Результат внутрішнього протистояння: 1:0 на користь дорогого шарфа. Уроки в училищі закінчилися і ноги знову понесли мене на ту ж дорогу. Сьогодні, дивні дівчата зі стін мене не гукали.
Обійшовши стіну, добираюся до пропускного пункту. Він нагадує мені вхід до замку, єдина відмінність, що варту несуть не солдати, а розвішані тут і там камери. Поки я стою, одна з камер повертається до мене. Пара секунд і ворота починають відкриватися.
Після того як я переступив поріг, переді мною відкрився вид на величезну білу будівлю. До неї, заскленими між стовпами переходами, були приєднані невеликі квадратні корпуси. Розглянувши всі ці білосніжно-чисті споруди і порівнявши їх зі стіною ззовні, мені захотілося просто розвернутися і втекти.
- Я б хотів провідати пацієнта... Цумура Яко... - сказав я, підійшовши до реєстратури.
- Шостий поверх - тільки й відповів мені співробітник з серйозним обличчям.
І все? Судячи з його відповіді, моя поява для нього зовсім не сюрприз. Дочекавшись широкого ліфта, тикаю на кнопку з шісткою. Мені ж не сказали номер палати! Варто було тільки подумати про це, і відповідь знайшлася сама собою. На весь поверх припадала тільки одна палата. Над іншими дверима висіли таблички "Лабораторія 6-й поверх", "Кабінет фізіологічних досліджень 6-й поверх" і так далі.
Весь цей поверх був відведений для вивчення одного пацієнта. І ось в кінці коридору я побачив двері з табличкою "Цумура". Я постукав і вони відразу відсунулися вбік.
Як і очікувалося, всередині палати була вчорашня дівчина... Яко-сан.
Розпустивши своє довге волосся, вона сиділа на підвіконні у величезній палати. Єдине, що вирізнялося - це відсутність шарфа і рукавичок. Хоча, що я очікував, вона ж у своїй палаті... З-під лікарняного халата, що нагадував скоріше літню сукню, а її тонкі руки і шия просто кидалися в очі.
Наші погляди зустрілися, і я мовчки простягнув їй шарф. Вона посміхнулася.
- Чудова робота.
Міцно стискаючи в руці шарф, я заходжу всередину, подумки шукаючи спосіб розрядити атмосферу.
- На цьому, сподіваюся, мої обов'язки виконані?
- Звичайно, ні, адже я з самого ранку сиділа біля вікна і чекала, коли ти прийдеш! Як я можу після цього тебе так легко відпустити? Як тебе звати?
- ...Ето Хіната. Цього року закінчую міське училище.
- Приємно познайомитися! Я Цумура Яко! Технічно, зараз я студентка третього курсу інституту. Вчуся на факультеті історії, ось тільки я вже давно там не була через позолочення, напевно все забула, що нам викладали... Вже півроку як єдина пацієнтка тут. - швидко протараторила вона і знову обдарувала мене своєю яскравою посмішкою.
Давно було відомо, що в новопобудований санаторій мали відвезти когось із семи хворих, і ось, переді мною одна з них. З усіх хворих тільки її розмістили тут.
Я обдумав її слова.
- Не позолочення, а "хвороба массового позолочення анапластичного міофібропласта" так? - виправив я її тільки через те, що більше не мав уявлення, як далі вести розмову.
- Ооо! А ти досить обізнаний! - відповіла вона, хихикнувши.
Навіть вона, хвора на цю важку хворобу, через яку уряд в найкоротші терміни побудував спеціальні мед-центри, називає хворобу просто позолоченням. Хоча, як ще можна назвати хворобу, яка після смерті перетворює тіло на шматок золота. Буквально.
М'які тканини людини, яка захворіла, повільно перетворюються на золото. У якийсь момент ці зміни зачіпають і кістки. На даний момент не зрозуміло, чи змінюється структура організму, чи організм хворого сам виробляє це золото, на даний момент це просто найпопулярніші теорії.
- Думаю, в місті кожен знає про хворобу... Зрештою, Субару-дай зараз все ще існує лише завдяки цьому місцю.
Ці знання можна було почерпнути з листівок, що розповсюджувалися містом. Були ще листівки спеціально для таких людей, як моя мама. У них описувалися особливості хвороби, вони заспокоювали всіх, що хвороба не є заразною і будівництво санаторію не становить загрози для містян.
- Одне діло знати, але наживо побачити цікавіше, так? - сказала Яко-сан, ніби прочитавши мої думки.
Зістрибнувши з підвіконня, вона жваво перемістилася на ліжко, яке заскрипіло під її вагою.
- Кажуть, золото на нашій планеті - це золото, яке прилетіло до нас з космосу. Все золото в руках людства - лише залишки колишніх зірок.
