Операція на нозі повинна бути в самому розпалі.
За сім днів до операції, я так до неї жодного разу і не заглянув. Не зрозумійте неправильно, уникати я її не збирався, просто вона була дуже зайнята підготовкою до операції. Мільйон тестів, перевірок, крім того прийом всіляких препаратів...
Доктор Таеда хотів бути впевненим в успіху, тому і проводив таку ретельну підготовку. На відміну від нього, я можу тільки молитися. Після постійних відвідувань лікарняної палати, з'явилося незвично багато вільного часу. Точніше кажучи, незвично було повертатися додому так рано, але заміна була знайдена швидко - я став вбивати час в училищі.
Там, після уроків, діставши у Яко-сан дошку для шашок, я займав голову грою з собою. Згадуючи ігри, проведені на цій старій дошці, я намагався пригадати хід проведених матчів і ламав голову над тим, як варто було вчинити в тій чи іншій ситуації. Часто залишався один маленький крок, але чомусь ніяк не вдавалося додуматися до ідеального набору ходів. Вже давно я зрозумів логіку постановки шашок у Яко-сан: вона дивиться в майбутнє, прораховує наперед кожен свій хід. Але чому я так не можу?! Як би я не старався, я не міг за нею повторити.
Роблячи хід, я щоразу думав про неї. Ось тут вона б посміхнулася, а після такого ходу напевно б надулася. Я був один, але навпроти мене завжди сидів її образ.
Зневірившись, в якийсь момент я ледь не перевернув стіл з шашками. Та як я взагалі зможу поліпшити свої навички таким шляхом?! Виходить тільки сидіти і згадувати ходи, тільки граючи з нею, крок за кроком я можу вдосконалюватися. Швидше б зіграти з нею знову, думав я. Навіть страх від операції не міг придушити бажання грати. Якщо вона зараз помре, від неї назавжди залишиться тільки цей образ.
Операція пройшла успішно.
Дізнався я про це одинадцятої вечора. Операція тривала набагато довше, ніж планувалося, але головне, що загрози для життя немає. Я вискочив з дому і помчав до санаторію.
- Час відвідування для школярів давно закінчився. - логічно прокоментувала мою появу медсестра Німура-сан. Відступити я не міг.
- Прошу Вас! Краще ж буде, якщо ти побачиш знайоме обличчя, коли прокинешся.
- Гаразд. Думаю, вона була б рада побачити тебе, прокинувшись. - погодилася медсестра з моєю заявою і пропустила вперед. Забігши в палату, я побачив бліду як смерть Яко-сан, яка спала в лікарняному халаті. Її груди ледь помітно піднімалися і опускалися. Опустивши погляд вниз, я оглянув покриту ковдрою нижню частину тіла. З одного боку було порожньо. Дихання перехопило, погляд розфокусувався. Ні! Зберися! Головне, вона в порядку. Жива лежить переді мною.
Ось, переді мною, дівчина, яку я кохаю - спливло в моїй голові. Тільки, як мені їй у всьому зізнатися? Зізнаюся я, для наших стосунків все одно не буде майбутнього... Як я можу донести свої почуття до людини без майбутнього? Або ж суть питання в тому, як донести свої почуття до людини з цінником у три сотні мільйонів?
А найгірше, що я всього лише не здатний на що-небудь школяр. От би я зміг познайомитися з нею хоча б трохи раніше... Побачити її в часи, коли вона вчилася історії, базікати про всяке з нею.
Поки я безглуздо копався в собі, за вікном почали з'являтися перші промені сонця.
- ………….Ето….
Раптово мене покликав слабкий голос.
Повернувшись до мене, вона пильно розглядала мене. Я відразу схопив її за крижану руку. Хіба можна так неакуратно хапати її після операції! Відпускаючи в паніці руку і, не знаючи що робити, застигаю.
Вся моя нервозність, однак, миттєво зникає від її слабкого, але яскравого сміху.
