— Що вони роблять? Вони просто намагаються вкоротити собі віку? — здивовано запитав Чжан Сяохоу.
— Це має бути якийсь ритуал. Полум'я завжди скликає сюди Демонічну Сарану Піщаної Бурі. Здається, ніби вони прагнуть переродитися у вогні, — пояснив Лінь Фейлі.
— Якого дідька?
Поки вони говорили, команда побачила, як Демонічна Сарана Піщаної Бурі пірнає просто в полум'я. Їхні тіла та крила миттєво спалахували від нестерпного жару.
Що глибше сарана залітала, то більше її пожирав вогонь.
Полум'я продовжувало поширюватися серед рою. Ті, чиї крила згоріли на попіл, почали падати на гору вогняним дощем.
Невдовзі Демонічна Сарана Піщаної Бурі осяяла небо, мов грандіозний феєрверк, розсипаючись зливою вогню. Це видовище магічним сяйвом освітило пустельне небо.
Єдина різниця полягала в тому, що цей феєрверк складався з тисяч живих істот, які з'явилися тут зовсім недавно. Від самої думки про це по спинах членів команди побігли мурашки.
— То це такий у них ритуал? Стрибати в палаюче пекло? — здивувалася Цзян Шаосюй.
Це аномальне видовище тривало близько години. Команда не могла не вражатися кількістю Демонічної Сарани Піщаної Бурі. Попри всепоглинаюче полум'я, що палало на горі, знадобилося так багато часу, щоб спалити всю сарану на попіл.
Попіл комах розвіявся в небі. Зрештою вогонь на горі також згас.
Команда наважилася підійти ближче лише після того, як полум'я зникло. Лінь Фейлі повів їх звивистою стежкою до вершини гори.
— Я не знаю, коли це почалося, але щоночі ця Демонічна Сарана Піщаної Бурі прилітає сюди і спалює себе. Вони безстрашні й безрозсудні, ніби стрибати у вогонь приносить їм справжню насолоду. Я ще ніколи не бачив, щоб хоч одна сарана втекла через страх смерті, — розповів Лінь Фейлі.
— Хочеш сказати, що те саме відбувається кожної ночі? Хіба Демонічна Сарана Піщаної Бурі не мала б уже вимерти, якби стільки їх гинуло щодня? — запитала Цзян Шаосюй.
— Палаючі Гори горять не постійно. Я не знаю, звідки береться вогонь, але щоразу, коли гори спалахують, Демонічна Сарана Піщаної Бурі злітається сюди, — відповів Лінь Фейлі.
— Як дивно!
— Хм, яка різниця? Ця Демонічна Сарана Піщаної Бурі завжди була величезною проблемою на заході. Землі, на які вони нападали, досі залишаються мертвими пустками через їхню незліченну кількість. Хіба ми не маємо радіти, що вони самі себе тут убивають? — озвався Чжен Тун.
— Твоя правда! Що більше їх згорить, то менше буде нам дошкуляти!
— Боюсь, усе не так просто.
Команда все ще відчувала жар від землі, ступаючи на гору. Здавалося, ніби вони йдуть по розпеченій пательні. Невдовзі декому стало важко продовжувати шлях.
Температура поступово зростала, що вище вони піднімалися. Зрештою, лише маги елемента вогню змогли йти далі.
— Брате Фаню, боюсь, ми не зможемо піти далі. Для нас тут надто гаряче, — сказав Чжан Сяохоу. Піт лився з нього струмками.
Му Нуцзяо, Цзян Шаосюй та Лінлін теж не могли продовжувати. Вони просто не витримували такої спеки. Якби вони пішли далі, це було б лише питанням часу, коли б вони знепритомніли від зневоднення.
— Вам варто повернутися на перевалочну станцію. Я піду сам, — Мо Фань не став змушувати їх іти з ним.
Лінь Фейлі теж був магом вогню. Він сказав Мо Фаню, що якщо той триматиметься стежки, то має дістатися вершини гори. Можливо, саме там він знайде Священну Землю Елемента Вогню.
Після того як Мо Фань відділився від команди, іншим не залишалося нічого іншого, як повернутися тією ж дорогою назад.
Тун Лі все ще був стурбований думками про сестру. Він не втримався і запитав:
— Фейлі, моя сестра згадувала у своєму останньому листі, що її ескадрон виявив рудну жилу. Їй наказали охороняти те місце. Ти знаєш щось про цю жилу? Я хочу піти туди, можливо, знайду там хоч якісь зачіпки про її місцезнаходження.
Лінь Фейлі явно вагався з відповіддю, особливо коли чоловік згадав про рудну жилу.
— Я не міг нормально спати всі ці роки. Я просто хочу знати правду. Фейлі, якщо ти знаєш, де моя сестра, будь ласка, скажи мені, навіть якщо від неї залишилася лише купа кісток. Я б хотів забрати її останки в рідне місто, — благав Тун Лі.
— Лінь Фейлі, ти серйозно не пам'ятаєш його сестру? — спитала Цзян Шаосюй.
Лінь Фейлі якусь мить мовчав. Нарешті він сказав:
— Я відведу тебе туди, але тільки тебе.
— Звісно, дякую, дуже тобі дякую. Мої батьки нарешті знайдуть спокій, якщо я зможу повернути останки сестри додому! — схвильовано випалив Тун Лі.
— Ти... ти підеш зі мною, — раптом Лінь Фейлі вказав на Чжана Сяохоу.
— Я? Він іде забирати останки сестри, нащо мені йти з вами?... — здивувався Чжан Сяохоу.
— Ти єдиний, кому я довіряю, — сказав Лінь Фейлі.
— Та не збирається Тун Лі тобі нічого робити, — безпорадно зітхнув Чжан Сяохоу.
