Квітка вже пожерла щонайменше три сотні мерців. Вона повністю замкнула їх між своїми пелюстками, що безупинно сіпалися, перетравлюючи здобич.
Гігантська квітка з’явилася саме в тому місці, де кишіли зомбі, про які щойно казав Цзо Фен. Серед цих трьох сотень безумовно було чимало нежиті рівня Воїна.
Одна за одною вимальовувалися Зоряні Галактики. Хань Цзі не застосовував верховних заклять — його швидкість у побудові Зоряних Галактик була надто великою. Зловісно сяючі зелені насіння без кінця виникали між його пальців і він клацанням пальців відправляв їх у стіну зомбі попереду.
Невдовзі ще одна гігантська квітка розкрилася серед натовпу мерців. Кожна нова квітка одразу пожирала кілька сотень зомбі. Деякі проковтували понад три сотні за один раз. І жодна кількість не мала значення — пелюстки все одно утримували їх усередині...
— Вперед! — Хань Цзі змахнув пальцем, і ще одна квітка розквітла.
Мо Фань та інші раптом опинилися серед поля гігантських квітів. Лише тоді він усвідомив, наскільки вони величезні. Їхній розмір можна було порівняти з Трупними Чиновниками Гори Плоті. Можливо, така квітка здатна була проковтнути й цілого Трупного Чиновника Гори Плоті.
Щойно квітка когось проковтувала, вона щільно змикалася й залишалася закритою. Згодом квітка просто в’янула і її пелюстки розкривали мертвий вантаж усередині.
Все, що потрапляло їй до рота, перетворювалося на бездушні тіла, такі ж мертві й безживні, як і сама зів’яла квітка!
Для Мо Фаня це було перше знайомство з Просунутим Закляттям Рослинного Елементу. Навіть найтовстіші стіни зомбі не могли витримати, коли Хань Цзі викликав квіти простим клацанням пальця. Швидкість його атак була такою ж, як у Мо Фаня при розкиданні Базових Заклять. Тож море зомбі вже помітно рідшало!
Коли шлях очистився, Імперські Маги у квадратній формації одразу рушили вперед.
Раптом повіяв крижаний вітер, жахливий, наче пазурі демонів, що дряпали душу магів. Чим далі вони просувалися, тим морознішим ставав вітер. Здавалося, ніби їхні душі зараз порве на шмаття цей жахливий примарний вітер!
Виразні завивання вітру нагадували демонічні крики. Було зрозуміло — Темна Безодня вже зовсім поруч.
Навіть нежить не наважувалася наближатися до цієї зони. За стіною зомбі їх стало набагато менше.
Вітряний пліт ніс їх уперед. І ось нарешті перед ними розкрилася жахлива Темна Безодня — гігантська прірва, що раптово розверзалася в землі. Саме вона була джерелом цього крижаного примарного вітру, здатного розірвати людську душу.
— Далі ми не зможемо просуватися, вир затягне нас усіх! — доповів Цзо Фен.
Чим ближче вони були до Темної Безодні, тим сильніше їх тягнуло вперед. Ця відстань була граничною для Просунутих Магів. Щоб йти далі, потрібна була ще більша сила, аби протистояти затягуванню виром!
Хань Цзі кинув оком на Імперських Магів довкола й побачив, що вітряний пліт уже збився з курсу.
Було очевидно, що формацію більше неможливо втримати.
— Ви всі відступайте, я ще трохи проведу їх! — сказав Хань Цзі Цзо Фену.
Цзо Фен кивнув і одразу передав наказ, закликаючи розскиданих Просунутих Магів відступати.
Як тільки пролунав наказ, більше половини людей вийшли з війська. Лише кілька верховних магів та Імперських Магів у формації залишилися.
Вони просунулися ще на чотириста метрів, і сила вітру перевершила всі їхні уявлення. Він не лише рвав їхні душі, а й із жахливою міццю втягав усередину. Недарма там не було жодної нежиті — більшість уже давно затягнуло в Темну Безодню цим виром!
— Далі я вас супроводжувати не зможу... чорт, мене затягує! — вирвалося в Хань Цзі.
— Я допоможу тобі! — вигукнув Ду Сяо.
Його Зеленоокий звір теж ледве рухався як слід, але все ж встиг ухопити верховного мага, якого затягувало в Темну Безодню.
Сам Ду Сяо теж ледве тримався. Схопивши чоловіка, він одразу ж відступив назад.
— І ви йдіть! — сказав Хань Цзі решті верховних магів.
— Президенте, а ви?
— Я ще трохи залишуся! — відповів Хань Цзі, вже вдягнувши свою броню. Темні золотаві луски щільно облягли його тіло. Тепер він виглядав воістину величним, зовсім не схожим на того посивілого старця, яким був раніше!
Хань Цзі глянув на четвірку, яка почувалася цілком нормально, і полегшено всміхнувся:
— Бачу, вітер вам нічого не робить. Виходить, вхід у Пекло й справді приймає нащадків Стародавнього Короля. Сподіваюся, після стрибка в безодню з вами все буде гаразд!
Чжан Сяохоу, Фан Ґу та Су Сяолоу обмінялися поглядами. Вітер, що навіть верховних магів валив з ніг, зовсім не впливав на них.
Фан Ґу й Су Сяолоу були захищені походженням із тих сіл. Чжан Сяохоу колись уже стояв на самому краю Темної Безодні. Якщо тоді вітер його не втягнув, то й тепер нічого з ним не станеться.
А от Мо Фань відчував загрозу від цих поривів. Для інших це було просто легке дихання вітру, тоді як він чітко відчував, як демонічний подих намагається роздерти його кігтями...
Якщо вітер намагався напасти саме на нього, тоді було очевидно: він не був нащадком села і не належав до чистокровного роду з міста Бо.
Вже вирішуючи відступити, Мо Фань раптом відчув, як від Маленького Кулона-Вугра виходить тьмяне світло, огортаючи його зсередини.
Світіння бачив лише він. Виглядало це, наче зменшена Річка Потойбіччя, що текла довкола нього подібно до Базового Закляття — Водний Бар’єр. Ця енергія знешкоджувала силу крижаного вітру, гарантуючи йому безпеку!
Це була заслуга Маленького Кулона-Вугра. Він використав Річку Потойбіччя, очищену Підземним Святим Джерелом, щоб захистити його — несправжнього нащадка. Інакше вітер уже давно розірвав би його на шмаття!
— Далі я вас супроводжувати не можу... — видихнув Хань Цзі, єдиний, хто залишився ще там. Він погодився відступити тільки після того, як переконався, що Салан більше не здатен їм нашкодити.
— Доля цього напівзруйнованого міста тепер у ваших руках, — більше він нічого не додав.
Усі чудово розуміли, в якій ситуації опинилося місто. Додаткові пояснення були зайві.
Загін рішуче кивнув.
Хань Цзі востаннє глянув на Мо Фаня й сказав із найбільшою щирістю:
— Мо Фань, я чув безліч історій про тебе. Єдине, чого прошу, — принеси нам ще кілька див, на які ти здатен!
— Ну, як тобі це сказати... усе залежить від долі, — відповів Мо Фань безпорадно, проте з тією своєрідною відвертістю, що була притаманна лише йому.