- Слухай, Ето-кун, у мене до тебе питання! - раптово підсіла ближче та звернулася до мене однокласниця Цукіно-сан. Ця засмагла дівчинка з хвостиком у нас в класі щось на зразок негласного лідера. Хоча, якщо враховувати, що в класі всього шість осіб, то звичайно пишатися таким статусом не вийде.
- Що таке?.
Я повернувся до неї зі спокійним обличчям, але на секунду всередині все здригнулося. Раптом хтось бачив, як я відвідував санаторій? Ні, це звичайно не злочин, але якщо це розлетиться, певні незручності точно з'являться.
Наступне питання, на щастя, розвіяло всі мої побоювання.
- Я про випускний.
- Ааа, ти про ту поїздку?
У нашому навчальному закладі є звичай після випускного їздити в один готель до моря, за горами, що оточують наше місто. Випускники минулого року їздили, і позаминулого, позапозаминулого і так далі.
- Минулого разу ти ж сказав, що будеш зайнятий в ці дати, правильно?
- Так, у мене буде багато справ... - підтвердив я похитав головою і розвів руками - нічого не поробиш.
Коли хлопці минулого разу обговорювали поїздку, я не зміг дати точну відповідь, поїду чи ні. А як виявилося, що з усіх однокласників лише я один не думаю про продовження навчання то вирішив сказати, що не впевнений, чи буду мати час на поїздку.
Звичайно, погано всіх обманювати. З однокласниками мені пощастило, але не хочу говорити їм, що буду зайнятий пошуками роботи. В цілому, звичайно, виділити два дні на поїздку не проблема.
Ось тільки для поїздки на два дні і одну ніч на море потрібно цілих тридцять тисяч йен. У цю суму входять витрати на проживання, транспорт і на їжу.
Для мене легше відмовитися, ніж шукати таку суму. Щоб не турбувати інших своїми проблемами, я зараз тільки і можу зі спокійним обличчям лити воду. Сподіваюся, мої відмовки пройдуть.
Ось тільки пропозиція Цукіно-сан мене неабияк здивувала.
- Харумін каже, що теж не зможе поїхати.
- Е?
- Пам'ятаєш, він казав, що буде вступати в іншому місті, іспити після поїздки, тільки ось він поїде заздалегідь, щоб підготуватися. - з жалем сказала моя однокласниця, після чого разом перевели погляд на згаданого однокласника в кутку класу.
Ітікаго Харуміцу - в простолюдді Харумін, тим часом базікав з Міядзі, але помітивши наш зацікавлений погляд, він встав і підійшов до нас.
- Що таке? Про що пліткуєте?
- А, нічого такого, ми говорили про поїздку після випускного, кажуть, ти не поїдеш.
- Ну це так, справ купа, часу не вистачає ні на що. - Сказав він і криво посміхнувся. - Це, ти ж теж не їдеш?
- Так...
- Ось так! Хіба не сумно, що наш випускний залишиться без святкування? Давайте замість цього відірвемося на шкільному фестивалі цього літа. Я розпитала хлопців - ніхто не проти! - Радісно оголосила вона нам двом.
- Гарна ідея... напевно.
- Ти теж так думаєш, Це? Міядзі і Кага теж за! Якщо переконати Морімі-сан - то все вирішено!
- А що ми будемо робити на фестивалі?
- Звичайно, феєрверки! Три роки тому ж були, ось і ми запустимо.
Поки Цукіно-сан з палаючими очима викладала свої плани, я обмірковував стан справ. Дізнавшись, що ми з Харуміцу не зможемо взяти участь у поїздці, Цукіно вирішила організувати щось на фестивалі, так і у нас залишаться хороші спогади. Певне, причина в Харуміцу, який теж не зможе взяти участь у поїздці.
- Ти переїжджаєш ?
- Швидше за все. Мені потрібно багато чого підготувати, і сюди я не зможу їздити - Схоже, поїздку скасують...
- Ну, так, раз вже і тебе не буде.
Захотілося пояснити йому, що він теж причетний, але нічого хорошого з цього точно не вийде.
Ічікаго Харуміцу. Єдиний син мера, завдяки якому був створений санаторій Субару-дай, що пожвавив місто. Навіть будучи сином мера міста, схоже, вирішено, що він покине його після випускного.
Хоч він і не поїде з усіма в поїздку, але на відміну від мене в нього є причини. Якось на душі неспокійно, краще поки не думати про майбутнє.
