— Мушу сказати чесно, бути доброю людиною важко. Просто погляньте на мене, я ніколи не хотів бути хорошою людиною. Ці люди мають просто померти, бути зґвалтованими, закатованими або розтоптаними в багнюку, як раби! Вони заслуговують на це, і що б із ними не сталося — це не моя справа! — заявив Чжао Ман’янь.
Цзян Шаосюй дізналася дещо нове. Вона ніколи не думала, що місце або країна можуть бути настільки нікчемними.
Вона хотіла допомогти, але їх уже неможливо було врятувати.
Мо Фань бачив людей, які були набагато гіршими. Зрештою, коли жертвами стають мільйони, як під час Лиха Стародавньої Столиці, можна зустріти всіляких людей.
Тож Мо Фаня не надто здивувала реакція селян.
При цьому Мо Фань твердо вірив в одне: нерозумно думати, що злочинець раптом стане милосердним і перестане кривдити людей. Такі покидьки, як вони, прогнили до кісток і ставатимуть тільки гіршими. Їхня єдина мета — отримувати ще більше задоволення від підкорення слабких, тому ситуація лише погіршиться, якщо селяни й далі йтимуть на поступки!
Мо Фань не був святим і не мав обов’язку вчити селян правди життя. Вони зможуть зрозуміти істину лише після того, як самі переживуть це і усвідомлять, наскільки ідіотським було їхнє рішення. Вони пошкодують про все, коли заплатять більшу ціну в майбутньому.
Для Мо Фаня це не мало значення. Крім того, його найбільше дратувало те, якими зневажливими були ці члени Гільдії Червоних Прикрас. Якби він не розтоптав їх до смерті, то ходив би похмурим увесь день!
Кого хвилює, вдячні селяни чи сповнені огиди, це їхня власна справа. Мо Фань ніколи не очікував, що його душа вознесеться після їхньої подяки. Зрештою, якби вони справді виявили до нього трохи поваги, він був би не проти знищити всю Гільдію Червоних Прикрас. Він міг би це зробити без проблем. Якби селяни встали на ноги й твердо сказали йому, що хочуть, аби Гільдія Червоних Прикрас була покарана за свої злочини, Мо Фань не заперечував би піти прямо в їхнє лігво і вбити їхнього боса.
Але якщо вони хочуть стояти на колінах, нехай стоять і визнають людей з Гільдії Червоних Прикрас своїми господарями. Нехай насолоджуються, вони дорослі люди і повинні нести відповідальність за свої слова та рішення!
— Ти не сердишся? — Цзян Шаосюй дивилася на Мо Фаня з розгубленим обличчям.
— Чому я маю сердитися? Раніше я рятував набагато більше людей, мені насправді байдуже до них, — сказав Мо Фань.
— ... — Цзян Шаосюй була доволі спантеличена словами Мо Фаня.
Що він мав на увазі, коли сказав, що врятував багато людей, тому йому байдуже?
Гаразд, судячи з того, наскільки безжальним був Мо Фань, коли вбивав Лу Їліня, вона легко могла сказати, що він далекий від того, щоб бути доброю людиною або святим.
— Е-е... ви можете... можете, будь ласка, відпустити нас? Як посміли ці виродки не виявити жодної поваги до таких магів Просунутого рівня, як ви? Відпустіть нас, і ми покараємо їх, і навчимо бути вдячними! — обличчя мага з кільцем у носі було залите кров’ю, але він усе ще намагався вичавити посмішку.
— Це не твоя турбота. Я не святий, але мої очі знаходять таких покидьків, як ти, що вбивають не кліпнувши оком, дуже дратівливими, — сказав Мо Фань з посмішкою і примружив очі.
Маг негайно намочив штани. Він знав, що Мо Фань не був доброю людиною ще тоді, коли вперше зустрів його, наважившись пограбувати їхню Гільдію Червоних Прикрас. Як він і думав, цей хлопець — просто маніяк!
