою — майже відпустка.
Минуло десять днів нового семестру.
Тепер він був старшокурсником.
Занять мало.
Вільного часу забагато.
Більшість друзів узяли академвідпустку.
Інших він майже не знав.
Тож замість тусовок — самота.
Зате спокій.
Він сидів удома:
-
перекладав роман англійською для Іллі
-
або лежав на дивані
-
а У-ХІ дрімав у нього на животі, як тепла подушка з хвостом
Дні текли ліниво, мов мед.
Учора було так само.
Тиху кімнату розрізала м’яка мелодія піаніно.
Телефон У-ХІ дзвонив.
Вона піднялася на другий поверх.
Дзвінок не припинявся.
Знову.
І знову.
— Та хто ж так наполегливо дзвонить… — пробурмотів Уджін.
Він простяг руку й узяв телефон.
На заставці — Дастін Еван.
Знову.
У-ХІ, схоже, колекціонувала його фото.
— Вона взагалі не соромиться?..
Ім’я абонента:
[Дурепа]
— …
Уджін сів рівніше.
— Хто така «Дурепа»?
У-ХІ повернулась і зітхнула:
— Та одна безмозка дівка без почуття сорому.
— Дівка? Ну тоді нормально.
— Чого це «нормально»?!
— Краще так, ніж якийсь нав’язливий тип.
— Вони всі однаково бісять.
Вона все ж відповіла.
Сварилась, бурчала, але слухавка від вуха не відривалась.
Збоку це виглядало… підозріло мило.
— Схоже, ця «Дурепа» не небезпечна, — пробурмотів Уджін, чухаючи кота.
І знову ліг.
Світ знову став м’яким.
…поки до нього не підійшла домробітниця.
Обличчя серйозне.
Занадто.
— Пам’ятаєте генеральне прибирання два дні тому?
— Так.
— Там… сталося дещо дивне.
І повітря раптом стало важчим.
— Щось пропало?
— Не зовсім цінне… але…
— Тоді нічого страшного.
— Компанія каже, що це не їхні працівники. І ще… вони сказали, що разом із ними в будинок зайшла якась молода дівчина. Вона поводилась так, ніби працює тут.
— …що?
Уджін відчув, як у спині щось холодне ковзнуло вниз.
— Вона сказала, що працює у нас. Ми подумали, що вона з клінінгу. Вони подумали, що вона з нами.
Тиша.
— Що зникло?
— Коробка з речами «на викид». І ваш фотобук із Хьон-Міном.
— …
— І… — тихо додала У-ХІ, — моя коробка зі стікерами від тебе теж пропала.
Тими маленькими записками, які він залишав їй роками.
Дрібниці.
Сміття.
Але чомусь від цього стало моторошніше.
Бо це вже не крадіжка цінностей.
Це…
хтось копирсався в їхньому житті.
— Камери?
— Вона весь час ховалась. Знала, де вони. Ходила боком, спиною. Жодного чіткого кадру.
Наче тінь.
Наче людина, яка заздалегідь вивчила схему будинку.
Тепер це вже не виглядало як витівка фаната.
Це виглядало як полювання.
Уджін повільно піднявся.
— Пішли. Подивимось записи.
І спокійний день розсипався, як скло під черевиком.