Розділ 3 - 4 квітня, 18:00

Акарі, яка стояла поруч зі мною перед стрибком, зникла. Все сталося так само, як тоді, коли мене раптово перекинуло з покинутого парку до хвилерізу — ніби проектор світу просто перемкнувся на інший слайд. Принаймні цього разу я був морально готовий до подібного завдяки поясненням Акарі, але це не зробило досвід менш приголомшливим.

— Та ви жартуєте… — прошепотів я, досі не вірячи побаченому.

Попри шок, я не міг викинути з голови образ обличчя Акарі, залитого сльозами. Чому вона була така засмучена в той момент? Вона згадала смерть брата? Можливо, я ненавмисно сказав щось нетактовне? Або була якась інша причина...? Я знав, що ці думки будуть мене мучити й надалі, але поки що вирішив забути про них і зосередитися на тому, щоб зрозуміти, де опинився. Якщо Акарі мала рацію, то ‘відкат’ відкинув мене до шостої години вечора 4 квітня.

Я вже потягнувся до телефону, щоб перевірити час, коли раптом у полі мого зору виринув якийсь незнайомий чоловік. Він був червоний від гніву і, судячи з вигляду, середнього віку. Мене здивувала не стільки його різкість, скільки те, що той чоловік не з’явився збоку чи позаду. Схоже, він вискочив знизу — ніби сидів прямо біля моїх ніг, а потім вистрибнув прямо перед моїм обличчям.

— Гей! Ти що, з глузду з’їхав, хлопче?! — викрикнув той, грізно дивлячись на мене з-під випуклих вен на зморшкуватому чолі. Він був на мене злий з якоїсь причини, це було очевидно, але я не мав уявлення, хто цей чоловік. Я ніколи раніше його не бачив.

— Е-е, вибачте, але… я можу вам якось допомогти? — несміливо спитав я.

— Що?! — рикнув він у відповідь. Я відразу зрозумів, що чоловік п'яний, бо від нього тхнуло алкоголем. — Хочеш, щоб я тобі зад надер, шмаркачу?! Не прикидайся дурнем!

— С-стоп, зачекайте хвилинку! — забелькотів я, відступаючи на кілька кроків, поки чоловік насувався все ближче. — Я справді не розумію, що відбувається...

Чоловік повторив мої слова перебільшеним, глузливим голосом. Щось підказувало мені, що він не збирається слухати розумні аргументи. Уф, чим я заслужив таке? Спочатку мене застала зненацька Акарі, яка плакала, потім мій розум перенісся назад у великий натовп людей, а тепер мені ще й погрожував чоловік, якого я навіть не знав. Це вже забагато для одного дня — я почав відчувати, що ось-ось з’їду з глузду.

Насамперед потрібно було знайти спосіб вийти з цієї скрутної ситуації. Зрозуміло, що він був добряче п’яний, тож навряд чи зможе мене наздогнати, якщо я зроблю рішучий ривок. Але просто втекти, навіть не розібравшись, у чому справа, теж не хотілося. Однак не схоже було, що він скоро заспокоїться настільки, щоб раціонально поговорити зі мною, скоріше, вже готувався вдарити мене в обличчя. Думати довго було ніколи — я ще на крок відступив і вже майже розвернувся, щоб утекти, коли між нами раптом вискочила молода жінка з білявим волоссям.

— Гаразд, досить! Припиніть! У чому проблема? — запитала вона.

Жінка швидко взяла ситуацію під контроль: лагідним, але рішучим тоном почала втихомирювати чоловіка, пояснюючи, що всі на нього дивляться, що він заважає людям і що йому варто випити води. Вона була явно професіоналом. Поки я стояв і дивувався, як їй вдалося не дати йому вставити ні слова, жінка кинула на мене погляд.

— Я розберуся, — сказала вона твердо. — А ти йди додому, гаразд?

— Га? Але я…

— Серйозно, все під контролем, — усміхнулася вона. — Вважай це подякою за твою допомогу.

Ставало все більш очевидним, що моє подальше перебування тут тільки ускладнить їй життя. Я не хотів завдавати ще більше клопоту, попри те, що вона була для мене абсолютно незнайомою людиною, а оскільки я і так вже планував втекти, то вирішив прийняти її щедру пропозицію.

— Гаразд, домовились, — сказав я. — Дякую.

Після чого ледь помітно вклонився їй і побіг підтюпцем. Поки пробирався крізь натовп, до мене почало доходити, де я опинився, і чому навколо стільки людей. Це була територія храму Содешіми. Судячи з величезної кількості людей, а також рядів із торговими й розважальними наметами, що тягнулися вздовж головної алеї до храму, мене, схоже, закинуло прямо в розпал найбільшої щорічної події Содешіми — фестивалю дарів океану.

Щоправда, це зовсім не пояснювало, мого перебування тут. Я терпіти не міг великі скупчення людей і зазвичай обходив це свято десятою дорогою.

Ким взагалі була та білявка? Мені здавалося, що я десь її бачив, але був надто зайнятий агресивним п'яницею, щоб добре роздивитися її обличчя. Проте вона сказала, що це її спосіб подякувати мені ‘за мою допомогу’, тож, мабуть, я чимось їй допоміг за останні кілька днів. Як завжди, питань більшає, а відповідей — жодної. Це починало дратувати. Я відчував себе новим співробітником, якого взяли на дуже складну посаду замість когось іншого, тільки щоб дізнатися, що мій попередник пішов з роботи за загадкових обставин, не залишивши мені жодних записок чи вказівок — за винятком того, що в цьому випадку попередником був я сам.