- Яко-сан. Яко-сан?
Як дитина, я тихо кличу її по імені. Було багато чого я хотів сказати, але інші слова просто не виходили з мене. Замість них я знову схопив її руку. Холодна, але жива, ось що головне.
- Яко-сан, хороша робота... Ти... справді молодець.
- ...Ааа... Це, не побудеш зі мною трохи? Так холодно... в горлі пересохло... хотіла б поговорити з кимось.
Нарешті вона зв'язно звернулася до мене. Шкода, звичайно, але поки дія препаратів для операції не закінчить свою дію, давати їй воду не можна... Розглядаючи її потріскані губи, я міг лише пошкодувати її.
- Все в порядку, поки ти знову не заснеш, я буду поруч. - сказав я, намагаючись не видавати хвилювання, що таїлося всередині.
- ...ось так... - тільки й пробурмотіла вона, знову закривши очі. Мені здалося, що вона вже заснула, але раптом вона знову заговорила: - Знаєш, чому золото не знецінюється?
- А? Ааа... Тому що кількість обмежена?
- Чисте золото, неважливо, чи відбулася громадянська війна чи інтервенція, та навіть якщо відбулася світова криза, завжди зростає в ціні... - почала бурмотіти вона, ніби в маренні. Може, після операції їй все ще важко мислити? Вона підняла цю тему на якомусь підсвідомому рівні? - Ціна ніколи не впаде... причиною тому є віра людей, вони вірять, в якому хаосі б не перебував світ... завжди можна буде обміняти золото на гроші... де завгодно і коли завгодно... - закінчила вона думку вже хрипким голосом. - Була висловлена цікава думка, якщо ми хочемо знецінити золото, треба позбутися всіх конфліктів у світі. Поки не настане мир у всьому світі, золото буде в ціні.
- Емм... Ось як...
- Це мене вбиває...
Не впевнений, які почуття Яко-сан намагалася до мене донести, міг тільки уважно слухати, стискаючи її знесилену руку.
- Ти не проти послухати розповідь про людину, яка виграла півроку, пожертвувавши правою рукою під час позолочення?
- Звичайно.
Хотілося просто втекти. Правду кажучи, не було ніякого бажання слухати. Думка про те, що вона більше не може тримати все в собі, була єдиною, що утримувала мене на місці. У цій палаті я був єдиним, кому могла довіритися Яко-сан.
- Рівно півроку і два дні... потім всередині правого ока були виявлені сліди озолочення... через пару днів після виявлення, він помер.
Так і думав... Адже ціла будівля стоїть, а інших пацієнтів, крім неї, немає. Може, Яко-сан просто пощастило? - Я втік від реальності.
Після цього я мовчки просто тримав її руку і сам не помітив, як заснув.
Прокинувшись, я усвідомив, що лежу на подушці, все ще тримаючи її за руку...
Потираючи сонні очі, я все-таки вирушив цього ранку додому. Тихо пробравшись додому, я прослизнув у кімнату і влягся на ліжку. Спробував заснути, не вийшло. Яко-сан ніяк не виходила з моєї голови. Так я і пролежав, поки не настав час вставати до школи. Не заснути на уроках в такому стані? Ні шансу на успіх...
Через два дні я знову зважився її відвідати.
Замучивши питаннями медсестру, я з'ясував стан Яко-сан, почувши, що вона мене дуже чекає, я відразу попрямував до палати. Могла б і написати раз таке діло.
Варто було мені відкрити двері, що стали такими знайомими палати, як мене засліпило. Яскраве літнє сонце світило з відкритого вікна прямо в очі. Яко-сан мирно лежала на ліжку, обдувана легким вітерцем.
- Я чекала на тебе. Ну, почнемо? - звернулася вона до мене і потягнулася до дошки. Це мені і потрібно було, цього достатньо - подумав я.
- Хочу заздалегідь попередити, поки ми не грали, я став сильнішим, можу і перемогти!