Вже три дні минуло... напевно, сьогодні я все-таки зайду до Яко-сан...
Перед тим, як увійти на територію , я три-чотири рази розвертався, щоб піти додому, але все одно повертався назад. І ось, дійшовши нарешті до приймальні, я вичавив із себе, що хочу відвідати Яко-сан. Зачекайте трохи, — сказав чоловік за стійкою. Дивно, минулого разу відразу пустили, подумав я.
Через кілька хвилин очікування з'явився немолодий чоловік у лікарському халаті. Його обвислі плечі з щоками і тонкий силует чомусь нагадали мені плакучу вербу. Помітивши мене, чоловік помахав мені рукою.
- Як би тобі сказати... Гаразд, зайдеш до мого кабінету для початку?
І ось я, зайшовши до кабінету з табличкою "Кабінет головного лікаря", оглядав типовий лікарняний інтер'єр. Стіл для лікаря зі стільцем, з іншого боку стілець для пацієнта, білосніжне ліжко.
Око миттєво зачепилося за те, що все, що висіло на стіні або лежало в шафі, мало один і той же підпис - "Цумура Яко". Її фотографія, щось схоже на історію лікування, результати якихось аналізів, томографія, рентген - абсолютно все тут належало Яко-сан.
Нагадує виставковий зал - промайнуло у мене в голові, поки я дивився на усміхнену дівчину з однієї з безлічі фотографій.
Відірвавшись від розглядання фото, я нарешті перевів погляд на чоловіка переді мною.
- Так, для початку представлюся, я відповідальний за Цумуру Яко лікар, мене звати Тоеда. А ти, значить, той самий Ето-кун, так?
- ...Так, Ето Хіната, приємно познайомитися.
- У училищі вчишся?
- Так...
Запитуючи мене, Тоеда-сенсей примружившись оглядав мене з голови до ніг. Мені не подобається цей погляд, він викликає неприємне відчуття.
- Якщо Як... Цумура-сан погано почувається, я зайду іншим разом...
- Ааа, ні, ні. З нею поки все гаразд, в цілому вона нічим не відрізняється від інших дівчат її віку, але мова не про це... Запитаю прямо, що вона тобі сказала? - запитав мене він, м'яко посміхаючись, але не зводячи з мене очей.
- Ну, загалом... вона запитала мене, чи не стану я її спадкоємцем.
- Ось як... Ну, чому б ні... - сказав він з подивом і м'яко розсміявся.
- Значить це правда?
- Що саме? Що вона хвора?
- Що вона... її тіло... коштує 300 мільйонів?
Запитуючи, у відповідь я очікував почути сміх над собою. 300 мільйонів за труп дівчини, що за жарт, навіть для чорного гумору це занадто. Однак, замість цього доктор серйозно кивнув.
- Цю інформацію ти більше ніде не знайдеш, розумію твої сумніви.
- Значить правда...
- Спочатку... Ні, забудь, вважай це помилкою. - лікар перевів погляд убік, на фотографії на стіні. - З людьми, які піддалися цій хворобі, відбуваються дивні метаморфози. Їх тіла змінюються, перетворюються на речовину, близьку до золота. Уряд, у свою чергу, зіткнувшись з невідомою хворобою, зажадав отримати тіла. Ну, якщо коротко, це все. Ось тільки сталася «помилка».
- Помилка?
- Раз тіла складаються з речовини, близької до золота, рівної вазі людини, хіба можна просто віддавати все уряду? Хах, цікаво навіть, хто підняв цю тему. Якщо розглядати тіла як шматки золота, то уряд просто відбирає гроші, так? До людини ставляться як до хворого або як до цінної речі?
Усвідомивши, що хоче сказати доктор, на пару секунд я занурився в себе. Згадуючи нашу з Яко-сан гру в шашки, як не подивися, ставитися до тієї дівчини як до якоїсь речі, я б не зміг. Але як тільки вона загине, її холодний труп стане предметом суперечки. Можна сказати, що зараз її життя існує в проміжку між людиною і речовиною.
- Ух, яку ж дискусію підняла ця тема... лікарі, вчені, навіть політики втрутилися. Та що там, під кінець навіть релігійні діячі вискочили. Думаєш, це кощунство виставляти ціну тілу, яке покинула душа?
- Я не знаю...
- В результаті цих суперечок було вирішено, раз вже тіло буквально перетворюється на цінний метал, то виплачувати компенсацію не така вже й погана ідея, ось так... Та й тіло йде в рахунок оплати госпіталізації, родичів знову ж таки, теж не залишають ні з чим. На цій ноті і утвердилася система «спадкоємців» і відповідної за тіло компенсації.