Я вирішив принаймні перевірити час. Засунув руку в праву кишеню, де зазвичай тримав телефон, і з радістю виявив, що цього разу він там був. Я натиснув кнопку, і екран увімкнувся — було 4 квітня, 18:05. Отже, Акарі мала рацію — мене й справді відкинуло на сорок вісім годин у минуле. Виходить, ‘відкат’ справді існує, — подумав я. Цього разу мені було напрочуд легко прийняти цей факт — хоча, можливо, це просто мій мозок звик до всіх божевільних речей, що траплялися зі мною. У будь-якому разі, краще вже так, ніж божеволіти. Я поклав телефон назад у кишеню й попрямував додому.

До свого повернення додому, я вже вирішив, що моїм першочерговим завданням буде зібрати якомога більше інформації. Коли я увійшов до вітальні, то побачив, що Ері, як і личить хорошій учениці, робила домашнє завдання за столом. Це був ідеальний момент, щоб розпитати її про кілька речей.

— Гей, Ері, можна тебе на хвилинку? — озвався я.

Вона кинула на мене короткий погляд і знову опустила очі до своїх нотаток.

— Ага. Тільки швидко, — відповіла Ері.

— Чудово, дякую. Тоді перейду відразу до справи: як ти думаєш, куди я сьогодні ходив?

Ері підвела очі, піднявши одну брову з цікавістю.

— Це що, якесь підступне питання?

— Ні, просто скажи чесно.

— Ну… ти ж був на фестивалі, правда?

— Дінь-дінь-дінь! Молодець, дівчинко. А тепер наступне запитання: ти знаєш, чому я пішов на фестиваль?

— Ти ж мав допомагати на одному зі стендів, так? Принаймні, так ти вчора казав…

Ага. То я допомагав їм щось готувати. Це пояснює, чому та блондинка почувалася мені чимось зобов’язаною — мабуть, вона була в оргкомітеті або серед волонтерів. Чому я погодився їм допомагати — залишалося загадкою, але принаймні тепер я знав, чому взагалі опинився на фестивалі.

Боячись, що вона почне щось підозрювати, якщо я поставлю питання занадто прямо, вирішив обрати інший підхід — подав це як жартівливу вікторину. І, схоже, це спрацювало. Ері нічого не запідозрила.

— Вітаємо, юна леді! Ви правильно відповіли на всі запитання! …Ну гаразд, їх було всього два, але все одно. Дякуємо за участь і до зустрічі наступного разу!

Коли я драматично вийшов із вітальні, то почув, як Ері прошепотіла одне слово:

— Дивак…

Повернувшись до своєї спальні, я сів за стіл і дістав з шухляди ручку та зошит. Відкривши чисту сторінку, спробував якнайкраще відтворити схему, яку Акарі намалювала на землі, коли пояснювала мені ‘відкат’. Після сьогоднішнього інциденту на фестивалі я відчував себе трохи розгублено, тож хотів освіжити пам’ять і впевнитися, що нічого не забув.

Я малював дати й стрілки одну за одною — рухаючись спершу вперед на день, потім назад на два. Коли провів останню лінію, що вела до 2 квітня, відклав ручку. Добре, так. Я все ще це пам'ятаю. Все гаразд.

— ...Стривай-но.

Дивлячись на схему, я згадав питання, яке вже колись намагався поставити Ері тієї ночі, коли ми йшли на поминки Акіто:

Що я фізично робив між 18:00 1 квітня та 18:00 5-го?

Якщо єдиною частиною мене, яка зробила квантовий стрибок, був мій розум, то це означало б, що моє фізичне ‘я’ все ще переживало ці чотири дні в їхньому природному порядку. Інакше кажучи, тіло, в якому я перебував зараз, вже пережило всі події, які я лише мав ‘прожити наново’. Просто моя свідомість цього не пам’ятала, бо йшла в зворотному напрямку.

Я дістав телефон, думаючи, що в ньому може бути якась інформація, яка дасть мені підказки про те, як я провів останні кілька днів. Це здавалося малоймовірним, але все ж…

Відкрив додаток “Нотатки”, де побачив нещодавні записи, які не пригадую, щоб я робив:

2 квітня:
Знайшов тіло Акіто о 18:30 на пустирі за тютюновою крамницею. Викликав поліцію.
Орієнтовний час смерті — між північчю та 2:00 ранку.
Пив багато того вечора в “Таверні Асука” — приблизно з 21:00 до опівночі.

— Що за чорт…? — пробурмотів я з недовірою.

Усе це стосувалося смерті Акіто. Другий пункт я вже чув від Акарі, але решта була для мене абсолютно новою інформацією. Я насупився, вдивляючись у слова, і раптом усе стало на свої місця.

— О, точно! — вигукнув я, коли в моїй голові спалахнула лампочка.

Я, мабуть, записав ці нотатки десь між шостою вечора 1 квітня й шостою вечора 4-го. Іншими словами, це була інформація, яку мій майбутній ‘я’ залишив для себе в минулому. Тепер зрозуміло, чому тут були деталі, які мені були ще не відомі. Але в такому разі я не міг не замислитися, наскільки точною була ця інформація... крім того, що Акарі вже розповіла мені, звичайно.

