РОЗДІЛ 167
Пізно ввечері Чхе Уджін повертався додому з тренування.
Вулиця біля його будинку була майже порожня, ліхтарі світили тьмяно, ніби економили світло.
Раптом із темряви щось вискочило просто перед капотом.
Уджін різко вдарив по гальмах.
Шини пискнули, серце зробило кульбіт.
Він напружився.
Іноді особливо «палкі» фанати примудрялися знаходити його адресу. Любов любов’ю, але ті, хто приходив сюди, зазвичай були без гальм. Зустріч у такій ситуації була б максимально незручною. А якби ще когось зачепив машиною…
Він потер потилицю, що занила від ривка, і виглянув уперед.
Ніби нікого не збив.
…але з його грудей вирвався важкий видих.
Перед фарами стояв чоловік.
Джинси. Светр. Кепка натягнута по брови.
Обличчя освітлене білим світлом фар.
Лі Йон із Blue Fit.
Уджін не виходив. Спершу посигналив.
Нуль реакції.
Стоїть, як стовп.
Чіткий меседж: вийди.
Обличчя вже не те, що в пам’яті.
Колись — глянцевий айдол.
Тепер — виснажена тінь.
Щелепа гостра, мов лезо. Щоки запали. Губи сухі й потріскані.
Уджін постукав пальцями по керму.
Об’їхати?
Дарма. Той усе одно полізе під колеса.
Він здав назад і припаркувався збоку.
Лі Йон не зрушив з місця.
Уджін вийшов.
Лі Йон одразу відступив кілька кроків до тротуару.
Щойно стрибав під машину, а тепер виглядав так, ніби його ось-ось знесе вітром.
Вони стали один навпроти одного.
Мов дві фігури на шахівниці перед останнім ходом.
Обличчя Уджіна — чистий лід.
Погляд Лі Йона повільно опустився до землі.
— І що пацієнт, який мав би лежати в лікарні, робить тут? — сухо спитав Уджін.
Після аварії в того було не тільки розсічення. Недоїдання, алкоголь, слабкість.
Він мав відновлюватися.
А не шастати вночі під машинами.
— Це… все через тебе…
Слова злипалися.
— Так. Через мене, — спокійно відповів Уджін.
Лі Йон підняв голову.
— Якщо тобі легше так думати, думай. Мені байдуже. Це просто твоя думка.
Байдуже.
Ніби про погоду.
Губи Лі Йона затремтіли.
— Твоє цькування — не моя вина. Чому я маю за це платити? Якби ти тоді сказав, що Мін Сі-Ху єдиний булер…
— Можливо. Але чому ти тоді не пощадив мене? Я б теж був вдячний.
— У мене… не було сили…
— А зараз раптом є?
Уджін тихо засміявся.
— У мене теж немає сили, хьон. Ні тоді, ні зараз.
— Брехня! Якби ми знали, хто твій батько й дід… ми б так не робили! Ти з нас глузував!
Уджін глянув прямо в нього.
— Ти справді думаєш, що вартий того, щоб я витрачав сили на “глузування”?
Тиша.
Слова, як цвяхи.
Уджін уже хотів піти, але Лі Йон кинув:
— Твій кузен… І-Йон… приходив до мене…
Брови Уджіна ледь здригнулися.
— Ти ж йому розповів… про спонсора…
— Серйозно? Наче мені більше нічим зайнятися.
Виявилося, CEO Кім наплів йому купу брехні.
Класика. Посварити жертв між собою.
— Ви для мене не настільки важливі, щоб я когось просив копатися у вашому житті.
— Тоді… чому все так…
— Ти вже звинуватив мене. Полегшало?
Лі Йон відступав, поки не вперся в стіну.
Ноги тремтіли.
— Давай чесно. Це наслідок твоїх рішень, хьон.
Просто. Без злості. Без співчуття.
Факт.
І саме це боліло найсильніше.
Уджін дивився йому в очі.
І раптом щось клацнуло.
Знайомий блиск.
Він бачив його раніше.
Не раз.
У минулих життях.
Очі людини, що вирішила померти.
— Ти й до кінця обираєш найгірше. Думаєш, померти так просто?
— Що ти знаєш?! Ти знаєш, як мені хріново?!
— Знаю. Якщо ти помреш так, тебе ще роками згадуватимуть як “жалюгідну історію”.
Не біль після смерті.
А заголовки.
Некрологи.
“Трагічне життя айдола”.
Його ім’я стане синонімом провалу.
Лі Йон сів на землю, схопився за голову.
Усе валилося.
Йому казали: це все через Чхе Уджіна.
Йому співчували.
Його підштовхували.
CEO Кім навіть дав адресу.
І день іспиту.
План був простий:
вбити Уджіна
і себе.
Але в момент удару він інстинктивно повернув кермо.
Навіть померти не зміг.
І тепер стоїть тут.
З ножем у кишені.
І… чекає.
Щоб Уджін його зупинив.
Щоб хтось дав йому причину жити.
— У тебе там ніж? — прямо спитав Уджін.
Лі Йон здригнувся.
— Ти весь час торкаєшся грудей. Плануєш зарізати мене й потім себе? Дарма. Я не настільки слабкий, щоб дати себе вдарити.
Голос — рівний.
Без пафосу.
Просто констатація.
— Тобі навіть не шкода мене?!
— Шкода. Але є люди, яким у сто разів гірше. І вони не біжать різати себе.
— Я інший! Я… я Лі Йон із Blue Fit!
Blue Fit.
Його корона.
Його кайдани.
І саме вони душили його найсильніше.