- ... Вам не здається дивним? Людину як...
- А ти не вважаєш, що так вийшло не всупереч, а завдяки... завдяки тому, що вони були людьми. - перебив мене доктор. У цих словах я відчув незрозумілу впевненість доктора, немов він намагався поділитися якоюсь ідеєю.
- Не варто так сильно перейматися мертвим тілом. Як лікар, я не бачу нічого поганого в тому, щоб ставитися до трупа як до матеріалу. Ну і гроші в моїй роботі відіграють важливу роль. Все, що потрібно спадкоємцю, - просто зважитися.
- Яко-сан сказала, що їй більше нікому передати ці гроші, це правда?
Якщо історія про гроші не брехня, саме це питання цікавить мене найбільше.
- Правда. - не кажучи нічого зайвого, підтвердив мені доктор Тоеда.
- У мене справді є можливість отримати триста мільйонів йен?
- Звичайно, як тільки вона помре. Але ми тут, до твого відома, намагаємося взагалі уникнути такого розвитку подій.
- В-вибачте, я не мав на увазі...
- Аа-а, не турбуйся, тут як ніяк життя людини на кону. У нас всі дуже поважають її і її вибір, щоб вона не побажала, наш колектив поставиться до всього з повагою.
Від нашої розмови мене охопило тремтіння. Адже ще вчора я вважав все чимось на зразок жарту, тим часом зустрінута мною дівчина справді повільно перетворювалася на золото. Вона і справді могла ?! Раптово дати нічого не знаючому і не розуміючому мені триста мільйонів.
- Я розумію твої сумніви, але не думаю, що Цумура-сан просто так взяла і тикнула пальцем на тебе, так що сміливіше...
- Зачекайте! Тут... ви не так зрозуміли... По правді кажучи, ще не вирішено, чи буду я спадкоємцем... справа в тому, що вона сказала мені, що спочатку треба перемогти в шашках... тільки тоді вона дозволить мені стати спадкоємцем, ось.
Розмова про такі гроші, а все зводиться до однієї перемоги в шашки - божевілля. Хіба можна вирішувати долю таких сум простою настільною грою?
Однак, почувши мої слова, доктор не здивувався, а навпаки вибухнув сміхом, постукуючи себе по колінах. - Ахахах! Ясно, ясно! Буде непросто, хах. Знаєш, вона сильна. Ось воно як... так, тобі буде нелегко.
- Еммм, невже вона якийсь шашковий гройсмейстер ?
- Та ні, ні, нічого подібного... Знаєш, дам тобі одну пораду. Для перемоги в шашках потрібно дотримуватися головного правила - не робити помилок.
- Хмм? Що ви маєте на увазі?
Подивившись на моє розгублене обличчя, доктор знову розсміявся.
- Шашки - гра не на удачу, ось що я хочу сказати.
Згадую мою першу гру... Були б кістки або рулетка - а тут...
- Під час гри з Цумурою-сан треба завжди вибирати лише найкращий хід. - вже посміявшись, сказав він і подивився на мене серйозним поглядом. Найкращий хід? Ну, хіба це не природно в іграх? Ніхто ж не грає, щоб програти. Поки я роздумував над словами лікаря, він продовжив.
- Загалом про гроші все правда, але краще тобі не зациклюватися на цьому, просто поспілкуйся з нею, все-таки їй тут нудно одній.
- Не зациклюватися? Як я можу, я ж для неї чужа людина...
- Все все все, не думай про це, просто йди до неї пограй. - Перервав мене лікар і відразу погнав мене з кабінету.
Згодом, у палаті, я виклався на всі 200 для перемоги, знову зіграв у шашки і... був розгромлений.
Правду кажучи, які помилки в цій грі я зробив, та й чи зробив взагалі, я не знаю. Знаю тільки, що порада доктора Тоеда не дуже допомогла.
- ....та як так?
- А? Що таке? Невже трохи підучив щось?
Схиливши голову набік, запитала мене Яко-сан, можливо відчувши в цій грі хоч якийсь опір з мого боку.
- Доктор Тоеда сьогодні сказав: «Головне - не робити помилок...»
- Тут все правильно, він добре розбирається. - відреагувала вона, кивнувши головою на знак згоди зі словами доктора. - Значить, ви сьогодні розмовляли... Дізнався у нього, що хотів?