Наприклад, перший пункт натякав, що саме я знайшов тіло Акіто на пустирі за тютюновою крамницею й викликав поліцію. Акарі казала, що тіло знайшли саме там, але нічого про те, хто його знайшов. Мені здавалося, що це важлива деталь, яку варто було б згадати, якби це був я. Проте, той факт, що це було написано в моєму власному мобільному телефоні, змусив мене повірити, що це правда. Якщо так, то в історії викликів мала лишитися позначка дзвінка на лінію екстреної допомоги приблизно в той час. Усвідомивши це, я швидко відкрив журнал викликів.

ОСТАННІ ДЗВІНКИ

Акарі Хошіна — Учора — 19:56
Акарі Хошіна — Учора — 18:35
Акарі Хошіна — Учора — 17:32
Тато — Понеділок — 22:24
Дім — Понеділок — 19:15
119 — Понеділок — 18:30
Дім — Понеділок — 23:07
Акарі Хошіна — Неділя — 21:06
Акарі Хошіна — Неділя — 21:05
Дім — Неділя — 18:29

І справді — запис дзвінка на 119 о 18:30 у понеділок, 2 квітня. Це ідеально збігалося з часом, зазначеним у моїх нотатках, і оскільки неможливо підробити історію дзвінків, мені не залишалося нічого іншого, як прийняти нотатки в моєму телефоні за правду. Однак мені здалося дещо дивним, що за останні кілька днів я зафіксував так багато дзвінків з Акарі, особливо ‘вчора’: три розмови за кілька годин. Хм… Учора виходить 3 квітня, отже… можливо, ми домовлялися зустрітися?

У будь-якому разі, тепер я мав набагато чіткіше уявлення про обставини смерті Акіто. Залишалося лише з’ясувати, чим я займався протягом останніх кількох днів, але це, ймовірно, можна було легко дізнатися — варто лише правильно поставити кілька запитань Ері чи бабусі. Наче прочитавши мої думки, Ері саме в цю мить гукнула знизу, що вечеря готова. Коли я встав із стільця, то почув, як щось зашурхотіло в моїй лівій кишені. Засунувши руку всередину, неочікувано виявив там складену купюру в тисячу єн. Може, я збирався купити якусь закуску на фестивалі чи щось таке? Розгорнувши купюру, я поклав її до гаманця, а тоді спустився вниз.

— Бабусю, можна запитати дещо? — спитав я, коли вона після вечері мила посуд на кухні.

— Що таке, любий? — відгукнулася вона через плече, не відриваючись від миття посуду.

— Ти не пам’ятаєш, як я проводив час, відколи повернувся на Содешіму?

Спершу у мене був намір поговорити з Ері, але потім передумав — вона, мабуть, почала б підозрювати, чому ставлю такі питання. Бабуся взагалі не була скептичною людиною і зазвичай відповідала на будь-яке запитання прямо, не ставлячи під сумнів наміри того, хто запитує. На жаль, цього разу я, здається, трохи прорахувався.

— Перепрошую? — здивовано мовила вона, нарешті обернувшись. — Боже мій, яке ж широке запитання.

Вона мала рацію. Треба було звузити формулювання.

— Е-е, так, пробач. Гаразд, почнімо з дня, коли я приїхав, — 1 квітня. Що тобі найбільше запам’яталося про мене того дня?

— Це ж було вже кілька днів тому, Канае… Хм, здається, ти трохи посварився з сестрою, — згадала вона. Але це мені було і так відомо. Мене цікавило, що я робив після шостої вечора.

— Так, тоді ми посварилися з Ері, і я пішов, грюкнувши дверима. А що сталося потім? — вирішив наполягти.

— Любий, чому ти ставиш мені такі дивні запитання? Хіба ти сам не знаєш відповіді?

— Звичайно, знаю... Мені просто цікаво, скільки ти знаєш або пам'ятаєш.

— Ну, звідки ж мені знати, що ти робив після цього? Ти ж тієї ночі не повернувся додому.

— Що? — я застиг на місці. — Не повернувся?

— Ні, хіба не пам’ятаєш? Ти ж подзвонив того вечора і сказав, що заночуєш у друга. Справді, любий, як так виходить, що в мене пам’ять краща, ніж у тебе?

Ага. Це пояснювало запис у моїй історії дзвінків — того самого вечора я справді телефонував додому. У моїй адресній книзі номер бабусі досі зберігався під позначкою “Дім”, навіть після переїзду до Токіо, бо в батька не було стаціонарного телефону. Але… якого друга? У мене взагалі не було друзів на Содешімі, які б запропонували переночувати в себе. Та й у Токіо — теж. Ну, хіба що Акарі, з якою ми були досить близькі, але я нізащо не ночував би у будинку дівчини. То де ж я спав тієї ночі?

— А в кого саме ти зупинявся? — випередила моє запитання бабуся. — Ері теж цікавилася.

— А, та… вибач, розповім потім, гаразд?

— Перепрошую? Тільки не кажи, що ти ночував у будинку якогось негідника, якого твій батько і я не схвалили б.

— Ні-ні, нічого подібного… Я так не думаю.

— Це звучало непереконливо. Ти ж не зв’язався з якимись сумнівними людьми, Канае? Якщо ти в небезпеці, потрібно нам сказати. Якщо не мені — то бодай батькові…

— Так, розумію. Але серйозно — усе добре. Розповім, щойно зможу, гаразд? — швидко промовив я, намагаючись втекти від розмови.

— Вода у ванні готова, тож можеш йти митися! — гукнула вона мені вслід, коли я вже майже вислизнув із кухні. Йдучи до ванної, я раптом відчув, як гостре занепокоєння заполонило свідомість, наче зловісний морок.

