Два роки потому. Пекін.
У кімнаті, переповненій теплою кімнатою, хлопчик сидів на стільці і був у бурхливому бігу очима, не міг зосередитись.
Через деякий час він підняв з підлоги зелену картку від гри і почав рвати її, кидаючи клочки на підлогу. Невдовзі підлога була переповнена паперовими краями.
— Іхан, — тихо покликала Лінь Вейся.
Хлопчик не звертав уваги на те, що з відсутнім виглядом продовжуючи м’яти предмет в руках. Лін Вейся сиділа на іншому кінці кімнати - певна дистанція давала цьому аутичному хлопчикові з порушенням слуху почуття безпеки.
Вона підключила телефон до колонки через Bluetoth і включила музику. У кімнаті задзвонили різні звуки: важкі удари барабанів, дзвінке фортепіано, ґумові струнні мелодії та акордеона...
Кожен інструмент звучав близько хвилини. Лінь Вейся обхопила коліна, сиділа осторонь і уважно стежив за реакцією хлопчика.
Коли задзвонили ніжні струни, хлопчик залишився байдужим. Але як тільки в кімнаті розлився низький, чудовий звук виолончелі, хлопчик Сан Іхан відреагував - він підняв голову і інстинктивно почав шукати джерело звуку.
— Нам з тобою призначено зустрітися, — сказала Лінь Вейся, вимикаючи музику.
Вона взяла біля віолончелю і заграла. Хлопчик розірвав папір, сидів на стільці і опустив голову.
Коли його ноги хиталися вперед, Лінь Вейся, тримаючи смичок правою рукою, м'яко витягнула акорд фа-масор I сходи. Хлопчик змінив позу, відкинувшись назад, і коли його ноги дёрнулися вгору, вона викликала звук четвертого сходи.
Це повторювалося знову і знову. Хлопчик думав, що це він керує музикою і почав виходити зі свого замкнутого світу, намагаючись взаємодіяти з зовнішнім.
***
Час музичної терапії закінчився. Няня відчинила двері і забрала хлопчика. Лін Вейся поставила червоно-коричневу віолончель у напрямку.
Вона вийшла з кабінету, підійшла до дивана у вітальні і, нагнувшись, стала прибирати в сумку маркери, підручники та записи.
Няня в тапочку принесла склянку гарячої води і посміхнулася:
- Вчителька Лінь, дякую за працю. Здається, ваша музична терапія допомагає. Я тільки що заговорила з няо Ханом, і він мигцем подивився на мене.
— Будь ласка, не поспішайте.
Сан Іхан став її пацієнтом завдяки участі в благодійній акції. Одна сім'я шукала психотерапевта для домашнього заняття, і організатор помітив здатність Лін Вейся, порекомендував її.
Так у них зав'язалася цей зв'язок.
На другому поверсі двері кабінету були неприкріплені, і звідти доносився низький, мелодійний французький голос, схожий на зимовий єнів.
Няня подивилася в бік рушниці:
- Це наш директор нараду. Вчителька Лінь, може залишитеся повечеряти? У мене якраз суп на плиті.
Лінія Вейся посміхнулась і відмовилася:
- У мене ще справи в університеті. Я піду, тітка Вен.
— Тоді будьте обережні в дорозі, — нянька витерла руки і наставила.
Лінь Вейся взяла сумку і парасоль біля дверей. Відчинивши двері, вона відчула вологий вітер — на вулиці почався дощ.
У серпні дощ часто йшов, а вже місяць не вщухав. Лін Вейся розкрила парасольку, і коли вона потрапляла в калюжі, то переступаючи через них, пішла вперед.
Вона вже два роки вчилася в Пекіні. Тут взимку було дуже холодно і постійно йшов сніг - здавалося, що кінець світу - це нескінченний серебристо-білий простір.
На щастя, Нін Чао також пішов до Пекіна і здійснив свою мрію — вступив у поліцейську академію. Крім того, тут були Цю Мінхуа та інші, і вони іноді збиралися повечеряти.
Про Баня Шена ніхто нічого не чув - він сам обірвав всі зв'язки.
Сніг так часто йшов, що вона звикла.
Але найгарніший сніг вона вже бачила.
Лінь Вейся стояла на зеленій автобусній зупинці, аж раптом злетів крижаний вітер і чхнула. У кишені завибрував телефон.
