РОЗДІЛ 197
Ранок у кімнаті розкривався повільно, як стара книга, сторінка за сторінкою.
Світло світанку прокололо штори тонкими списами. Темрява ковтала ці промені, ніби намагалася втримати їх у собі.
Силуети предметів випливали з тіней.
Лінії меблів ставали чіткішими.
Повітря світлішало.
І разом із кімнатою прокидався чоловік.
Він підвівся на ліжку, потер очі пальцем. На обличчі осів виснажений, самотній вираз.
Крізь щілину між шторами він подивився на місто.
За вікном здіймався ліс будівель. Гострі, квадратні контури. Світ із бетону й скла, що міг задушити самим виглядом.
Він важко підвівся.
Кроки глухі, ніби підошви налиті свинцем.
Зробив собі розчинну каву. Звично. Машинально.
Ковток.
Гіркота.
І раптом ледь помітна усмішка.
Наче хтось протер запітніле скло в голові.
Трохи ясніше. Трохи легше.
З кухлем у правій руці він підійшов до рояля у вітальні. Лівою натиснув кілька клавіш.
Втома розсипалася, мов пил.
Замість неї з’явилася лінива, тепла аура.
Він поставив кухоль на столик. Сів.
І заграв по-справжньому.
Ліст. «Liebestraum».
Мелодія тихо будила ранок.
Пара з кухля пливла кімнатою разом із музикoю. Глядачі не могли відчути запаху, але здавалося, що повітря просочене кавою.
Наче сцена пахне.
Наче можна вдихнути.
— Що я, в біса, роблю…
Ілля клацнув язиком, втупившись у чергову рекламу з Чхе У-Ра.
Він уже передивився:
-
усі фільми
-
шоу
-
вар’єте
-
інтерв’ю
І от докотився до реклами.
Дно.
Повне.
І він це розумів.
Фільмографія у того ще коротка. Тож за кілька днів Ілля встиг проковтнути все.
Але цього було мало.
Йому потрібно було… ще.
Наче він щось шукав.
Не інформацію.
Слід.
Відлуння.
— Ти ж розумієш, що це неможливо, Ілля.
Він говорив сам із собою.
Безрезультатно.
Коли він писав романи, межа між реальністю та вигадкою часто розмивалася.
Зараз було те саме.
Тільки без пера.
Він знав, чого шукає.
І водночас не знав, у якій формі це має з’явитися.
Дурна надія.
Смішна.
Безглузда.
Але… хоч трошки помріяти можна.
Коли він закінчив із рекламою, лишилися журнали й фотобуки.
Перегляне все.
І поховає ці ілюзії остаточно.
— Хм?
Він завмер.
Перегортаючи сторінки, Ілля раптом помітив на фото Чхе Уджіна знайому тінь.
Не з фільмів.
Не з шоу.
Іншу.
Якийсь образ.
Він переглянув ще раз.
І ще.
Очі розширилися.
Щось… надто знайоме.
Неможливе.
Диво, яке не можна пояснити логікою, повільно підповзало до нього.
Селена дивилася на звіт, який їй приніс секретар.
Список кандидатів був коротшим, ніж вона очікувала.
Секретар стояв із виглядом людини, що вижила після місячної війни з Excel.
— У світі не так уже й багато красивих акторів двадцяти-тридцяти років, які ще й справді добре грають.
— Спершу я перевірив рекомендації фанбази Confession of White. Потім відібрав найкращих акторів кожної країни. Їх мало, але це вершки.
Усього шість.
І всі — знайомі імена.
Жодних сюрпризів.
Якщо людина відповідає її вимогам і при цьому невідома — значить, їй просто катастрофічно не пощастило в житті.
Двоє — азійці.
Один — знайомий особисто.
Палець Селени постукав по столу.
Чхе Уджін.
Ллойд із Confession of White не мав чітко прописаної раси.
Сирота. Альбінізм. І все.
Тож азійський актор — без проблем.
Селена спеціально сказала відбирати без огляду на походження.
І все одно побачити його ім’я в списку було… освіжаюче.
Вона подивилась The Red після тієї вечірки.
І чесно.
Це був найкращий фільм, який вона бачила.
Крапка.
І найбільше виділявся саме головний актор.
Під час перегляду вона взагалі не відчувала, що дивиться на «актора».
Тільки на персонажа.
Його краса помітна лише після титрів.
Скільки людей у світі так можуть?
І раптом її думки перескочили.
На Дастіна Евана.
— Чи стане він колись настільки сильним актором?..
Їй стало його шкода.
Він старався. Боровся. Ріс.
І був до болю щирим.
Показував і сором, і слабкість, і страх.
Через це його було неможливо не любити.
— Шлюб…
Вона завжди боялася цього слова.
Бачила, як любов її батьків згнила.
Але останнім часом думка змінювалася.
Може, навіть коротке щастя варте того?
Телефон задзвонив.
Дастін.
— Селена! Ти прийдеш на after-party?
— Я зовсім забула…
— То ти не прийдеш?..
Розчарування в голосі було дитячим.
— Схоже, ні. Повеселися там.
— Як мені веселитися без тебе?
Пауза.
— Селена.
— Що?
— Дякую.
— …За що?
— Я радий, що закохався саме в тебе.
Вона почервоніла миттєво.
— Я стану кращим. Щоб ти не боялася любити мене.
Тиша.
Він поклав слухавку.
Селена сиділа, мов прибита.
А потім її губи самі по собі розтягнулися в широку усмішку.
— Хоч я й обіцяла його захищати…
Колись маленька Селена сховала хлопчика за спиною й пообіцяла оберігати.
І, схоже, ця обіцянка досі жива.
Як старий оберіг, який не знімають ніколи.