РОЗДІЛ 109
— Тоді дозвольте запитати прямо. Чому ви вагаєтесь прийняти роль принца Мьонґ-Хвана? Судячи з вашої реакції, ви ж його не ненавидите, — спитав Юн Сон.
Режисер буркнув, що вся ця ситуація лише дає йому хибну надію. Уджін не знайшов, чим заперечити, й підняв погляд до неба. Хмари постійно міняли форму — так само, як і його думки, які за день мінялися по кілька разів.
— Бо будь-який актор захотів би зіграти принца Мьонґ-Хвана з Red Enemy. І я погоджуюсь: актор Чхе Уджін хоче цю роль, — сказав він.
Саме тому Уджін і не міг різко відмовитись. Можливо, було б краще, якби він узагалі не читав сценарій. Тоді він давно відмовився б, байдуже до вмовлянь режисера чи оточення. Але актор Чхе Уджін не міг до кінця відпустити принца Мьонґ-Хвана — надто вже очевидним був потенціал зростання. Слова Хьон-Міна про те, що шанс треба хапати, коли він є, крутилися в голові знову й знову. Навіть самому Уджіну було огидно від власної нерішучості. Хоч ситуацію створив він сам, його це дратувало й злило.
— Тоді про що думає звичайний Чхе Уджін? — спитав режисер.
— Я боюся, що зламається моя внутрішня межа, — відповів Уджін.
Він не міг розповісти про минулі життя, тож говорив завуальовано — про психічну плутанину й післярольову депресію, знайому багатьом акторам.
— А якщо я занадто вживуся в роль і після зйомок почну плутати реальність? А якщо це вплине на особистість людини Чхе Уджіна? Я боюся, що межа між мною й принцом Мьонґ-Хваном зітреться настільки, що я перестану розуміти, хто я є, — сказав він.
— Ви вже переживали щось подібне?
Уджін похитав головою. Якби це була будь-яка інша історична постать, він би так не мучився.
Це було не як фотосесії, де він просто проживав фрагменти іншого життя. Якби йшлося про принца Мьонґ-Хвана, перенесеного в сучасність, усе було б простіше. Але тепер це виглядало так, ніби він грає власну автобіографію.
Йому доведеться жити цим образом місяцями. Він не знав, чи зможе після цього нормально повернутися в реальність. Ніхто не гарантував, що риси принца не проникнуть у нього самого. Варто було з’явитися першій тріщині — і стіна могла почати валитися. А що далі — ніхто не знає. Страх перед невідомим був неминучий.
— Це страх, знайомий багатьом акторам. Але ви ж ніколи з цим не стикались. Чому ж саме принц Мьонґ-Хван вас так лякає? Ми ж навіть зйомки не почали, — сказав Юн Сон.
Уджін не знав, що відповісти, і збрехав:
— Бо… я дуже люблю принца Мьонґ-Хвана. Він мій ідол. Я боюся, що занадто глибоко занурюсь у роль.
Слова звучали штучно й кострубато, але очі режисера загорілися. Уджін хотів сказати, що він зовсім не та людина, за яку його приймають, але не міг пояснити правду. Він відвів погляд. Раз сказав — відступати пізно.
— Хвилюватися — нормально, — сказав режисер.
— Справді?
— Так. Чим краща гра, тим глибше занурення. Дехто доходить до того, що втрачає відчуття реальності.
Слова були правильні, але не про нього, тож Уджін мовчки копнув камінець черевиком. Він почувався пацієнтом, який приховав справжню хворобу від лікаря.
— Ви ж питали кілька днів тому, чи може фільм змінити життя людини. Ви думаєте, таке кіно робиться з мінімальними зусиллями? — спитав Юн Сон.
— Фотографії, які ми щойно бачили, думаєте, вийшли з першого разу? Бувають випадкові кадри, але зазвичай це десятки спроб і роки практики.
Мистецтво, хоч у різних формах, вимагало однакової віддачі.
— Мистецтво існує, щоб люди співпереживали й надихались. Але це під силу не кожному.
Результат судять жорстко. Якщо публіка назвала роботу сміттям — усі зусилля вважаються марними. Саме тому митці йдуть до межі божевілля.
— Нас називають розважальниками, але я вважаю, що ми — митці, які формують сучасну культуру. І ми неминуче занурюємося в те, що створюємо.
— А що робити після зйомок? Я боюся, що змінюся й це зруйнує моє повсякденне життя, — сказав Уджін.
Юн Сон розсміявся.
— Коли я працюю, я творець. А коли закінчую — я просто старий, який повзе до шістдесятки. Порожнеча після цього — звична річ. Я просто спостерігаю за собою. Це дає сили для наступного проєкту.
— Я й себе толком не знаю, а знімаю фільми, що чіпляють інших. Це кумедно. І саме тому мене тішить ваша обережність.
Він бачив чимало акторів, які гналися лише за успіхом. Таких, як Чхе Уджін, що по-справжньому думають, було мало.
— Але якщо ви відчуваєте небезпеку — я більше не тиснутиму. Я бачив акторів, яких ролі зламали. Я ціную вас і не хочу вас втратити.
— А фільм?
— Не думайте про нього. Подумайте про себе. Red Enemy — про любов до себе. Я не маю права ламати актора заради ідеї.
Посмішка Юн Сона була теплою — такою ж, як його фільми.
Уджін зрозумів: він стоїть на роздоріжжі. Попереду — або нічого, або ризик. Але якщо він пройде це, зможе зіграти будь-що.
Весна, про яку говорив режисер, стосувалася й його самого.
— Як ви думаєте, я впораюсь? — спитав Уджін.
— Навіть якщо фільм зірветься, ви — актор, якого я хочу захистити.
Юн Сон не годував обіцянками. Він просто сказав те, що думав.
Не знімати з таким режисером було б дурістю. Уджін першим простягнув руку.
— Чекаю на нашу спільну роботу.
Юн Сон стиснув його руку. Усмішка була яскрава, мов весняна квітка.
Весна прийшла.