РОЗДІЛ 205
Репортер Кім Гван-Сік із Daily Patch бездумно дивився на дим, що повільно виповзав із його рота.
За кілька років такого життя він мав би звикнути.
Але ні.
Кожен ранок був наче жування іржі.
Він не ставав журналістом, щоб так існувати.
Та прірва між ідеалами й реальністю вперто ставила його на місце.
Коли Кім Гван-Сік вручав комусь візитку з написом «репортер», щоки мимоволі червоніли.
Він і сам не розумів, це від гордості чи від сорому.
З одного боку, солідне ЗМІ, шоу-бізнес, ім’я.
З іншого…
Він буквально ховався по кутках і нишком фотографував людей.
Не журналіст.
Мисливець із камерою.
Він загасив недопалок у паперовому стаканчику.
Замість диму з рота вирвався зітх.
День тільки почався, а він уже виглядав так, ніби прожив три.
Очі запали, спина закам’яніла.
Час тягнувся, як холодна карамель.
Живіт забурчав.
Він дістав із сумки черству булку. Це й був його «сніданок».
Жуючи, під’єднав камеру до ноутбука й переглянув нічний запис.
Камера знімала будинок Чхе Уджіна з опівночі й до ранку.
— І який у цьому сенс… — пробурмотів він.
Уджін завжди виїжджав через гараж.
Або на власному авто, або у фургоні менеджера.
У будь-якому випадку — він уже сидів усередині.
Ні обличчя.
Ні навіть тіні.
Максимум — молодша сестра.
І все.
Та кинути спостереження він не міг.
Колись йому випадково пощастило зловити великий скандал.
А раптом ще раз?
Із літа він майже жив на даху будинку навпроти.
Замість офісу — дах.
Замість столу — штатив.
Повноцінне шпигунство 24/7.
Зате місце було золоте.
Ворота будинку видно як на долоні.
Бонуси теж підросли.
Тож нарікати було гріх.
— Ну чому він не з’їде від батьків… — бурчав Кім. — Жив би сам, водив би жінок… хоч якийсь скандал був би.
Жодних романів.
Жодних п’яних витівок.
Занадто правильний.
— Знаєш, тепер точно не з’їжджатиму.
— Та чоловік повинен жити сам і—
Він різко завмер.
Голос.
Позаду.
На даху майже ніхто не з’являвся.
Шия повернулася зі скрипом, мов іржаві двері.
І він застиг.
Перед ним стояв Чхе Уджін.
Спокійний. Прямий. Непорушний, як валун.
— М-містер… Чхе Уджін?
— Доброго ранку. Давно не бачились.
Ніби це звичайна зустріч біля кавомата.
— В-ви… коли ви вийшли…?
— Виїхав із хатньою робітницею. В її машині.
…звісно.
Кім не звернув уваги на авто домробітниці.
Геніально.
Уджін оглянув кімнату.
— Значить, звідси.
— Що?
— Думав, де ви це знімаєте.
Руки Кіма спітніли.
Кінець.
Його точно викинуть.
Актор, власник газети, орендодавець… розчавлять як таргана.
Уджін підняв камеру.
— Гей! Я не дозволяв—
— Якщо там є відео моєї родини, це вже інша історія.
Голос був холодний. Рівний.
Без емоцій.
І саме це лякало найбільше.
— Ви не маєте права знімати людей без дозволу.
Кім зітхнув.
Зовні — покірність.
Усередині — лайка.
Зазнайка малий…
Але швидко взяв себе в руки.
Репортери виживають не силою.
Хитрістю.
— Люди мають право знати правду…
— Тоді чому ви не опублікували матеріал? — перебив Уджін. — Продали фото й мовчали.
Укол точно в кістку.
— Нам наказали! Ми прості працівники!
— Смішно, — тихо хмикнув Уджін. — Ви заробляєте гроші на чужому житті, а коли вас ловлять — прикриваєтесь «обов’язком».
Він відкрив ноутбук.
Переглянув папки.
Перемотував відео швидко, майже машинально.
І раптом:
— Знайшов.
Усмішка.
Біла.
Занадто широка.
У ній було щось хиже.
Наче лезо, сховане в шовку.
По спині Кіма пробіг холод.
Уджін вставив флешку.
Скопіював усю папку.
— Ви що робите?!
— Забираю потрібне.
— Це незаконно!
— Як і ваше знімання.
— Тоді я напишу статтю!
— Пишіть, — легко відповів Уджін. — Ми не заважатимемо.
Він похитав флешкою.
— Гарно використаю.
І пішов.
Без погроз.
Без крику.
Без бійки.
Просто прийшов, узяв, що треба, і зник.
Як вітер, що відчинив вікно й одразу його зачинив.
Минуло кілька днів.
Ніхто не прийшов.
Ніхто не телефонував.
Ніяких скарг.
Тиша.
Кім сидів на даху й бурмотів:
— Чого ти такий… поблажливий…?
Але відповіді не було.
І невдовзі йому все одно довелося спуститися з даху.
Зовсім з іншої причини.