Маг із кільцем у носі благав про життя. Навіть деякі селяни благали його не вбивати людей з Гільдії Червоних Прикрас.
Мо Фань проігнорував їхні благання і жбурнув мага в ромбоїд, який миттєво стиснувся до форми, що ідеально підходила йому, і розчавив його на шматки!
Цього разу Мо Фань не дозволив жодному з них утекти. Він по черзі вбивав бандитів, навіть не моргнувши оком. Маги Гільдії Червоних Прикрас незабаром лежали нерухомо на землі, так само як і селяни, яких вони вбили.
Чжао Ман’янь відчув, що їхні трупи муляють очі. Він швидко викликав палюче золоте світло і перетворив їхні тіла на попіл, дозволивши їхнім душам піти далі.
— Зачекайте... будь ласка, зачекайте!
Трійця вже збиралася йти, коли засмагла дівчинка побігла за ними. Її англійська була не дуже доброю, і в її очах читалася рішучість, проте її вираз обличчя і поза видавали якусь розгубленість.
— Ми йдемо, раз ви просили нас не втручатися у ваші справи. Чого тобі треба? — Цзян Шаосюй не була маленькою дівчинкою. Вона вже встигла вгамувати свій гнів.
— Я... я прийшла подякувати вам за те, що вбили тих поганців... мене звати Дженні, я... я хочу... я хочу... — Очі дівчинки заблищали від сліз. Ймовірно, хтось із її рідних був серед убитих селян.
— Чого ти хочеш? Кажи, — підбадьорив її Мо Фань.
— Я... — Юній Дженні було важко говорити. Сльози продовжували котитися з її очей.
Мо Фань підійшов і присів навпочіпки, щоб опинитися на одному рівні з нею. Він запитав з усмішкою:
— Ти хочеш, щоб ми знищили Гільдію Червоних Прикрас заради тебе?
Очі дівчинки миттєво розширилися, наче вона не могла збагнути, звідки Мо Фань знав, що вона хотіла сказати.
— Дженні, це занадто велике прохання, вони вже двічі нам допомогли. Це благословення, послане Богом, але Гільдія Червоних Прикрас занадто небезпечна, їх боїться навіть уряд. Як ти можеш просити їх ризикувати життям? — староста, хитаючись, вийшов уперед. Він був у жахливому стані.
— Справді, ми нізащо не зробимо це для вас, враховуючи те, що наговорили нам твої односельці, — сказав Чжао Ман’янь.
— Бог Океану хоче, щоб ми страждали, тому ми не маємо іншого вибору, як змиритися з цим. Я прошу вибачення від імені людей, що втратили розум від страху. Хоч би якою була доля нашого села, ми вдячні вам за порятунок наших життів. — Староста був розсудливим чоловіком. Він щиро звернувся до Мо Фаня, Чжао Ман’яня та Цзян Шаосюй.
Юна Дженні все ще дивилася на Мо Фаня заплаканими очима, адже він був найсильнішою людиною, яку вона коли-небудь зустрічала. Він зміг вибити все лайно з бандитів!
— Але ти думаєш інакше, чи не так? — запитав Мо Фань із тією ж усмішкою.
— Мої односельці наговорили вам поганого, і Гільдія Червоних Прикрас справді жахлива... мабуть, я прошу від вас занадто багато, — сказала Дженні.
— Тобі просто треба відповісти мені: ти справді цього хочеш? — перепитав Мо Фань.
Дженні подивилася в темно-карі очі Мо Фаня. Здавалося, вона бачила рішучість і впевненість у серці старшого брата — той самий погляд, який вона бачила у свого батька, коли той лежав у калюжі крові!
— Та... так! — Сльози знову ринули з очей Дженні, ніби вся скорбота і гнів у її серці вирвалися назовні, мов вода крізь прорвану греблю.
