«Я думала, ти знову збираєшся пожертвувати собою», — голос Таньюе пролунaв у вухах Мо Фаня з якимсь дивним відтінком.
Мо Фань навмисно став навшпиньки на краю обриву. Сильний вітер свистів біля вух. Перед його ногами була глибока прірва, загорнена в білу імлу.
— Гей, гей, та я поїв, їжа тут доволі легка, старий даоський відлюдник велів утримуватися від м’яса, але я зазвичай полюю в горах. Гірські звірі — просто смакота. Натуральні, без жодного гмо… — гучно відповів Мо Фань.
Після того як він перепробував різні обриви й кілька разів ледве не звалився, Мо Фань виявив, що ця вершина дає найкращий прийом зв’язку на всій горі Хуа.
— Кому тут потрібні твої розповіді про їжу, я серйозно: тримайся подалі від тих фанатиків із Чорної Церкви. Боюся, що раптом тебе не стане, — мовила Таньюе.
— Що? Моє культивування? Воно скоро відновиться — я ж і досі на Просунутому рівні. Я не лише відновив туманності інших стихій, вони ще й тепер усі на третьому рівні. Це місце ідеальне для культивації. Я майже закохався в нього. Єдиний мінус — тут немає даоських черниць. Ой, я навіть не зустрів жодної самки мавпи. Міс Таньюе, чому б тобі не приїхати сюди на кілька днів? Занадто багато бетону в місті шкодить здоров’ю — треба іноді виходити на природу… — він продовжував базікати в телефон, бо давно ні з ким не говорив.
На лобі Таньюе проступили чорні зморшки. Вона знала, що зв’язок у горах кепський, але не думала, що настільки.
— Слухай, є одне, що я мусю тобі сказати.
— Говори, я чую тебе добре!
— Пам’ятаєш, як той велетень з’явився в місті? — запитала Таньюе.
Тим «велетнем», про якого говорила Таньюе, був Чорний Тотемний Змій. Тепер його вважали надбанням Ханчжоу: він приваблював туристів до Західного озера. Люди не сподівалися побачити справжнього Змія — їм вистачало легенд, пейзажів і величезної тіні під водою.
— Так, пам’ятаю, я ледь не всцявся від страху! — чутко відповів Мо Фань.
Він згадав: тоді він був на побаченні з Є Сінся й навіть замовив романтичний номер у готелі. Але раптова поява Чорного Тотемного Змія між двома хмарочосами зруйнувала всі плани. У будь-якому разі, Змій тепер йому винен номер у готелі!
— Спочатку я думала, що він з’явився через нестабільний стан під час линяння. Але він нещодавно прокинувся, тож я розпитала його, — пояснила Таньюе.
Мо Фань згадав: Чорний Тотемний Змій дивився прямо на будинок, у якому тоді був він — точніше, на його поверх, прямо на нього.
Змій з'являвся лише тоді, коли відчував небезпеку. А для такої істоти, як Чорний Тотемний Змій, мало що могло здатись справжньою загрозою. Мо Фань так і не зрозумів, що ж саме в тому будинку привернуло його увагу.
— Чи то через Демонічний Елемент у моїй крові? — спитав Мо Фань.
Таньюе та її люди знали про Демонічний Елемент. Союз Примусу у Ханчжоу був його союзником. За підтримки Тана Чжуна це лишилося б у секреті заради його блага.
— Я теж так думала, але очевидно, що це не причина. Він сказав, що хтось позаду тебе змушував його нервувати. Проте він швидко зник, коли виявив, що та людина не така небезпечна, як здавалося, — сказала Таньюе.
— Позаду мене? — ще більше сплутано мовив Мо Фань.
— Подумай уважно: пам’ятаєш, хто був позаду тебе? Велетень казав, що та людина була дуже близько до тебе, — напружено додала Таньюе.
— Позаду мене… у той час… — Мо Фань замовк на півслові, обличчя його сповнилося недовіри.
Невдовзі він різко похитав головою.
Неможливо — не може бути!
Людиною позаду нього була Є Сінся! Чому в неї могла бути аура, що навіть Чорний Тотемний Змій відчув як загрозу?
— Подумай про це, я ж просто нагадую, — сказала Таньюе.
— М-м, зрозумів, — кивнув Мо Фань.
Щойно він завершив дзвінок, усмішка на його обличчі зникла.
Чорний Тотемний Змій не міг їх обманювати — отже, з’явилася вона лише через когось, хто стояв за ним. А позаду нього була тільки Є Сінься!
Чому ж тоді Є Сінься змусила Чорного Тотемного Змія занепокоїтися?..
— Гей, старий даосе, я спускаюся з гори, — серйозно сказав Мо Фань.
— Ти певен, що не хочеш ще трохи попрактикуватися тут? Більшість людей просили б залишитися довше, — відповів старий у даоському вбранні.
— Я вже досягнув межі, далі тренування не має сенсу.
— Гм, ти маєш рацію. Іди у світ, він безкрайній і сповнений див. Шлях культивації потребує, щоб ти бачив більше, пережив більше...
— Побачимось!
— Хто знає, можливо, коли ти повернешся, мене вже не буде серед живих! — мовив старий.
— Та що ти таке кажеш... може, познайомити тебе з якоюсь дівчиною?
Кхе-кхе! — Я ж монах...
— Ти ж даос!
— Те саме, що й монах. Не моя це справа, не моє це захоплення, — сказав старий, незграбно усміхаючись.
— Брехун. Але мушу визнати, ти кумедний старий. Нагадуєш мені діда, що жив за моєю школою колись. Шкода, що він уже пішов із цього світу. Впевнений, ви б з ним зійшлися, якби я вас познайомив... Хай там як, може, після смерті обоє постанете перед тим самим Володарем Пекла. Гаразд, я пішов! — усміхнувся Мо Фань.
Старий усміхнено проводжав його поглядом.
Коли постать Мо Фаня розчинилася вдалині, старий пробурмотів собі під ніс:
— Старий друже, ти обрав дуже цікавого юнака...
(ПП: нічого собі. це відсилка на того стариганя що подарив йому кулон, який переніс його в цей світ?)
Небо було чистим, синім, з мерехтіннями сліпучого сонця. Унизу було величезне поле хмар, схоже на білу вату, що розтяглося, наче суходіл. Здавалося, по ньому можна було бігати.
Мо Фань сидів біля вікна в літаку. Краєвид за склом захоплював подих. Поміж хмарами та синявою неба виднілися тьмяні силуети, що здіймалися вгору — мабуть, якісь звірі намагалися побити власний рекорд висоти!
— Шановні пасажири, наш літак приземлиться в міжнародному аеропорту Ханчжоу через п’ятнадцять хвилин. Будь ласка, пристебніть паски безпеки і...
Оголошення пролунало у салоні. Мо Фань уже бачив контури міста під хмарами: з такої висоти і хмарочоси, і автомагістралі здавалися іграшковими моделями, розкиданими на макеті...
Вийшовши з літака, Мо Фань уже збирався набрати потрібний номер, та раптом телефон засигналив без упину — повідомлення сипалися одне за одним. Усі вони були від влади: накази, лайка й вимога негайно прибути до національного палацу!