Після швидкого прийняття ванни я повернувся до своєї кімнати. Увесь час, поки сидів у теплій воді, намагався пригадати, де ж я міг ночувати першого квітня, але нічого не спало на думку. Мені ніколи не випадало нагоди залишитися з ночівлею у друзів — сумно, але факт. Тож зробити це саме в той час, коли я втік з дому, здавалося абсолютно нелогічним.

Мала бути дуже серйозна причина, чому я не повернувся додому тієї ночі. І той факт, що це була та сама ніч, коли помер Акіто, змусив мене задуматися — а раптом ці дві події пов’язані?

Ні, навряд. Адже тіло знайшли лише наступного вечора. І все ж, потреба з'ясувати, де я провів ту ніч, залишалася. Важливо було, щоб до моменту мого повернення до першого числа не залишилося жодних нерозв'язаних питань. Лише тоді можна буде зосередитися на головному — на спробі врятувати Акіто.

Хоча у мене й не було твердих доказів, що ‘відкат’ перенесе мене так далеко в минуле, але хотілося бути готовим на випадок, якщо це станеться. Завтра мені доведеться побігати по місту.

Я вже збирався лягати спати, коли помітив зошит, який залишив на столі. Відкрив його і ще раз подивився на схему ‘відкату’, яку намалював раніше. І тоді мене осінило:

Коли саме цей ‘відкат’ має закінчитися?

На схемі Акарі все завершувалося о шостій вечора 2 квітня — тоді я нібито заповнював прогалину у спогадах. Але що станеться після цього?

Я вирішив, що не варто надто морочити собі голову над цим — все одно жодних відповідей так не знайду. Зараз мені потрібен був відпочинок. Усе тіло боліло, наче я весь день займався важкою працею — можливо, через допомогу на фестивалі, якщо вірити словам Ері. Розум цього не пам’ятав, але тіло явно мало свої спогади. Я закрив зошит, заліз під ковдру й уже за кілька хвилин заснув, мов немовля.

Прокинувся від того, що поруч завібрував телефон. Простягнув руку, одночасно потираючи очі другою. Коли зір трохи прояснився, я подивився на екран — там висвітився знайомий підпис: “Акарі Хошіна”.

— Акарі…? — пробурмотів я спросоння, натиснув на прийом виклику. — Алло?

— О, ти відповів! Привіт, Канае-кун! Вибач, що дзвоню посеред ночі. Ти, мабуть, уже спав, так?

— Ага, спав… Котра зараз година?

— Десь перша. Перша ночі.

Не дивно, що я ледве розплющив очі.

— І чому ти дзвониш так пізно? — позіхнув я, ледь стримуючи сонливість. — Щось сталося?

— Та ні, я б не сказала, що щось сталося… Просто, знаєш… я подумала, може, ми б могли трохи… — її голос поступово затихав, поки не став зовсім нечутним. Я притулив телефон ближче до вуха, але розібрати слова все одно не зміг.

— Вибач, не розчув. Що ти сказала?

— Ем… я подумала, може, ми б могли зустрітися ненадовго, — повторила вона тихо, майже пошепки.

— Зустрітися? Зараз? О першій ночі?

— Угу… — пролунав у слухавці слабкий, трохи винуватий голос. Я майже бачив її очі — ті самі ‘щенячі’ очі на іншому кінці дроту. Таке було на неї не схоже. Акарі, яку я знав, ніколи не дзвонила б комусь так пізно вночі, не кажучи вже про те, щоб запросити на прогулянку. Те, що вона це робила зараз, змусило мене подумати, що щось, мабуть, сталося. Турбуючись за неї, я одразу погодився.

— Гаразд, домовилися. Куди прийти?

— Справді? Ти підеш? …Окей, тоді зустрінемось у центральному парку. Через хвилин двадцять.

— Центральний парк. Добре. Тоді до зустрічі там.

— Ага, побачимось зовсім скоро.

Центральний парк був невеликим, але доволі популярним місцем, трохи далі від узбережжя. Загалом, якщо хтось із Содешіми казав ‘зустрінемось у парку’, завжди мався на увазі саме він. Я припустив, що Акарі уточнила це, аби я знав, що вона має на увазі не старий, занедбаний парк, який я виявив днями.

Поклавши слухавку, я вискочив з ліжка і переодягнувся з піжами в спортивні штани та худі. Дорога туди займе лише десять хвилин, але все одно вирішив вийти раніше.

Крадучись сходами, аби не розбудити решту сім’ї, я тихо вислизнув через задні двері й так само обережно зачинив їх за собою. Холодне нічне повітря торкнулося моїх щік, і відразу ж розвіяло навіть натяк на сонливість. Крижаний вітер гуляв порожніми вуличками Содешіми, пробираючи до кісток.

Я почав легенько бігти — хотів хоч трохи зігрітися. У районі Содешіми було багато крутих пагорбів, тому зазвичай я ніколи не намагався бігти по них, якщо тільки не поспішав. На той момент альтернатив було мало: велосипед продали, коли я переїхав до Токіо. Отже, аби не перетворюватися на крижану статую, доводилося або бігти, або йти пішки, якщо тільки не позичити велосипед Ері.

Звуки моїх кросівок, що торкалися асфальту, різко відлунювали серед нічної тиші. Содешіма була страшенно тихою вночі в цю пору року. Якщо в Токіо неможливо було втекти від постійного гудіння двигунів автомобілів, що проїжджали повз, то тут, здавалося, весь світ зупинявся, щойно сонце сідало. Звісно, іноді траплялися нахабні дурні, які з гучним гуркотом пролітали на мотоциклах, але такі люди були скрізь, куди б ти не поїхав.

