Через деякий час стало зрозуміло: доведеться відрізати і праву ногу. Існувала теорія, згідно з якою найбільш схильними до позолочення є найрозвиненіші м'язи, тож ця новина була очікуваною. Цього разу Яко-сан відносно спокійно сприйняла новину про чергову операцію. Вона лише трохи заплакала, але це були дрібниці в порівнянні з минулим разом. Можливо, вона навіть пролила сльозу через мене. Побачивши мене минулого разу, подумала, що можна і їй так виплакатись.
Цього разу вона навіть не згадувала про будь-яку можливість одужати. Не дозволяла собі більше чіплятися за слабку надію, прийняла свою долю. Навіть почуття, що вилилися на поверхню, хоч і можна було порівняти з першим разом, глибоко всередині вона вже змирилася. Змирилась з втратами - все щоб вижити. Подібно до того, як на дошці вона жертвує шашку, для перемоги, тут вона жертвує всім, щоб продовжувати жити.
Зараз же я намагався постійно бути поруч. Приходив до неї в палату навіть у день повного обстеження. У порожній палаті, розклавши дошку, раз по раз я грав сам з собою, іноді заходячи в глухий кут.
Навіть у дні передфестивальної підготовки все одно примудрявся приходити до неї в палату. Нехай у такі дні ми не могли побути разом і 30 хвилин, я намагався віддавати їй весь можливий час. Пару разів повернувшись додому, я заставав двері зачиненими, але навіть так мені було все одно. Залізу через вікно другого поверху - що з того.
- Знаєш, тобі не треба себе змушувати. - Спробувала переконати мене не приходити так часто Яко-сан, але хіба я себе змушую? Навіть навпаки, важче, коли її немає поруч.
- Я себе не змушую, та й взагалі, жодної перемоги у мене поки що немає.
Ця фраза для нас стала вже таким собі паролем. Коли вона звучить, ми відкладаємо все інше і зосереджуємося на шашках. Як добре, що у нас є шашки - іноді думаю я. Розкладаючи шашки на дошці, залишається тільки битися.
- ...Аххх... А я так сподівалася відвідати ваш шкільний фестиваль...
- Наш фестиваль? Якщо хочеш, можу відвезти.
- На жаль, у мене на цей день назначена довга низка обстежень. Але знаєш, буде ж феєрверк, напевно вийде побачити краєм ока з палати.
Від цих слів мені стало неспокійно. У голові спливло, як для дозволу провести феєрверки до неї заходив Харуміцу. Поглянувши на цю подію знову, яким же я був дурнем, що заздрив. Хоча якась образа таїться в мені і зараз.
- Уууу... Поганий хід, над чимсь замислився?
- Про тебе...
- Яким ти став балакучим!
- До того ж я ще не програв, не намагайся мене збити.
- Феєрверки. Цікаво, звідки я знаю, так?
- Не недооцінюй мене, Харуміцу повинен був приходити до тебе за дозволом.
- Точно. Говорив з лікарем, який відразу заглянув до мене, і я дала свій дозвіл.
- Е? Тільки з лікарем Таеда?
- Саме так~ - Скорчивши хитре, як у дияволенка, обличчя, промовила вона.
Попався... Вона зараз прочитала мене як книгу. Поспіхом відводжу погляд.
- На жаль, я так і не зустрілася з Харуміцу, сюди заходив і буде заходити тільки один сторонній - ти. До мене, знаєш, кого попало не пускають!
- Ось як.
- Відлегло, так? Скажи ж, що відлегло!
- Мабуть, я на сьогодні буду закруглятися...
- Та не турбуйся, для мене є тільки ти!
Ці слова немов здули всі думки, що застрягли в голові досі. З порожньою головою я на автоматі переставляю шашку.
- Ууу... Поганий хід, дуже поганий... - Диявольської посмішки, яка ще пару секунд тому висіла на обличчі, вже не було, напевно. Вона нахилила голову до неба і закрила обличчя руками.
- Еммм... Яко-сан?
- Не розмовляй зараз зі мною.
- А, зрозумів...
- Мда... яка ж я... Ухх...
Спостерігаючи за стогнучою Яко-сан, про себе я подякував фестивалю за феєрверк.
Операція пройшла за планом, друга нога була відрізана. Відрізати непрацююче просте, але ефективне рішення. Завдяки операції шах і мат для Яко-сан буде поставлений трохи пізніше. Для неї життя стало нескінченною грою в шашки зі своїми частинами тіла в якості шашок. Побачивши її без другої ноги, я, звичайно, засмутився, але разом з цим мені стало легше. Адже так вона зможе далі грати в свою гру трохи довше. Ціна цієї ноги величезна, для мене, втім, Яко-сан важливіша за якісь гроші. Я б більше хотів гуляти з нею нарівні по вулиці.
Штовхаючи її коляску, я просуваюся в центр санаторію. З деякого часу це стало для мене певним символом спокою, спільні сонячні ванни палючого сонця. Вдивляючись у зелене листя дерев, я згадую розмову з лікарем і календар на його стіні. Кінець літа стане кінцем і для неї. Як не подивися зі сторони, зовсім не схоже на правду. Але це правда. Доказом близької смерті служить незграбність у рухах і зникаючі одна за одною частини тіла. У всякому разі я радий, що хоча б її очі залишаються такими ж яскравими, як у день нашої першої зустрічі. З кожним днем їй потрібно все більше часу для сну, і все ж, коли я застаю її пробудження, вона бачиться мені як вічно живуча примара.
Так само, як живі тканини уживаються всередині неї з неживими, так і в ній самій я відчував суміш життя і смерті. Хотілося б якось висловити це відчуття, але укласти його в хоч якусь форму ніяк не виходило.
- Ето. - Посміхаючись, вона покликала мене з коляски під час однієї з прогулянок.
- Що таке?
- З Е3 на С4.
- Я вже не можу... ах, з Е3 на С4?
- Нічого, я теж вже збилася. Хвилинку, невже ти грав всього в півполя?
- Помітила нарешті? Думав, поки не скажу, не помітиш!
А я їй казав, що грати в уявні шашки нереально. Ще сотня-друга спроб і, можливо, звичайно, навчуся, але зрозуміло, що тут Яко-сан мене перевершить.
- Все-таки треба було замість прогулянки зіграти пару партій!
- А хіба не ти казала, що ми тільки недавно грали?
- Казала, тільки не можу ж я змушувати тебе витрачати весь час на прогулянки зі мною! - Повернувшись до мене, заявила вона.
- Не те щоб мені було складно штовхати твою коляску...
- Ну, раз така справа, дозволяю везти мене куди хочеш!
Наступним ураженим органом стала ліва легеня. Площа розміром всього в пару сантиметрів.