Інші жителі села були готові піти на компроміс заради виживання, готові стати рабами бандитів, але вона бачила, як її батько помер просто у неї на очах. Вона не могла уявити, як підкорятися вбивцям свого батька і жити під їхнім контролем. Вона просто не могла цього зробити. Якби однієї лише ненависті було достатньо, щоб убити когось, вона б убила людей Гільдії Червоних Прикрас тисячу разів! Яке вони мали право вбивати невинних людей лише для задоволення своєї жадібності? Вони вже забрали в неї все. Її любий батько був єдиним, хто в неї залишився!
— Мо Фаню, не будь смішним, знищити всю Гільдію Червоних Прикрас — це не просте завдання. Ти впевнений, що хочеш пообіцяти це? Хіба ми не домовилися, що нам більше немає діла до цих тупих селян? — випалив Чжао Ман’янь. Він хвилювався, що Мо Фань дасть обіцянку, не подумавши про наслідки.
Чинити правосуддя — це добре, але все залежало від ситуації. Гільдія Червоних Прикрас була не просто маленькою організацією, яку можна легко знищити. Радники просили їх лише завдати удару Гільдії Червоних Прикрас, а не викорінити їх. Простіше кажучи, Гільдія Червоних Прикрас останнім часом перетнула межу, тому національні збірні мали вбити або заарештувати якомога більше їхніх членів. Однак повне знищення Гільдії Червоних Прикрас точно виходило за межі їхніх можливостей. Про це мав турбуватися Священний Зал Свободи.
Хіба Мо Фань не бачив, що жалюгідна місцева влада вже співпрацює з Гільдією Червоних Прикрас? Це правда, що місцевий уряд вкрай ненадійний, але це також натякало на те, наскільки могутьою є Гільдія Червоних Прикрас!
Мо Фань не дав Дженні відповіді. Він погладив її по голові й рушив у напрямку міста Білої Голови.
Чжао Ман’янь і Цзян Шаосюй швидко наздогнали Мо Фаня. Вони зрозуміли, що з виразом його обличчя щось не так, побачивши в його очах жагу вбивства. Чжао Ман’янь запитав:
— Ти впевнений у цьому?
— Чому б і ні? — запитав у відповідь Мо Фань.
Чжао Ман’янь миттєво втратив дар мови.
-Він правий, чому б і ні?!-
Будь-яка людина з совістю хотіла б знищити таку організацію, як Гільдія Червоних Прикрас!
Ця організація існувала лише тому, що вони були страшними, могутніми та мстивими.
Однак Мо Фань не докладав стільки зусиль для вивчення магії лише для того, щоб звертати зі свого шляху, натрапивши на таку організацію, як Гільдія Червоних Прикрас!
Якщо хтось муляв йому очі, і він вирішував, що ця людина — паразит для світу, він просто стирав її з лиця землі. Він не був надто слабким для цього. Це могло бути клопітно, але нехай. Їхні зусилля не будуть марними. Вони не тільки зможуть отримати нагороду, але він також зможе здобути Мантію Темного Аристократа, попутно допомігши дівчинці із села помститися!
Заробляти гроші, топтати людей, знищувати покидьків, рятувати юних дівчат! Ця послуга безумовно відповідала його початковим мотивам, які спонукали його стати магом!
Він став набагато сильнішим відтоді, як почав вивчати магію. Якщо йому доводиться двічі думати, перш ніж розтоптати купу виродків, то краще б він сидів удома і вчився!
Тож чому він не повинен викорінити Гільдію Червоних Прикрас?
— Мо Фаню, я дедалі більше вражена твоєю сміливістю. Ти справді наважуєшся кинути виклик великій злоякісній пухлині Карибського моря просто так! — широко посміхнулася Цзян Шаосюй.
Хоча Цзян Шаосюй була незадоволена реакцією селян, це насправді не мало значення. Вона ризикувала життям не заради тих ідіотських селян, а щоб відновити справедливість, заради юної дівчинки Дженні і заради самої себе...
Вона просто хотіла знищити Гільдію Червоних Прикрас, і нічого більше!