Трохи повагавшись, я вирішив розкрити зміст нашої з ним бесіди.
- Він сказав, що все правда, якщо ти помреш, я можу отримати 300 мільйонів.
- Про це я тобі ще говорила. Невже не повірив?
- Ще він назвав цю ситуацію помилкою. Помилка для законів і моралі, загалом завдяки їй дійсно було прийнято таке дивне рішення.
- Ну, щось в цьому є. Моє існування зараз це помилка. Помилка з тілом, помилка в законах і помилка для людських сердець.
Тихо сказала вона, тримаючи одну з шашок перед грудьми.
- Я не думаю, що можу прийняти такі гроші... І взагалі вирішувати їх долю грою в шашки...
- Минулого разу ти так не говорив.
- Минулого разу я не сприймав це серйозно... Все-таки, такі гроші - це занадто для такого, як я.
- Чому? Невже будеш вважати себе шахраєм?
- Саме так! Як це може бути чесно.
- У такому випадку може теж поставиш щось на кін. Наприклад... руку? - сказала Яко-сан, не змінюючи свого байдужого обличчя.
- ...що?
- Якщо хочеш, можна і пальці. Відріжеш по пальцю за кожну мою шашку, залишену на полі. - все ще з байдужим обличчям продовжила вона і показала рукою, як відрізає собі пальці на другій руці. - А з мого боку я ставлю 300 мільйонів ієн.
На секунду зупинившись, вона знову заговорила, але вже більш діловим тоном.
- Прошу тебе не думати про те, що чесно, а що ні. Адже ти ніколи не зможеш зрівняти мою ставку, моя ставка в нашій грі - моє власне життя. У відповідь ти, звичайно, можеш поставити своє, але це не те, чого я б хотіла...
- Тому... пальці, значить?
- У нашому випадку навіть мої пальці в підсумку будуть дорожчі за твої. Сподіваюся, ти зрозумів, що я хочу тобі сказати, і більше не будеш говорити дурниць.
Яко-сан нарешті відірвала погляд від мене і зосередилася на дошці, вже через секунду зробивши свій хід. З запізненням зробив його і я.
В результаті цієї партії Яко-сан знову перемогла, залишивши на дошці п'ять своїх шашок... Отже, якби я погодився, мені довелося б позбутися всіх пальців на одній з рук, добре, що я не погодився...
- Адже я могла зараз отримати п'ять твоїх пальчиків~
- Припини. Я і так не дуже добре граю, а тепер з думками про пальці ще й не можу зосередитися.
- Раз все зрозумів, то не говори більше дурниць. Мені достатньо і просто твоєї компанії, якщо ти не прийдеш, знову стане нудно!
Яко-сан говорила все це з посмішкою, але в цих словах навіть не стояло питання так чи ні. Звідки в неї береться ця впевненість, що я точно прийду? Складається враження, що вона не пробачить мені, якщо я просто буду приходити заради гри в шашки.
- Я намагаюся пояснити тобі, що для мене такі великі суми...
- Що? Хочеш сказати, що тобі не потрібні гроші?
- А? Ні, потрібні, але...
Дівчина раптово захихикала.
- Ну звичайно ж тобі потрібні! Триста мільйонів. Якби у тебе були такі гроші, ти б зміг розпрощатися з матір'ю і вітчимом та виїхати з міста. - прямо, без будь-якого сорому, насмішок або прихованого сенсу заявила вона мені прямо в обличчя.
В цю мить я весь напружився. Яко-сан у свою чергу посміхалася, ніби нічого не сталося. Горло ніби заніміло, не можу вимовити ні слова, але через силу все-таки видавив з себе. - Що за фігня?
- Чула про твою сім'ю. Здивований? Навіть тут, в санаторії, я в цілому знаю про все, що відбувається в Субару-дай. Співробітники тут люблять зайвий раз попліткувати. Не турбуйся, тут не тільки про тебе розповідають, Ічікаго Харуміцу, пов'язаний з санаторієм, теж тут в центрі уваги. А в шафі у мене карта міста. Можеш просто вважати мене частиною урагану пліток.
Значить, вона все знає. Знає навіть мої обставини і, напевно, впевнена в моєму виборі... Моє обличчя стало червоним. Дівчина переді мною нагадує мені зараз демона, що заманює людей у пастки. Перш ніж я зміг відповісти, ми якийсь час просиділи в тиші.