- Емм...
- Між іншим, це одна з причин, чому золото ніколи не впаде в ціні!
Поки я був у ступорі, Яко-сан підсунулася ближче.
- Але ось моє хворе тіло - виняток! У моєму випадку не потрібні зірки для створення золота, я просто в нього перетворюся. - сказала вона, тицьнувши вказівним пальцем мені прямо в обличчя. - Це і є "хвороба массового золочення анапластичного міофібропласта", неймовірно, правда?
- Неймовірно кажеш... Ну...
- Не можеш мені таке сказати?
Я ніяк не можу зрозуміти, жартома вона це все говорить чи серйозно. По виступаючих венах на її тонких руках явно тече кров і вона навіть червона. На шкірі, наскільки я бачу, золота теж немає. Хто б що не говорив, складно повірити, що людина може перетворитися на шматок золота. Такі розповіді нагадують історії алхіміків у середньовіччі. Стільки людей задіяні у видобутку золота, і уявити, що людина перед тобою може просто перетворитися на нього - це яку фантазію треба мати.
- Знаєш, я, напевно, скоро помру.
Ці слова миттєво вирвали мене з моїх думок у реальність. Помре!? Ще й говорить таким тоном, ніби в цьому немає нічого особливого.
- Ето-кун, скажу тобі прямо. Ти будеш моїм спадкоємцем? - вона не дала мені навіть відкрити рота.
- С-спадкоємцем?
- Саме так. Як я сказала, я стану шматом золота... і його можна буде продати. Але навіть якщо я його продам, у мене немає людини, якій я можу залишити ці гроші... Інші говорили, що заповіли гроші рідним або коханій людині. У мене ж таких людей, на жаль, немає. Ось тому, я хочу заповісти їх тобі.
Про що вона взагалі говорить? Спадкоємці... Шмати золота... Вона ще примудряється сидіти і посміхатися, ніби нічого не сталося.
- ...жартуєш наді мною, так?
- Такого ти напевно не чув. Між іншим, ти отримав доволі таємну інформацію. І я не брешу, можеш запитати у лікарів. Моє тіло коштує 300 мільйонів йен... - вона шокувала мене.
- Стій, як 300 мільйонів?
- Справжні 300 мільйонів, кажу ж!
- Зачекай, все якось занадто раптово...
- Але у мене є умова!
- Умова?
- Саме так. Умова, яку тобі буде необхідно виконати, щоб отримати цю суму. - сказала вона, витягуючи незрозумілу дошку.
Уважно розглянувши поділену на білі і чорні квадрати дошку, я помітив на ній безліч подряпин. Схоже, її використовували досить часто.
- Шашки, грав же, так?
- Ні...
- Не проблема, це досить проста гра.
- Але це ж дошка для шахів...
- Зараз я все поясню.
Минула хвилина і всі чорні та червоні шашки зайняли свої місця.
- В одній з моїх улюблених ігор, у світі, що пережив жахливу війну, в шашки грають, використовуючи кришки від коли. Гра така проста, що в неї можна буде грати навіть після кінця світу. Для неї фактично потрібні тільки кришечки двох кольорів.
Дванадцять шашок у три ряди з кожного боку розташувалися на дошці. З мого боку були чорні, з її - червоні.
- Всього 12 шашок. Рухатися вони можуть тільки по діагоналі і тільки вперед. Якщо на шляху виявляється ворожа шашка - твоя перелітає її і тим самим з'їдає. У шахи ти грав?
- Ну... правила знаю.
- Якщо не грав, не страшно, сприймай як шахи, де всі фігури ходять лише по діагоналі.
- А якщо діагоналі закінчаться?
- Ааа, точно, якщо шашка доходить до краю - Яко-сан взяла в руку червону шашку - вона стає королем і може ходити в зворотний бік, теж тільки по діагоналі. - Поклавши свою червону шашку на мою чорну, ці дві шашки вона перемістила до краю.
І справді, з червоною шашкою нагорі ця фігура нагадує короля з короною.
- Ось так можна виділити свого короля. Гра триває, поки у супротивника не залишиться фігур або поки не буде поставлений шах і мат, тобто як би ворог не сходив - ти все одно перемагаєш. Досить просто погодися. Решту можна пояснити в ході гри, шашки легші за шахи. Ну, давай спробуємо!
І що мені на це відповісти? Вражений її заявою про триста мільйонів, я прослухав усі правила.