Я опинився в парку, не встигнувши й оком моргнути, але Акарі ніде не було видно. Поглянувши на високий вуличний годинник, циферблат якого освітлював сусідній ліхтар, зрозумів, що прийшов майже на десять хвилин раніше. Я сів чекати на лавці в парку, але холодний метал швидко витягнув все тепло, яке накопичилося в моїй розпаленій шкірі під час бігу сюди.

— Бр-р-р… — я затремтів, запізно усвідомивши, що мені слід було надягти ще один-два шари одягу.

Ніщо так не розбурхує уяву, як очікування приходу іншої людини. Якби я знав, що прийду так рано, то, можливо, варто було б забігти до Акарі й забрати її по дорозі. Навіть якщо ми й жили тут, у глушині, для такої молодої дівчини, як вона, все одно було небезпечно ходити вночі самій. Ніколи не знаєш, які хижаки чатують у тіні, а через відсутність світла важко побачити, куди йдеш. Однак я ніколи раніше не зустрічався з дівчиною пізно вночі, тож, мабуть, забув про цей аспект. Можливо, варто зателефонувати їй і запропонувати зустрітися десь ближче, навіть якщо вона, ймовірно, вже вийшла.

Коли вже збирався дістати мобільний телефон, я помітив темну постать, що стояла біля входу в парк, і з силуету одразу зрозумів, що це Акарі. Я стрибнув на ноги й покликав її. Вона підбігла, щойно побачила мене.

— Пробач, що змусила чекати, — вимовила вона, злегка задихана. — Ти ж не надто давно прийшов, га?

— Та ні, все нормально. Я щойно прийшов.

Тепер, стоячи під світлом ліхтаря, я міг бачити, як виглядає Акарі. Вона була одягнена в вільний важкий кардиган, її пальці стирчали з надто довгих рукавів і міцно стискали товсту тканину. В мене з’явилося дивне відчуття, що піднімалося в моїх грудях — було щось захоплююче в зустрічі серед ночі, особливо з огляду на те, що ми ніколи раніше не робили нічого подібного.

— О, добре У будь-якому разі, вибач, що витягла тебе з дому так пізно, — сказала вона.

— Не переймайся. То скажи…

Я вже збирався запитати її, чому вона зателефонувала мені, щоб зустрітися, як раптом у моїй голові з’явився образ того, як вона плакала під сакурою в занедбаному парку, і її обличчя, змочене сльозами, ідеально наклалося на те, що було переді мною зараз. Я не міг вигнати з голови той звук: її тихий плач, коли почала грати мелодія Greensleeves, а в небо злетіла хмара пелюсток. Мені все ще хотілось дізнатися причину тих сліз, тому вирішив перейти до іншого питання.

— Чому ти тоді плакала? — запитав я.

— А?.. Плакала? Коли це було? — відповіла вона, здивовано дивлячись на мене.

— Хіба не пам’ятаєш? Безпосередньо перед останнім ‘відкатом’ ти…

Тоді я зрозумів. Ми зустрілися в покинутому парку шостого, а зараз було лише п’яте. Звісно, ця Акарі ще не знала, про що йде мова.

— Е-е, н-не зважай. Забудь, що я сказав. Вибач, мабуть, усе ще не звик до цього всього з ‘відкатами’…

— А-а, зрозуміло… Так, це досить складно усвідомити.

— Без жартів. Якби ти мені все не пояснила, я б, мабуть, зараз кудись ліг і згорнувся в клубок.

— Почекай. Коли це я тобі щось пояснювала? — перепитала вона, нахиливши голову набік.

— О, точно. Це ж було вчора… Тобто, завтра. Шостого квітня. Ти розповіла мені все в занедбаному парку.

— Справді?.. Дивно, — сказала вона, і по її обличчю було видно, що вона все ще нічого не розуміла, але вирішила не розбиратись у моїх безглуздих балачках. І я не міг її звинувачувати — уяви, що тобі розповідають про щось, що ти нібито зробив у день, який ще навіть не настав. Після останніх кількох днів я добре розумів, як це відчувається.

— Отже, чому ти так хотіла зустрітися? Щось трапилось? — запитав я.

— Ні, нічого не сталося… Просто не могла заснути.

— Серйозно?.. Чому?

— Не знаю, — сказала вона, опустивши погляд. Акарі стиснула кулак і приклала його до грудей. — Щоразу, коли заплющувала очі, мені лізли в голову якісь темні нав’язливі думки… Ніби хтось, хто мені дуже дорогий, кудись далеко йде. Або що одного дня вирішить, що більше мене не любить… щось таке. Я просто не витримала.

Це звучало як якісь розмиті, абстрактні страхи, особливо у випадку Акарі. Та все ж я не наважився розпитувати, за її вразливим виразом обличчя було видно, що тема для неї болюча. Я не знав, чи йшлося про одну й ту саму людину в усіх цих думках — може, про її брата, а може, про якусь безлику постать, що символізувала світ навколо неї. У будь-якому разі, смерть Акіто сильно вплинула на її психіку. Навіть не знаючи всіх подробиць, я бачив — вона була настільки розгублена, що не могла спати й посеред ночі подзвонила мені, аби просто не залишатися самій. Як її давній друг, я відчував, що хоча б це їй винен.

— Гаразд. Тоді поговорімо трохи, добре? — я всміхнувся, і обличчя Акарі відразу розслабилося в полегшеній усмішці.

— …Дякую, Канае-кун.

