Мо Фань і Ай Цзянту обшукали весь храм, проте там було занадто багато людей, які прибули із Сісюн чи з інших міст. Серед натовпу знайти демонічного духа було просто неможливо.
Не знайшовши жодних слідів у храмі, вони вирішили спуститися до міста. Місто вирувало, життя кипіло — проте чомусь відчувалося, що чогось у ньому бракує.
Мо Фань і Ай Цзянту йшли тією ж дорогою, що й раніше: спустилися тими ж сходами, пройшли тим самим шляхом, тією ж вулицею. Навіть власник ідзакаї був той самий — Мо Фань добре запам’ятав його дрібні, ледь поблискуючі очі.
Та з кожним кроком Мо Фань дедалі більше відчував щось дивне. Лише коли вони майже дісталися іншого кінця міста, він нарешті збагнув, у чому річ.
Світ цієї ілюзії нагадував GIF-зображення. На відміну від справжнього світу, де кожна людина живе своїм життям, тут усе нагадувало зациклену програму: події повторювалися знову й знову, повертаючись до початкового стану.
Приміром, годину тому вони бачили стареньку, що впустила фрукти з кошика. Коли ж проходили повз те саме місце знову — вона впустила їх іще раз, точнісінько так само, навіть плоди покотилися однаковою траєкторією. Пожовтіла вантажівка, що проїхала повз, повторила свій рух через той самий проміжок часу, а з боку порту знову пролунали ті ж сигнали клаксонів.
— Схоже, усе це побудоване на спогадах Демонічного Духа Дерев’яної Тріскачки, — сказав Ай Цзянту. — Тому події й повторюються в часовому проміжку, який вона пам’ятає. Помітив, що певні райони міста трохи розмиті? Це означає, що вона ніколи там не була — тож не має про них спогадів.
Ай Цзянту володів стихією Простору, тож швидко розпізнав «збій» у цьому вигаданому світі.
Мо Фань кивнув, хоча всередині був щиро здивований. Він і гадки не мав, що така мала дерев’яна тріскачка здатна створити цілий світ. Йому навіть стало цікаво, яке минуле було у цього предмета.
— Якщо цей світ побудований на її спогадах, то, мабуть, вона тут теж існує під власною подобою, — припустив Мо Фань.
— Саме так. Ти ж уже бачив її, тож знаєш, як вона виглядає. Треба лише знайти її, — відповів Ай Цзянту.
— Думаю, ми трохи недооцінили ситуацію. Краще зачекати, поки Цзян Юй та інші зберуть якусь інформацію — тоді буде легше знайти Міяту, — мовив Мо Фань.
Ай Цзянту кивнув. Він уже хотів щось додати, коли раптом уловив якийсь запах. Мимоволі обернувся — але позаду нікого не було.
— Ти щось відчув? — запитав він.
— Так, пахне полином, — відповів Мо Фань.
Запах спаленого китайського полину важко було сплутати з чимось іншим. Мо Фань пам’ятав, як батько часто палив його вдома, щоб полегшити біль у животі.
— Тут поблизу росте полин?
— Не думаю… Стривай, у нас же в цьому світі взагалі немає нюху! Отже, запах іде ззовні. Дивно… Нань Юй і Цзян Шаосюй мали б стежити за нами — навіщо їм палити полин? І здається, прямо перед… кхе-кхе! Святі какахи, вони що, піднесли його мені просто до носа? Який інтенсивний запах! — Мо Фань почав кашляти.
— Що вони задумали? Навіщо палити полин поруч із нами? — не розумів Ай Цзянту.
Тим часом у занедбаному храмі Цзян Юй стояв із пучком палаючого полину й обережно направляв дим до носів Мо Фана й Ай Цзянту. Від різкого запаху в обох на очі навернулися сльози.
— Ти впевнений, що це спрацює? Полин у нас росте всюди, а от у Японії він рідкість, клімат не той, — сказала Му Тін’їн.
— Саме тому, якщо вони відчують запах полину, то зможуть знайти місце, де він є — а отже, й Міяту. Ти ж чула, що вони говорили уві сні? Найімовірніше, вони перебувають у місті Сісюн кількарічної давнини, — пояснив Цзян Юй.
Мо Фань і Ай Цзянту навіть не підозрювали, що всі їхні розмови в ілюзії вимовлялися в реальному світі теж — ніби вони розмовляли уві сні.
З їхніх слів Цзян Шаосюй та Нань Юй змогли краще зрозуміти, як саме влаштований світ усередині посудини.
— До речі, ти ж казав, що Міята насправді з Сісюна? — звернулася Цзян Шаосюй до Цзян Юя.
— Так, у Міяти біля дому був невеликий трав’яний сад із дикими хризантемами та китайським полином. Коли до храму приходив якийсь монах, що займався лікуванням, йому потрібні були свіжі трави. Тож Міята іноді навідувалася сюди, приносячи висушене зілля. Вона була постійною відвідувачкою храму, — пояснив Цзян Юй.
— Тоді як вона перетворилася на небезпечного демонічного духа? — запитала Цзян Шаосюй.
Усередині ілюзії дерев’яної тріскачки…
Кмітливий Мо Фань одразу здогадався, що запах полину — це підказка від тих, хто залишився зовні. Інакше навіщо б їм узагалі палити полин і направляти дим саме до них?
— Це нелогічно. Звідки їм знати, що тут відбувається? — засумнівався Ай Цзянту.
— Відчуваю, що знають. Може, спробувати?
— Як саме?
— Гей, якщо ви там, розумники, і справді знаєте, що тут робиться, то заберіть уже ту траву — я задихаюсь! — вигукнув Мо Фань, задерши голову й показуючи кулак у небо.
Ай Цзянту лише мовчки кліпнув. Його щиро вражав талант Мо Фана вигадувати такі безглузді способи спілкування.
Та невдовзі Ай Цзянту аж остовпів — запах полину справді почав слабшати!
Що за чорт? Це… дійсно спрацювало?
Ай Цзянту не знаходив слів.
— Працює! Ха-ха! — переможно вигукнув Мо Фань, усміхаючись аж до вух. — Щоб пересвідчитись, попросіть Цзян Шаосюй підійти ближче, хочу відчути аромат її парфумів!
За кілька секунд після того, як запах полину майже зник, Мо Фань одразу впіймав у повітрі знайомий аромат троянд.
Ай Цзянту теж його відчув. На засмаглому обличчі чоловіка з’явився вираз повного подиву.
— Ще трохи ближче, ближче… Гей, Ай Цзянту, ти знаєш, що ця лисиця Цзян Шаосюй має природний запах? Вона навіть без парфумів пахне трояндами. М-м, приємно. Ага, запах посилився… що, груди прямо перед нами? То це, виходить, отой самий «аромат грудей»? — розмірковував уголос Мо Фань.
Не встиг він договорити, як щоку обпекло болем — різким і пекучим.
Ай Цзянту здригнувся й придивився — на обличчі Мо Фана чітко виднівся слід від долоні.
— Схоже, вони нас чують, — незграбно прокашлявся Ай Цзянту. — Тож стеж за язиком.