РОЗДІЛ 168
— Ти не можеш порівнювати моє нещастя з тими людьми… Ким ти мене вважаєш? Ти знаєш, скільки фанатів ночами стояли під гуртожитком тільки щоб побачити мене? Як сильно вони мене любили…? — скиглив Лі Йон.
За популярністю він був десь посередині серед Blue Fit.
Не зірка рівня Мін Сі-Ху чи Лі Мін-Су, але й не тінь. Свої фанати в нього були.
Та за рік світ перевернувся догори дриґом.
І він просто не міг це прийняти.
— Те, що ти колись був щасливіший за інших, не означає, що тепер ти нещасніший за них, — сухо відповів Уджін.
Вага щастя в усіх різна.
І вага нещастя теж.
Але ці ваги не взаємозамінні.
Їх узагалі не можна порівнювати.
— Я знаю людей, яким було набагато гірше за тебе. Але це нічого не змінює. Твоє нещастя не зникає тільки тому, що в когось гірше.
Казати депресивній людині: «іншим ще важче» — найгірший спосіб «втішити».
— Якщо ти прийшов по співчуття, то помилився адресою. Чуже горе тебе не рятує. І моє співчуття теж не зробить тебе щасливим.
Уджін хотів сказати: знайди когось, кому ти справді небайдужий.
Але було марно.
Якби в Лі Йона така людина була, він би не стояв зараз тут.
З ножем.
Перед тим, кого ненавидить.
Колишній айдол, якого любили тисячі…
і жодної людини, до якої можна прийти поплакати.
Тому він прийшов сюди.
До об’єкта злості.
З ножем у кишені.
Щоб убити.
…а в підсумку просто впав на дупу.
І Уджін не був настільки добрим, щоб жаліти його.
Єдине, що він міг зробити — зітхнути й піти додому.
Навіть якщо це остання їхня зустріч, він нічого нікому не винен.
Та щось усе ж тримало його на місці.
Сум.
Колись це був сонбе, якого він поважав.
Вони мріяли про одне.
Були колегами.
Бажали одне одному успіху.
Уджін опустився на одне коліно й заглянув йому в очі.
Розуму там більше не було.
Тільки інстинкт.
І ненависть.
З такими очима не розмовляють логікою.
Лі Йон уже здався.
Але сміливості зробити крок не мав.
Порожня оболонка.
— Якщо хочеш померти — помирай. Якщо жити боляче й кожен ранок як покарання… як ти взагалі засинаєш? Але…
Уджін сам не раз накладав на себе руки в минулих життях.
Навіть принц Мьон-Хван добровільно пішов на смерть.
Він ніколи не вагався.
Бо життя було гіршим за смерть.
Тому він трохи розумів це бажання.
І все ж…
— Я просто сподіваюся, що в останню секунду ти не пошкодуєш… коли будеш помирати зовсім сам, хьон…
У всіх його смертях він не шкодував.
Завжди вірив, що смерть краща.
Але якщо людина пошкодує в останню мить?
Коли вже пізно?
Коли вороття нема?
Від самої думки мороз ішов по шкірі.
— Я…
Слово «сам» боляче вдарило Лі Йона.
Він хотів утекти через смерть.
Але боявся вмирати сам.
Тому й прийшов убити Уджіна й піти разом.
Тільки…
навіть на це сил не вистачило.
— А що таке… померти…?
Він справді не розумів.
Уявляв смерть як теплу ковдру.
Спокій.
Тишу.
— Це як завтра. Ти не знаєш, яка буде погода. Не дізнаєшся, чим закінчиться книга. Не побачиш, як старіють ті, кого любиш. Оце й є смерть, хьон.
Біль після смерті — для живих.
— Важко, я знаю. Але… може, хоч раз у житті довірся собі?
Порожній погляд.
— Усі твої рішення були зроблені, бо ти не віриш у себе. Тож цього разу просто… повір. Не вирішуй заздалегідь, що майбутнє — смітник тільки тому, що сьогодення гірше за вчора.
Уджін сам думав про це.
Скільки життів він викинув.
Скільки років просто не прожив.
Шкода.
Не жалість.
А жаль за втраченим.
— Кажуть, наступного тижня буде гарна погода.
Він сунув руку під куртку Лі Йона.
Той здригнувся.
Уджін дістав фруктовий ніж.
— Це заберу. Зранку зараз небо неймовірне. Справді красиве. Подивись завтра, хьон.
Лі Йон заплющив очі.
Уджін ще трохи постояв.
Потім мовчки розвернувся.
Сів у машину.
І поїхав у темряву.
Лі Йон ще довго сидів під стіною.
***
Зранку Уджін одразу відкрив новини.
Тиша.
Жодної гидоти.
Жодних статей.
Минуло кілька днів — теж нічого.
Коли він тихо спитав у Кан Хо-Су:
— А Лі Йон?
— Зник із лікарні на кілька днів, усіх на вуха підняв. Але потім повернувся. Тепер лікується нормально. Без фокусів.
— Це добре…
— Добре? Та я ледь не здох, прикриваючи статтю про ту аварію! Краще б він просто лежав тихо.
Уджін лише тихо поплескав його по спині.
Про нічну зустріч він мовчав.
Зайвий шум нікому не потрібен.
Того ж дня CEO Чан Су-Хван покликав його.
— LL надіслали нову версію сценарію.
Guardian Angel.
Роль Джіна розширили. Більше сцен. Більше реплік.
Очевидно, під нього.
І частину зйомок проведуть у Кореї.
Але…
— Є ще одне. Реклама.
— Більше реклам я не зніматиму.
— Клієнт проблемний.
— Хто?
— Bareunjeong Foods.
Уджін завмер.
Його біологічний батько.
— Він хоче тебе моделлю нової лінійки.
Жодного дзвінка. Жодного повідомлення.
Просто… бізнес.
— Ігноруйте, — холодно сказав Уджін. — Скажіть йому навіть не мріяти.
Деякі люди просто роблять поганий вибір.
А є ті, хто самі по собі — найгірший вибір.
І з такими він мати справ не збирався.