Густі й темні кігті блискавок закарбувалися в тьмяному небі, величезні й сповнені рyйнивної сили. Вони з легкістю розрівали на шматки створінь із Потойбіччя. Безліч мерців загинули під стрімкими розрядами блискавок, що сипалися з небес.
Проте, навіть якби кожен Кіготь Небесної Блискавки, що розсікав небо, міг знищити десять тисяч потойбічних істот, ця кількість була мізерною порівняно з розміром армії нежиті. Це було схоже на те, щоб кинути наймогутніше Заборонене Закляття в безкрайній океан. Попри бризки й хвилі, які воно підніме, океан невдовзі повернеться до свого початкового стану...
Почуття безпорадності та виснаження поступово наростало, але демонічна кров Мо Фаня все ще палко вирувала. Полум'я кружляло в небі, а блискавки стелилися по землі. Вони перестрибували з уламків Великої Стіни на фортецю, а потім поширювалися в напрямку міста Юйлінь. Покинуте місто зрештою перетворилося на пил, розсіюючись у повітрі від зіткнення потужних заклять зі створіннями Потойбіччя...
Сфінкс лютував. Його гордість як Бога Смерті Єгипту трощив на друзки цей чоловік. Що довше тривав бій, то сильніше решта потойбічних істот сумнівалася б у його могутності!
Мо Фань, стоячи серед руїн міста, несамовито загорлав:
— Громовий Вибух!
Уся Магія Блискавки в радіусі кількох сотень кілометрів стягнулася в зону радіусом в один метр навколо нього. Магія Блискавки за своєю природою дика. Коли така неймовірна кількість енергії заповнила простір, коли зовнішня сила більше не могла її стримувати, реакція, що виникла, принесла абсолютне рyйнування!
Електричні дуги зметнулися в небо і вибyхнyли. Розгалуження блискавок дико рвонули вперед. Сфінкс щойно торкнувся землі, як його відкинуло вибyхами, так само як і решту потойбічних створінь!
Усе навколо вкрилося пилом. Громові Вибухи перетворили потойбічних істот, товсті гори, каміння та все інше на попіл. Небагатьом створінням армії нежиті вдалося вижити після вибyхів. Усі вони загинули в цілковитій тиші!
Рyйнівна сила блискавки Мо Фаня була настільки нестримною, що здавалося, ніби він підірвав власне тіло...
Електричні дуги все ще тріскотіли де-не-де по всій землі. Щоразу, коли Мо Фань важко дихав, залишки блискавки спалахували, не даючи створінням Потойбіччя наблизитися...
Сфінкс був увесь у ранах. Він звівся на ноги посеред потойбічних істот, які застигли від страху. Хоч як би він лютував, людина досі стояла перед ними, зупиняючи їхнє вторгнення!
Раптом над Степами Мандрівників пролунав оглушливий голос:
— Я — Осіріс, Володар Потойбіччя, а ви — мій народ! Чого ви боїтеся?
Світло, що випромінювала Велика Піраміда Гізи, трохи загострилося. Промені світла перетворилися на Списи Потойбіччя, що летіли на Мо Фаня з відстані десятків кілометрів.
Сфінкс підвів погляд, і його обличчям промайнув жах, щойно він побачив Списи Потойбічного Світла. Він миттєво втиснув голову в землю і припав до землі, немов покірний пес, що отримує догану від господаря!
Мо Фань вдивлявся вдалину, стоячи посеред руїн.
Велика Піраміда Гізи знаходилася на такій величезній відстані, проте Списи Потойбічного Світла подолали її в лічені миттєвості. Немислима сила!
Списи Потойбічного Світла сипалися дощем, кожен з яких ніс у собі достатню нищівну силу, щоб стерти з лиця землі ціле місто.
Списи точно влучили в Мо Фаня. Він відчайдушно намагався протистояти їм з усіх сил, але здавалося, що вони зовсім не втратили своєї потужності, навіть пролетівши кілька десятків кілометрів. Кожен зі списів був таким же потужним, як удар Сфінкса на повну силу!
Земля залишилася неушкодженою, місто не постpаждало, але кожен Спис Потойбічного Світла, випущений Великою Пірамідою Гізи, завдавав критичного удару по Мо Фаню. Він більше не міг контролювати своє тіло. Його життєва сила стрімко випаровувалася. Його душа зазнала серйозних пошкоджень...
Мо Фань ледве тримався на ногах. Списи Потойбічного Світла не лише завдавали йому серйозної шкоди, їхній колосальний тиск також змушував його схилитися перед пірамідою.
Здавалося, ніби до його ніг прив'язали золоту гору. Її вага тягнула його коліна до землі.
Ліве коліно Мо Фаня важко вдарилося об землю, коли він не витримав виснаження. Він ледь не впав у прірву, коли земля під ним розкололася.
Мо Фань зціпив зуби. Він не дозволить іншому коліну торкнутися землі, хоч би якою нездоланною була сила Списів Потойбічного Світла. Піт лився з нього струмками. Його шкіра стрімко тріскалася. Що більше він опирався, то сильнішим ставав тиск Списів.
Осіріс...
То ось наскільки сильний Осіріс?
Мо Фань уже чув цей голос у Великій Піраміді Гізи, і тепер цей голос обрушував на нього свій гнів!
Мо Фань намагався збагнути, якою ж сутністю насправді був Володар Потойбіччя, що мешкав у розкішній золотій піраміді. Чи дійсно його сила могла зрівнятися зі справжнім богом? Навіть сила його Елемента Демонізації мусила підкоритися йому? Що більше він опирався, то сильнішим ставав тиск!
