РОЗДІЛ 183
Ілля Тернер був символом американської літератури.
Автор, який примудрився виграти всі три головні світові літературні премії.
Гордість країни. Національний скарб. Людина, чиї тексти вивчали в університетах і цитували на похоронах, весіллях і політичних промовах.
Його романи були сповнені любові до людства.
Співчуття.
Тепла.
Тихої турботи.
І це було майже кумедно.
Бо сам Ілля Тернер… людей терпіти не міг.
Запальний.
Різкий.
Самітник до кісток.
Ті, хто зустрічав його особисто, губилися.
Наче прочитали світлий лист, а замість автора двері відчинив буркотливий сторож із сокирою.
Через цей розрив критики якось сказали:
«Твори Іллі Тернера — це сповідь людини, яка не вміє любити людей».
І навіть його прихильники не змогли заперечити.
Дехто взагалі наполягав:
Ілля і його романи — це дві різні істоти.
Оскільки Ілля ненавидів публічність, він майже не з’являвся на людях.
Тому світ фантазував.
Будував легенди.
Малював його тінню, генієм, привидом.
Літературна індустрія лише підливала олії у вогонь.
Таємничість продавалася.
Чим менше його бачили — тим краще купували книжки.
Ілля став не людиною, а міфом.
— Ти вже подумали? — спитала гостя.
Ілля скривився.
Її тон йому не подобався.
Надто прямий. Надто впевнений.
Нагадував кредиторів і колекторів.
— А чого я маю думати?
— Ви ж любите все ретельно обмірковувати.
— Ти не просиш подумати. Ти тиснеш. Не прикидайся.
Він відкинувся на дивані й вимкнув радіо.
Стара коробка хрипіла так, що навіть модні пісні звучали, ніби їх крутять із минулого століття.
Кімната була обкладена книжками з усіх боків.
Обличчя Іллі здавалося таким сухим і неживим, що, здавалося, якби він посміхнувся, пролунало б шарудіння, мов від сухого листя.
— Учителю, вашу улюблену книгу хочуть екранізувати. Стільки ваших творів уже стали фільмами. Чому саме цю ви постійно відмовляєтесь віддавати?
Ілля пирхнув і глянув у вікно.
Вулиця була тиха, як кладовище.
— Якщо ти не розумієш чому, то й права просити не маєш.
— Але це ж не під вашим ім’ям видано. «Сповідь Білого» підписана не Іллею Тернером.
«Сповідь Білого».
Єдиний роман, який він випустив під псевдонімом Л. Дмітрі.
І саме він приніс йому більше грошей, ніж усі інші книжки разом.
Але справа була не в грошах.
Цей роман був… блювотою душі.
Лють.
Викривлене насильство.
Провина.
Усе, що він роками ховав.
Місяць без сну.
Сторінки, списані в гарячці.
Речення, які не складалися, а виривалися назовні.
Найбільш недбалий текст у його житті.
І водночас — найчесніший.
Це була справжня сповідь Іллі Тернера.
Саме тому він його любив.
І саме тому соромився.
Тому й сховався за псевдонімом.
Думав, ніхто не помітить.
Але роман раптом вибухнув.
Став бестселером.
Якийсь відомий актор згадав його в інтерв’ю… і все.
Світ підхопив.
Ілля тоді подумав лише одне:
«Я б розірвав цього покидька на шматки».
Замість подяки.
Відтоді він принципово не дивився жодного фільму з тим актором.
— Учителю, ви ж самі казали: коли твір виходить у світ, він народжується заново. Ви ніколи не заперечували проти екранізацій.
— Бо «Сповідь Білого» — це робота Л. Не Іллі.
Він говорив так, ніби це дві різні людини.
— Ви хотіли, щоб вас почули. Саме тому й опублікували. Люди співпереживають цій історії. Ви не єдиний із розбитим серцем.
Його брови смикнулися.
— Не смій думати, що розумієш мене.
— Я просто передаю прохання читачів. Дозвольте зняти фільм.
Він пирхнув.
— Якби ти не була його правнучкою, я б давно виставив тебе за двері.
— Ви б мене й не впустили.
Вона усміхнулась.
І в цій усмішці Ілля раптом побачив знайомі риси.
Минуле.
Щось тепле.
Йому стало важко тягнути цю суперечку далі.
— Якщо ви все ж знімете… — пробурмотів він, — хто гратиме Ллойда?
— Ми знайдемо когось…
— Не «когось». Спершу знайдіть Ллойда. Принесіть мені актора, якого я не зможу відхилити. І тільки тоді говорімо.
Це була майже згода.
Перша за два роки.
Ілля всередині навіть посміхнувся.
Знайти такого буде неможливо.
Ідеальна втеча.
Вона вже збиралась іти.
— Селено.
— Так?
— Як там Джорджіо?
— Як завжди. Веселий. Нову дівчину завів. І цього разу вона старша за мене.
Ілля скривився.
— Ти знаєш, про що я.
— Якщо про те… він досі не розгадав. Став ще обережнішим. Учителю, ви ж знаєте пароль. Могли б сказати.
— Навіщо?
Вона ледь усміхнулась.
— Щоб познущатися. Він би місяцями страждав від поразки.
Ілля тихо прошепотів:
— Цікаво… чию гордість це насправді зламає…
Вона не почула.
Він лише махнув рукою.
І Селена пішла.
Двері тихо зачинилися.
А крамниця знову стала схожою на стару мушлю, всередині якої сидить самітник і слухає шум власних думок.