Гаразд, просто підемо шашкою вперед. Я рухаю випадково обрану шашку, і у відповідь Яко-сан миттєво рухає вперед третю червону шашку праворуч. У відповідь я знову пересуваю ту ж шашку, виводячи її в центр поля. Ще пара кроків і Яко-сан з'їдає мою шашку. Вона відкладає мою шашку, а я тим часом з'їдаю її шашку позаду втраченої. Ще пару кроків і одна з її шашок стає королем. Після цього мої шашки починають зникати прямо на очах.
Так, гра не складна. Не складна, але чому я взагалі не розумію причин своєї поразки?
- Ого, ти взагалі грати не вмієш, так?
- Я ж казав, що ніколи не грав у шашки, чого ще чекати?
- Твоя правда. Тоді ще раз?
- Ти все одно хочеш ще пограти? Зі мною?
- Звичайно! - миттєво відреагувала вона і почала заново розставляти шашки.
І знову нищівна поразка. Не те щоб я не розумів, як грати, але всю мою армію шашок знову змели в одну мить.
- Ти не думаєш наперед і тим самим віддаєш мені свої шашки.
- Може й так, якщо чесно, я ще не дуже розумію, як грати.
- Під час гри краще заздалегідь продумати свої ходи. Типу, яку ти зробиш королем, яка буде приманкою.
Не маючи можливості зосередитися на грі, слухаючи Яко-сан тільки наполовину, я знову занурився у свої думки. Сиджу перед пацієнтом позолочення, вона пояснює правила шашок, в які я жодного разу не грав, та ще й хоче, щоб я був її спадкоємцем, обіцяючи 300 мільйонів... Це точно не сон? Яко-сан нагадує демона, який грає з людськими душами. Переводжу погляд на заново розставлені шашки, як в цей момент двері палати відчиняються і з'являється медсестра.
- Час для обстеження? Зовсім вилетіло з голови.
- Мені, мабуть, теж час.
Що я взагалі тут забув? Я тут тільки повернути шарф. Причин залишатися тут більше у мене немає. Я підвівся і вже збирався виходити з палати, як мене окликнули.
- До речі, гроші твої, якщо хоч раз мене переможеш. Клянуся. Ну, до завтра.
Яко-сан підхопилася і спритно вислизнула з кімнати. Залишився тільки я і дошка з розставленими шашками.
Бути в лікарні більше не було причин, тому я рушив на вихід. Освітлена вечірнім сонцем будівля лікарні здавалася чимось неприродним для Субару-дай. Ніколи б не подумав, що потраплю сюди особисто.
Схоже, Яко-сан впевнена, що я прийду до неї ще раз. А може це все обман? Раптом вона єдина дочка якогось багатія і може вільно розкидатися мільйонами? Може намагається позбутися спадщини, програвши її.
Її історія звучить неправдоподібно, хоча ймовірність отримати 300 мільйонів все ж є... Що можна зробити з такими грошима? Ні, хіба є речі, які я не зможу зробити, маючи такі гроші на руках?
Коли я повернувся додому, мама, як завжди, сиділа за обіднім столом. Втупившись у телевізор, вона їла куплені десь цукерки, запиваючи їх чаєм. Вона виглядала особливо нервовою, знову посварилася з Кітакамі?
- З'явився, чи не занадто рано приперся?
Останнім часом я дійсно вважаю, що краще повертатися додому якомога пізніше. Нічого не відповідаючи, я прямую до себе. Якщо пощастить, дістануся до кімнати, поки нічого не почалося, тільки сьогодні це не пройшло, мама встає і йде за мною на другий поверх. Тінь, що переслідує мене, виривається вперед і перекриває дорогу.
- Ігноруєш? Якщо є якісь проблеми, можеш валити на всі чотири сторони! Ти як зайвий багаж для сім'ї, без тебе ми б жили по-іншому...
Я не повинен був обертатися у відповідь. Миттєво, ніби знайшовши прогалину в моїй обороні, мама продовжила наступ.
- Чого витріщився? Не роби обличчя, ніби тільки зараз все зрозумів, докоряєш тепер мені? Тобі ніколи не зрозуміти, як це бути матір'ю, не слід було тебе народжувати!
Я вже взявся за ручку дверей, але так і не зрушив з місця. Якщо піти зараз, буде тільки гірше, потрібно підгадати момент, поки вона не виговориться.
-... і ти точно такий самий, яблуко від яблуні, як то кажуть! І навіть не думай йти! Тобі ніколи не вибратися з цієї діри, згниєш тут і тут же здохнеш. - кинула вона, вже спускаючись по сходах. Ось і момент, щоб сховатися в кімнаті.
Закриваю за собою двері і нарешті з полегшенням видихаю, я навіть не помітив, що затримав дихання...
Якби у мене було 300 мільйонів, я б міг що завгодно - згадую я свої думки. 300 мільйонів можуть змінити життя.
Можуть навіть допомогти мені вибратися з цього душного міста.