— Та не варто. Інколи приємно просто вибратися з дому, — відповів я й одразу перевів розмову на щось буденне. — То що ти сьогодні робила?

— Сьогодні?.. Якщо чесно, майже нічого. Мама весь день телефонувала без упину, з приводу мого брата.

— Телефонувала куди саме?

— Здається, якимось лікарям з університетської лікарні? Мабуть, хотіла дізнатися більше про стан брата.

— Гм… цікаво, — сказав я, не знаючи, що ще відповісти.

Якщо Акіто вже був мертвим, коли я знайшов тіло, то його не могли перевезти туди на лікування. Отже… напевно, йшлося про розтин. Я прикусив губу, розуміючи, що, можливо, ненароком нагадав їй про ще болючіші речі. Поки намагався придумати щось більш підбадьорливе, про що ми могли б поговорити, пронісся холодний порив вітру. Задубівши остаточно, я почав терти руками плечі, намагаючись зігрітися хоча б тертям.

— Холодно ж тут, — сказав я. — Може, підемо кудись?

У Токіо хоч на кожному розі цілодобові закусочні чи кафе, а тут, у Содешімі, нічого подібного не було. Єдині заклади, що ще працювали в цю пору, — це кілька барів і пабів. І, на жаль, ми обидва були ще неповнолітні.

— …Ну, там не опалюється, але я знаю місце, де можна сховатися від холоду, — сказала Акарі.

— Та невже? І де ж це? — поцікавився я.

Вона подивилася мені прямо в очі й абсолютно серйозно вимовила:

— Старша школа Содешіми.

Подолавши ворота, ми обидва стрибнули вниз і прямою ходою рушили через пусте спортивне поле. Акарі йшла попереду з легким підскоком, навіть не намагаючись поводитись тихо.

— Г-гей! — прошепотів я роздратовано. — Ти впевнена, що нам за це нічого не буде?

— Все буде добре, — відмахнулася вона. — Єдиний охоронець йде додому о десятій. Жодного шансу, що нас хтось побачить. Повір мені.

— Справді? Вони не хвилюються, якщо хтось пробереться? А, хоча, забудь. Але навіть якщо нас не спіймають, це ж… незаконно, так?

Акарі зупинилася й обернулася до мене, піднявши погляд.

— Не думай про це як про щось незаконне. Подумай, що це пригода! Хіба ти не хочеш вирушити зі мною в пригоду, Канае-кун?.. — промовила вона пошепки.

Ні, тільки не ці щенячі очі… Лише не це…

— Добре, добре… Ти виграла, — здався я. — Принаймні, ми нікому не шкодимо.

— Ура! Давай, пішли!

Обличчя Акарі засвітилося від захоплення, вона розвернулась на п’яті й кинулась до шкільної будівлі. Нічого не поробиш — доведеться погодитися. Перейшовши поле, ми обійшли периметр головного корпусу. Десь на півдорозі Акарі різко зупинилася перед матовим розсувним вікном. Як вона збиралася потрапити всередину, я не наважувався уявляти, але Акарі швидко схопила вікно за кромки й стала смикати його в рамі.

— Ем, що саме ти намагаєшся зробити? — запитав я.

— Та не дивися так, — вона надулась. — Якщо подумати, то це їхня власна провина, що вони ніколи не лагодили замок.

— Ого. Отже, можна відкрити з цього боку ось так просто?

— Е-е, так? Ти не знав цього?

Я був офіційно спантеличений. Звідки я міг це знати? Я ж тут ніколи не навчався.

— О, почекай, — вигукнула Акарі, вдаривши себе по лобі, ніби її перед цим осяяло. — Вибач, яка я дурна, звісно, ти ще не можеш про це знати. Пф.

На мить у мене над головою з'явився величезний знак питання, але потім до мене дійшло. З її тону стало зрозуміло, що вона вже згадувала про зламаний замок у вікні в останні дні, однак я ще не переживав цього. Через це складалося враження, ніби вона вже розповідала мені про це, тоді як насправді я поняття не мав, про що мова. Зрозумівши свою помилку, Акарі почала пояснювати.

— Так, в принципі, всі ці вікна мають замки, але цей трохи поламаний, тому ручка не повертається до кінця, і засувка не замикається. Тож якщо трохи покрутити його ось так і натиснути горизонтально… — сказала вона та почала демонструвати. І справді, вікно клацнуло й відчинилося, а Акарі, глянувши на мене з самовдоволеним виразом обличчя, сказала:

— Та-дам! Бачиш? Простіше простого.

— Ну й ну! Вражаюче. Ти справді знаєш усі куточки цього місця.

— Та що ти, я тут уже два роки ходжу.

Акарі піднялася на підвіконня і стрибнула всередину. Мені це все ще здавалося занадто схожим до зламу, але я вліз слідом. Опинившись всередині, зрозумів, що ми в жіночому туалеті. Він був порожній, але я все одно почувався наче злодій, тож швидко вибрався у головний коридор.

— Ого… Це доволі круто, — захоплено прошепотів я, хоча навіть цього було достатньо, щоб голос гучно відлунювався порожнім коридором. М’яке місячне світло, що лилося крізь вікна, трохи освітлювало приміщення, але в школі все одно було темно. Я подивився вниз, на інший кінець коридору, де єдине, що я міг побачити — моторошне примарне світло великої червоної лампочки пожежної сигналізації. Навіть для людини, яка без проблем блукає покинутими куточками міста, це здавалося доволі лячним. З іншого боку, в цьому було щось захопливе — уперше я пробирався в школу вночі. Я обережно рушив униз коридором, аж раптом мене вразила тривожна думка.