Армія нежиті відновила свій марш після наказу, що пролунав із піраміди. Нежить наступала не лише через проломлену стіну перед фортецею Північної Варти, уся лінія оборони завдовжки близько п'ятдесяти кілометрів тепер обвалювалася. Створіння Потойбіччя отримали повну свободу дій. Вони хлинули в Північну Долину з різних гір і долин, ідучи просто на запах живих людей!
Фортеця Північної Варти, яку Мо Фань намагався захистити ціною власного життя, була лише маленьким струмочком у цілому озері. Його зусилля були марними, коли все озеро ринуло в його напрямку.
Колосальний тиск ледь не зламав йому коліна. Здавалося, ніби він несе на спині важку піраміду. Списи Потойбічного Світла мали лише розмиті обриси, але їхня сила була нищівною. Мо Фань взагалі не міг поворухнутися. Його тіло виснажувалося. Він був майже на межі!
Він не міг підвестися, хоч як би сильно не опирався. Його оточували крики нежиті. Він розумів, що це кінець.
Він уже давно сказав собі зважувати власні сили і діяти відповідно. Він не відчуватиме невдоволення чи мук сумління, адже він уже зробив усе можливе, але чому ж його серце сповнювалося таким невдоволенням, коли настав цей момент?
— Дідько! Дідько! — Мо Фань не бажав здаватися, але в нього навіть не було сил підвестися. Він так і не зміг виграти півдня для людей. Його сили було явно недостатньо. Навіть подвоєної сили не вистачило б, щоб зупинити ворога.
— Дідько!
Мо Фань уже тремтів, але продовжував витримувати тиск. Якщо він не міг змінити результат, то щонайменше не схилився б перед правителем-тираном, що ховався всередині своєї піраміди!
Невдоволення в його серці зрештою перетворилося на сльози, що бризнули з його очей. Сльози розліталися в повітрі під поривами сильного вітру...
Демонічні Руни на його тілі повільно зникли, повернувши Мо Фаню його початковий вигляд. Його очі були сповнені сліз, порожні й бездушні.
Який був сенс у його виснажливій культивації, якщо він нічого не міг змінити? Який сенс бути магом, якого поважає і яким захоплюється весь світ?
Його зір заповнила темрява, наче безкрайня галактика. Оглушливий гуркіт навколо нього змінився мертвою тишею. Мо Фань повільно занурювався в темну безодню, яку сам же для себе й створив, наче безжиттєва статуя. Він утратив напрямок і волю.
Здавалося, Духовний Світ із першого ж дня його Пробудження магії вчив його, що світ поглинений нескінченною темрявою. Тьмяне світло, яке випромінювали Зорі, уособлювало нікчемних людей, що живуть у своїх містах. Навіть якщо вони перетворювалися на Туманність, Галактику чи Всесвіт, більшість Духовного Світу все ще була вкрита темрявою, тією самою темрявою, що поглинала магію і панувала над нею.
Людина завжди залишатиметься маленькою зіркою. Вона може пронестися по небу, мов метеорит. Може назавжди залишитися темною. Нічне небо все одно залишиться темним і холодним, хоч би що вона робила...
Незвичний голос пролунав у духовній клітці Мо Фаня. Він уже відфільтрував крики й гуркіт армії нежиті, але чітко чув кроки, що наближалися до нього.
Кроки зупинилися позаду Мо Фаня. Від них віяло найкрижанішою присутністю, яку він коли-небудь відчував, і це злегка повернуло Мо Фаня, який загубився в духовній клітці, до тями.
Хто це?
Як ця людина опинилася в нього за спиною? Хіба все навколо не кишіло армією нежиті? Як людині вдалося так спокійно підійти до нього? Невже йому це тільки здалося?
Поки його долали тривожні думки, важка рука опустилася йому на плече.
Рука була такою ж холодною, як і присутність цієї людини, і міцно тримала його. Сила, що крилася в ній, мала б притиснути Мо Фаня до землі, але з якоїсь причини тиск піраміди на нього зник. Духовна клітка, що тримала його в пастці, теж зруйнувалася!
Зір Мо Фаня відновився. Його заповнила армія нежиті, настільки величезна, що він більше не бачив горизонту.
Оглушливі крики мерців повернулися. У нього навіть трохи заболіли вуха від гучного шуму.
Куточки його очей і обличчя злегка боліли від засохлих сліз. В його очах усе ще стояли сльози.
Мо Фаню здавалося, що минуло багато часу, поки він був у пастці духовної клітки, але це була лише мить, настільки коротка, що навіть сльози в його очах ще не встигли пролитися...
— Здається, я ніколи не вчив тебе плакати в бою.
Голос позаду нього був знайомим, але водночас дивним, абсолютно холодним і владним!
Серце Мо Фаня здригнулося. Він згадав останні слова, які сказав одній людині.
Вони були перед криваво-червоним вівтарем. Він щиро звернувся до чорних обладунків, що сиділи на троні: «Дякую вам за те, що багато чому мене навчили».
Однак Мо Фань не отримав жодної відповіді, навіть після того, як пішов.
Він побачив холодне обличчя з чіткими рисами.
Він побачив міцну фігуру в чорному плащі та обладунках, що стояла, наче неприступна гора.
Я ніколи не вчив тебе плакати в бою...
Мо Фань остаточно втратив самовладання, почувши ці слова. Він намагався витерти сльози, що безупинно текли з його очей.
— Головний... Головний Інструкторе! — закричав Мо Фань, захлинаючись від ридання.