- Воу, раз ти так кажеш, з нетерпінням чекаю.
- Чекай, чекай, ти ж у нас Маріон Тінслі.
Мої слова були не просто баловством, у мене дійсно було кілька ідей, як звести все в нічию. Так, звичайно, не переможеш, зате зможеш уникнути поразки. Буду слідувати цінним заповітам доктора Таеди - просто не програвати. Можливо, цей шлях і виведе мене до успіху.
- Ах, поки ми не почали!
- Що таке?
- Дивне прохання буде... подивишся на мою ногу? - запропонувала вона, киваючи в бік недавно втраченої правої ноги на провислу ковдру, доказ її боротьби. - Крім тебе мені нікому більше показувати... І саме тому я і хочу, щоб ти подивився.
- ...Емм.
- Там не шматок м'яса. Та частина вже затверділа, позолотилася. Видовище не з приємних, якщо не хочеш змушувати тебе не...
- Хочу! ...Покажи, будь ласка. - перебив її я.
Я помітив полегшення в її очах. Вона почала повільно стягувати ковдру.
- Знайомся, моя хвороба.
Решта ноги, на відміну від моєї уяви, яка малювала шматок золота в кінці, була вкрита дрібними кристаликами, що мерехтіли на світлі. Я жахнувся, вони були схожі на маленьких паразитів. Побачивши мою реакцію, Яко-сан заговорила.
- Красиво, правда? Якщо все залишити, то незабаром вони стануть золотими, поки що, правда, більше схожі на шматочки солі, ніж на звичне золото, так?
- Як на мене, більше нагадує кварц.
- Думаєш? Тоді, напевно, асоціація з сіллю прийшла до мене через голод... Загалом, доторкнешся?
- Тобі не буде боляче?
- Ні, звичайно! Це вже частина мого тіла.
Проводжу рукою по шорсткій поверхні, відчуваю, як кристали чіпляються за шкіру. Вуличне світло змушує шкіру мерехтіти. Через твердість кристалів відчуття дотику до тіла людини зовсім не відчувалося. Але навіть так це Яко-сан.
- ...Взагалі, мою ногу держава вже забрала для досліджень. Мені сказали, скільки б тестів вони не проводили, матеріал не відрізняється від чистого золота. Може навіть закінчать досліджувати і продадуть комусь, ха-ха! - сказала вона, поки я гладив ногу, і розсміялася.
Якщо золото - спадщина, яку нам залишили часи формування зірок, то золото, що захоплює тіло Яко-сан, має бути найсамотнішим у світі.
- Я тут подумав...
- Про що?
- ...Що якщо... може це наша еволюція?
- Ево-люція?? - повторила вона, немов вперше почуте іноземне слово.
- Люди вмирають, залишаючи після себе лише попіл... це так самотньо, от би після смерті можна було перетворитися на щось хороше, шкодують вони і власне ось...
- Попіл і золото, так, різниця в ціні на обличчя. Еволюція значить… цікаво.
- Напевно так і є! - Запевнив я її, закінчуючи розставляти шашки для нашої гри.
Як може бути природним залишатися попелом у тісному горщику після смерті? Навіть прості сліди операції, якій Яко-сан опиралася до сліз, стали такими красивими. Непробачно...
- Гей!
- Ч-що?
- Не складно грати зі сльозами на очах? Дошку ж не видно.
Так, взагалі-то все, як вона каже, але зупинити сльози, що капають на дошку, я вже не в змозі. Піднята шашка тремтить у моїй руці, не наважуючись опуститися. Пробач - тільки й кажу я, кидаючи шашку на дошку. Ах... це ганьба. Йди сюди - відповідає вона і повільно підтягуючи до себе обіймає мене. Її плечі, рука, все віддає прохолодою.
- Я знаєш ще поки людина.
- Так, жива людина, вибач...
Ще жива, хвороба прогресує поки вона жива.
Так і не доторкнувшись дошки я продовжував плакати в її обіймах.