— Ой, чорт… Я ж не зняв взуття.

— Не переймайся, — сказала Акарі, виходячи з дівчачого туалету саме тоді, коли я вже присів розв’язувати шнурки на кросівках. — Тут можна ходити у вуличному взутті, нічого страшного.

— Та ну? Не знав. Я ж узагалі вперше ступив у старшу школу Содешіми.

— Тоді дозволь мені провести для тебе екскурсію!

Акарі впевнено рушила коридором, і я пішов за нею. У її кроці не було й натяку на тривогу — навпаки, вона почувалася тут майже як удома.

— Ей, Акарі, пригальмуй трохи, — сказав я, наздоганяючи її. — Тобі що, зовсім не страшно?

— О, будь ласка. Це дрібниці порівняно з учорашнім. Та й ти ж тут зі мною, правда? То чого мені боятись?

— Н-нуу, якщо ти так кажеш…

Я не знав, що відповісти. Хотілося, щоб вона перестала говорити речі, які можна було легко сприйняти як флірт. Ніколи не знав, як на таке реагувати. А ще цікаво — що вона мала на увазі під ‘учорашнім’? Невже ми справді робили щось ще більш моторошне, ніж нічне проникнення в школу? Навіть уявити не міг, що це могло бути.

— То що, Канае-кун, боїшся?

— Хто, я? Та ну, ні. Просто… трошки тремчу, і все.

— Ага, тобто переляканий до смерті. Зрозуміло, — єхидно підмітила вона й зупинилася перед парою таємничих подвійних дверей. — О, дивись, це бібліотека. Хочеш глянути?

— А ми взагалі зможемо туди потрапити?

— Зараз перевіримо, — сказала вона й потягнула обидві ручки, але двері не піддалися. — Ех, замкнено.

— Ну, не дивно, — всміхнувся я, а Акарі почухала щоку й ніяково засміялася. Ми пройшли повз бібліотеку й незабаром підійшли до головних сходів.

— Ти ж раніше багато часу проводив у бібліотеці, правда, Канае-кун? Досі читаєш книжки? — запитала вона, коли ми піднімалися нагору.

— Останнім часом — не дуже… Навчання забирає весь вільний час.

— Ого, там у вас настільки важко, га?

— Та ще й як. Ледь встигаю все наздоганяти. Якщо не постараюся, можуть залишити на другий рік.

— Справді? От це несподівано. У середній школі ти ж завжди мав відмінні оцінки.

— Ага, за стандартами Содешіми, може, й так, — зітхнув я, коли ми піднялися на другий поверх. Я продовжував бурхливо висловлюватися, слідуючи за Акарі до головного залу: — Не зрозумій мене неправильно, я теж вважав себе досить розумним хлопцем у той час. Але коли приїхав до Токіо, все змінилося. Там така велика конкуренція, розумієш? Щоб виділитися, треба дійсно викластися на повну. Чесно кажучи, це... задушливо.

 Лише коли я замовк, то усвідомив, що вже просто виговорююсь. Мені стало неприємно. Акарі не була моєю психотерапевткою, і їй, мабуть, не було приємно слухати мої скарги.

— Вибач. Не хотів псувати настрій, — пробурмотів я.

— Та ні, все гаразд. У кожного свої проблеми. Приємно знати, що я не єдина… О, ось ми і прийшли, — сказала вона, зупинившись перед класом із великою табличкою “Другий клас” над дверима. — Ага, саме тут я сиділа до минулого місяця! Божевільно, правда?

Вона гордо ткнула вікно вказівним пальцем, а я притулив лоба до скла, намагаючись роздивитися краще. Як на досить просторий клас, парт там було не так вже й багато — максимум тридцять.

— Хочеш зайти всередину? — хитро спитала вона.

— Якщо бібліотеку зачинили, то й класи, напевно, теж.

— Ну, ти не помиляєшся. Але диви — віконце над дверима так і залишили відчиненим.

— …Цій школі справді треба підтягнути безпеку.

Я лише похитав головою з недовірою, а тим часом почув дзвінке «Гей!» — і, озирнувшись, побачив, що Акарі вже стоїть на підвіконні сусіднього класу, намагаючись протиснутися у вузеньке вікно над дверима. Коли вона була вже майже всередині, раптом скрикнула від болю.

— Ей, ти в порядку? — запитав я, коли вона спустилася назад у коридор.

— Так, вибач… — скривилась вона, потерши одну сторону попереку. — Думала, що вже повністю відновилась, але іноді ще ниє.

— Відновилась? Ти що, травмувалась нещодавно?

— О, е-е... Так, нібито. Але я вже на 99% одужала, тож не хвилюйся. Це справді не має великого значення.

— Ти впевнена?

Акарі кивнула, хоча й з досить меланхолійним виразом обличчя. Що б там не сталося, було очевидно, що вона не хоче про це говорити, тож я залишив спробу дізнатися і змінив тему.

— Гаразд, тоді я зайду першим і відчиню тобі двері зсередини? — запропонував я.

— Було б чудово, дякую.

Я заліз на сусіднє підвіконня, як і Акарі, а потім проліз у класну кімнату через вище вікно над дверима. Всередині вона здавалася ще просторішою, ніж з коридору. Запах дерева і свіжого воску наповнив мої легені, коли я оглядав акуратні ряди порожніх парт. Блідо-блакитне місячне світло, що проникало крізь шибки, огортало стільниці слабким, сяючим блиском. Я відімкнув двері, щоб впустити Акарі, і вона пройшла повз мене в клас. Озирнувшись навколо, вона підійшла до парти біля вікна і сіла.