- Тоді ти повинна розуміти, як складно мені сюди приходити! Раптом хтось побачить, як я сюди заходжу... Моя мати, знаєш, вона проти лікарні у всіх формах...
Я сказав прямо те, що думав.
- Але май ти гроші, зможеш змінити все. Правда ж, я не брешу. Все в порядку, можеш все звалити на мене. Хіба ти ще не зрозумів - великі гроші це велика сила в наші дні. Хто зашкодить тобі, поки ти на плечі гіганта?
Може, вона права. Немає жодних законів, за якими я не можу володіти в свої п'ятнадцять такими сумами, крім того, у мене є мета, на яку я можу витратити ці гроші, решта - дрібниці.
Побачивши, що її слова справили потрібний ефект, Яко-сан продовжила.
- А може, тебе турбує вітчим? Я чула про його план створення бренду міста. Магазин дрібниць і план виробництва місцевого саке, так? Може, ти не хочеш приходити сюди через нього?
- Кітакамі-сан? Ти навіть про нього знаєш...
- Звичайно. Він же зараз банкрут, так? Чула, що у тебе не викликав ентузіазму його план. Адже кілька років тому він так старався...
Перед моїми очима спливає згорблена постать вітчима, який день у день просиджує вдома. Інформація, яка для Яко-сан є чутками, для мене є сумною реальністю.
- Просто зрозумій. У тебе є причини бажати грошей, а у мене є всі можливості їх тобі дати. Не треба тут нічого плутати. Що б ти не відчував, ти якраз у ситуації, де можна все вирішити грошима - підсумовуючи сказала вона - А все, що мені потрібно, це хороший партнер по шашкам. Подумай, Ето-кун, звучить непогано, правда?
Безвихідна ситуація, нічого не скажеш.
Якщо все добре обміркувати, причин відмовлятися у мене і справді немає. Я дійсно перебуваю в ситуації, де мені потрібні гроші.
Тверезомисляча людина відразу б прислухалася до аргументів Яко-сан. Але я - дурачок. Та ще й ця проклята гордість... Ось вже правда, невиправний дурень.
- Я... я відмовляюся.
- Не бреши, кажу ж я все знаю.
Вона подивилася на мене з легкою посмішкою, як на примхливу дитину. Цей погляд лише додав мені впевненості. Я піднявся зі стільця і презирливо глянув на неї.
- Якщо, ти подумала, що після цих слів я не зможу тобі відмовити, незважаючи на свою гордість, то ти помиляєшся.
- Емм?
- Я набагато дурніший, ніж ти вважаєш. Я пішов додому. Відчуваю, що не зможу спокійно продовжувати нашу сьогоднішню розмову.
- Почекай, кажу ж, ти все занадто серйозно сприймаєш.
Яко-сан звішує ноги з ліжка і тягнеться до мене рукою. Відбиваю її простягнуту руку і дивлячись їй в очі кажу.
- Ти думаєш, я тут через гроші?! Ти знаєш про мою сім'ю і думаєш, що все, чого я бажаю, це гроші?!
- Та ні, хіба доктор Тоеда не пояснив?
- Нічого не пояснив! Я йду! - Кричу, вже відвернувшись, і вискакую з палати.
Щільно зачиняю за собою двері. Чи не побіжить вона за мною? Вагаюсь я, стоячи біля дверей, але двері так і залишаються зачиненими.
Все-таки з головою у неї точно щось не так. Раз я без грошей, раз я мрію поїхати, раз моя сім'я така... вона справді думає, що з грошима я буду щасливий?! Давати голодуючій дитині для забави шматок торта - ось як я це бачу. А в її випадку, інгредієнти для торта - вона сама.
Якщо будеш дружити зі мною, то отримаєш грошенят - з усіх сил намагається переконати мене ця божевільна. Вона ще намагається виставити напоказ всі переваги, у неї явно поганий смак. Поки лежала в палаті, напевно забула, як спілкуватися з людьми.
Навіть не може зрозуміти, що слід говорити... а де слід делікатно промовчати...
Але все так...
Все-таки, може, я помиляюся?
Може, у неї є причина так зі мною розмовляти?
Є причина, через яку вона махає переді мною приманкою в триста мільйонів?
Ні, досить думати про це, у мене просто бракує інформації, щоб щось вирішувати. Як же дратує... Вона знає все... Кітакамі-сан... Про маму... Навіть мої мрії...
А найбільше дратує, що я все ще стою біля її палати і чекаю, чи не поженеться вона за мною.