— Чжан Сяохоу, просто піди з ними. Лінь Фейлі жив тут надто довго. Не можна звинувачувати його в надмірній підозрілості, — втрутилася Цзян Шаосюй.
— Гаразд.
Решта повернулася на перевалочну станцію, щоб спланувати свій подальший шлях углиб пустелі. Тим часом Чжан Сяохоу, Лінь Фейлі та Тун Лі вирушили до гори з чорного каміння. Саме там Чжан Сяохоу вперше зустрів Лінь Фейлі.
Усі троє прискорили крок і невдовзі дісталися печери, де жив відлюдник.
— Чому ми тут? — зовсім заплутався Чжан Сяохоу.
Лінь Фейлі підійшов до кута печери і відсунув величезний камінь, що перекривав прохід.
Чжан Сяохоу помітив прохід лише після того, як камінь відкотили. Він навіть не бачив кінця цього тунелю.
Троє рушили вглиб темряви. Лінь Фейлі здавався надзвичайно добре знайомим із цим місцем. Він чітко знав дорогу, хоча навколо була непроглядна темрява.
Після півгодинної ходьби шлях почав підніматися вгору. Вони вийшли з печери й опинилися в западині, оточеній чорними горами.
Місцевість була закрита скелями чорних гір. Гори захищали її від вітру, не даючи піску надуватися всередину. Западина здавалася ізольованим місцем, повністю відрізаним від пустелі.
— Її поховали тут... — Лінь Фейлі вказав на купу каміння та піску.
Тун Лі здригнувся. Його очі миттю почервоніли. Минуло стільки років. Попри весь смуток, чоловік відчув величезне полегшення від того, що нарешті зміг знайти останки своєї сестри.
— Можу я її забрати? — запитав Тун Лі.
— Так.
Тун Лі відкинув каміння і виявив під ним людські останки з меншою будовою кістяка. Він обережно дістав кістки й поклав їх у сумку.
— Тун Лі, звідки ти родом? Схоже, у твоєму рідному місті є традиція ховати померлих там, де вони народилися. Ти ризикнув життям, щоб прийти сюди заради цього. Ти хороша людина, — сказав Чжан Сяохоу.
— Мої батьки свято вірять, що душа моєї сестри не знайде спокою, оскільки вона померла в диких землях. Командире Чжане, за кілька днів наша родина вшановуватиме пам'ять померлих. Я сподівався знайти останки сестри до цього часу, щоб вона не стала заблудлою душею. Гадаю, мені доведеться скоро вирушати, — відповів Тун Лі.
— Так швидко? — здивувався Чжан Сяохоу.
— Так, наша родина проводить цей ритуал раз на чотири роки. Ті, хто помер далеко від дому, мають повернутися до початку ритуалу, інакше їм доведеться чекати ще чотири роки. Я не впевнений, чи встигну вчасно, але я не можу просто залишити останки сестри тут, — пояснив Тун Лі.
— Але ж решта ще не планує повертатися.
— Ми вже залишили мітки на зворотному шляху, тож я можу просто йти за ними. Єдина проблема — піщана річка, але, на щастя, мій другорядний елемент — вітер. Я зможу про себе подбати. Спочатку я не плекав великих надій, але тобі вдалося знайти Лінь Фейлі. Брате Лінь Фейлі, дуже тобі дякую! — щиро подякував Тун Лі.
— Я говорив із нею всі ці роки. Добре, що ти повертаєш її додому. Думаю, вона воліла б повернутися до рідного міста, — сказав Лінь Фейлі.
Чжан Сяохоу здригнувся, але невдовзі дещо усвідомив.
Лінь Фейлі, мабуть, частенько приходив сюди, щоб поговорити з могилами. Однак Чжан Сяохоу все ще не міг зрозуміти однієї речі. Чому Лінь Фейлі продовжував жити тут на самоті замість того, щоб спробувати вибратися з пустелі? Чи були в нього якісь інші причини?
Тун Лі вирушив у зворотну путь сам. Чжан Сяохоу відчув приплив емоцій, спостерігаючи, як чоловік іде. Він ризикнув власним життям лише заради того, щоб поховати сестру в рідному місті.
— Командире Чжане, звідки ви родом? — запитав Лінь Фейлі. Його мова ставала дедалі вільнішою.
— З півдня, я з міста Бо, — відповів Чжан Сяохоу.
— А що ви робите тут, на заході? — поцікавився Лінь Фейлі.
— Набираюся знань і досвіду. А як щодо вас? Чому ви вирішили залишитися? — спитав Чжан Сяохоу.
— Мені наказали охороняти це місце, — сказав Лінь Фейлі.
— Наказ? — здивувався Чжан Сяохоу.
Лінь Фейлі кивнув.
— Ви ледь не забули власне ім'я. Чому вас досі хвилює якийсь наказ? Людина, яка його віддала, можливо, вже давно мертва, — зауважив Чжан Сяохоу.
— Він уже мертвий, і я теж мав би померти тут, але... — Лінь Фейлі замовк на півслові. Він окинув поглядом простору западину.
— Тут є щось іще? Мені здається, ви дуже цим переймаєтеся, — ненав'язливо спитав Чжан Сяохоу.
— Мгм, я живий лише тому, що не хотів, аби правда залишилася прихованою...
— Правда? — не зрозумів Чжан Сяохоу.
— Ти справді віриш, що перевалочну станцію знищила піщана буря? — запитав Лінь Фейлі.
— А хіба ні?
На губах Лінь Фейлі з'явилася гірка усмішка, а його очі поступово наповнилися ненавистю.
— Що сталося? — Чжан Сяохоу відчув, що щось не так. Його голос став серйозним.
Лінь Фейлі похитав головою і не відповів на запитання.