Вона ледве дістала його і притиснула до вуха. Роздалися дзвінкий, бадьорий голос Мен Цзи:
- Люба, ти йдеш? Мої замовлення вже принесли, всі продукти чекають, коли їх опустять у каструлю. У барі залишилася остання пляшка червоного вина - її потрібно відкрити саме тобі!
— Іду, — поглянула Лінь Вейсь на синій автобус і відповіла: « Я сідаю на автобус.
— Гаразд, коли падає дощ, будь обережна дорога », — радила Мен Цзи.
— Ладно.
Вона приклала карту до турнікету, автобус напав, похитався, і червоні стіни, білий туман пливли за вікном. У телефоні пролунав сигнал — надійшов повідомлення.
Це була фотографія від Мені Цзи — стіл з складниками для хого. Лін Вейся посміхнулась кутками губ і відіслала у відповідь прання.
В житті повно несподіванок, і їх дружба з Мен Цзи була однією з них.
Лінь Вейся вчилась на психологічному факультеті Пекінського університету. У середині другого семестру першого курсу, в розпал літа, вона проходила з віколончеллю повз пальм - чорне волосся, алиє губи, неземна краса -- і відразу привернула увагу студентки режисерського факультету Мен Цзи, яка взяла її у декількох кадрах для своєї роботи. Пізніше Мен Цзи пригостила її обідом в подяку, вони балакали і виявили, що у них багато спільного. Так вони розвинули дружбу.
Мен Цзи була корінною жінкою Пекіна, батько — лікарем і мати — вчителькою у старшій школі. Мої батьки були відкритими людьми, що сформувало її незалежний характер. Режисуру вона обрала за покликом серця, мріючи зняти документальний фільм, який отримає нагороду.
В університеті Мен Цзи підробляла модель, а завдяки своїм талантам її часто запрошували рекламні агентства. У неї було достатньо грошей - справжня маленька богачка.
Через часті нічні монтажі вона вже на третьому курсі попросила дозволу жити поза кампусом і зняла квартиру на Танцзяндулі, де поєднувала роботу та життя. У своїй тусовці вона була душею компанії, часто влаштувала вечірки, швидко змінювала хлопців, але ніколи не закохувалася по-справжньому.
Лін Вейся доїхала до житлового комплексу Фаньюе, пройшла через турнікети і піднялась на останній поверх — Мен Цзи залишила їй картку, щоб та могла вільно заходити.
Коли вона зайшла, то відчула холод кондиціонера. Мен Цзи сиділа на килимі, схрестивши ноги:
— Подивлюсь шоу?
— Давай, - Лін Вейся повішала сумку на вішелку.
Вони переклали продукти з обіднього столу на журнальний, щоб дивитися телевізор і їсти гарячий хого. Мен Цзи, опускаючи в бульйон рубець, запитала:
— Післязавтра вилетиш? Може, підвезти тебе в аеропорт?
Лінь Вейся опустила шматочок ямсу в соус, відкусила і, обпалюючись, відповіла:
- Ні, я замовила машину.
- І навіщо ти себе мучиш? Вчися на совість, одні п'ятірки, робиш все ідеально, щоб отримати право на обмін в США. Хоча плата за навчання відсутня, але чуже місто і всього три місяці...
Мен Цзи помітила, як почервоніли у Лінь Вейся губи від гостроти, та моргнула, налила подруги води і пояснила:
— Пенн - це рідкісна нагода.
- А Шенся ти візьмеш з собою? Лише на три місяці, а ти навіть пса береш, - Мен Цзи мала на увазі білу собаку Лінь Вейся — вест-хайленд-вайт-тер'єра, якого та виростила з білосніжною шерсть, круглого, як цукрова вата.
Лінь Вейся також виїхала з дому на третій курс, щоб підготуватись до руху в магістратурі.
Коли вона знайшла її, то забрала Шенся з Наньцзяня і тримала його завжди при собі.
Я вже знайшла студентку в Пенні, і хотіла попросити її допомогти з житлом, але вона дізналася, що у неї є кімната для проживання. Вона не проти собаки, навіть сказала мені, як їх люблять. Тож я беру Шенся з собою, — Лін Вейсь поклала шматок яловичини в тарілку подруги.
https://literna.net/uk/books/105-chi-chuyesh-ti-mene-zaversheno