— Ага, ось і моє місце. Сідай, Канае-кун, — сказала вона, вказавши на парту перед собою, водночас проводячи долонею по гладенькій дерев’яній поверхні. Я трохи вагався — дивно було просто так сідати за чиюсь парту, але все ж послухався. — Боже, це навіює спогади, еге ж?

— Так, без жартів, — кивнув я. — Наче знову в середній школі.

— Я б краще повернулась у початкову, — зітхнула вона.

— Справді? …Ну, мабуть, я розумію чому.

І справді, якщо задуматись, у мене майже не було хороших спогадів із тих років. Мене завжди тримали осторонь, дражнили, а та незначна кількість людей, які прикидалися друзями — зраджували потім за спиною. Це було жахливо.
Але попри все, я цінував кожну хвилину, проведену тоді поруч із Акарі.

— А якби ти міг повернутись у початкову школу, що б змінив? — запитала вона, спершись ліктями на парту.

— Гарне питання, — відповів я. — Напевно, почав би вчитись із першого дня на повну й спробував вступити до Токійського університету.

— І все? Нууу, нудьга, — протягнула вона, закотивши очі.

— А ти що б зробила, га?

— Я?.. Гм… — Вона схрестила руки на грудях, замислившись. Я й не сподівався, що вона так серйозно сприйме питання, тож мовчки дочекався відповіді. Нарешті її обличчя осяялося від раптової ідеї. — Я б хотіла більше їздити на екскурсії!

Після всіх її роздумів така проста відповідь видалась смішною, тож я не стримався й розсміявся.

— Ти ж знаєш, що екскурсії бувають не лише в початковій школі, правда?

— Ну так, але тоді ж ми мали їздити набагато частіше, пам’ятаєш? Їх постійно скасовували через дощ чи щось подібне.

— О, точно. Здавалось, ніби сама погода мала проти нашого класу змову — завжди псувалась саме зранку в день виїзду.

— Як це називається, га? Закон Мерфі? — пробурмотіла Акарі.

— Мабуть, так, — кивнув я.

— Слухай, Канае-кун… Ти пам’ятаєш ту екскурсію в п’ятому класі?

— У п’ятому?.. Ти ж не про ту, де ти впала обличчям у величезну калюжу з брудом?

— Саме про неї!

Я занурився в спогади про той фатальний день. Тоді весь клас вирушив на екскурсію, щоб піднятися на невелику гору на материку. Це була наша перша поїздка за довгий період, тому ми всі чудово проводили час, включаючи Акарі — до тих пір, поки вона не послизнулася і не впала в багнюку. Я ніколи не забуду, як її вираз обличчя в ту мить змінився на 180 градусів — від запаморочливої радості до чистого жаху.

— Але ж ти впав одразу за мною, пам’ятаєш, Канае-кун? — усміхаючись, запитала Акарі. — Як так сталося?

І я зрозумів, що зовсім забув про цю частину. Коли Акарі послизнулася і впала, я практично пірнув у багнюку поруч із нею..

— А, ну… здається, я перечепився об камінь чи щось таке.

— ‘Здається’? — перепитала вона, звузивши очі з підозрою.

Насправді ж я зробив це навмисно. Не хотів просто стояти осторонь, поки весь клас показував на Акарі пальцями й сміявся з неї, усієї вимазаної в болоті. Тож вирішив приєднатися, щоб хоч трохи відвести від неї увагу. Та вийшло з точністю до навпаки — усі почали реготати ще дужче, вже з нас обох.
І все ж, навіть тепер, через стільки років, мені було ніяково зізнаватися їй у цьому, тож я обмежився слабкою відмовкою.

— Ну, знаєш… це ж було давно. Важко вже точно згадати, — сказав я.

— Та-а-ак? Ну гаразд. О, до речі, раз уже про екскурсії заговорили…

Ми з Акарі ще довго згадували минуле, перемішуючи спогади зі сміхом. Ось я сидів вночі сам у порожньому класі з дівчиною, до якої колись мав сильні, хоча й нерозділені, почуття. Можна було б припустити, що в такій ситуації я відчував би себе досить нервово і неспокійно, але зараз просто надто насолоджувався розмовою з нею, щоб про це думати. Лише коли маленький годинник над дошкою пробив третю ночі, з моїх уст вирвалося широке позіхання.

— Засинаєш? — запитала вона.

— Та ні… зовсім ні, — збрехав я, вирішивши лишитися ще трохи. Насправді мені страшенно кортіло спати, а розмова потроху згасала, тож я гарячково намагався придумати нову тему, перш ніж вона запропонує розходитись. — А, точно! Хотів тебе дещо спитати.

— Справді? Що саме?

— Це про ніч, коли помер Акіто. Ти маєш уявлення, що я робив і де був тієї ночі, коли попрощався з тобою біля хвилеріза?

Щойно ці слова зірвалися з моїх уст, очі Акарі розширилися — наче я щойно впіймав її на чомусь. Вона виглядала справді приголомшеною: рот ледь відкрився, але жодного звуку не пролунало. Лише її тихе, поверхневе дихання. Стривожений, я покликав її на ім’я ще раз, і тоді вона наче отямилась. Її обличчя швидко змінилося — усмішка, але така штучна, що навіть не намагалася здаватися щирою.

— П-пробач… Ти ж про перше квітня, так? — запитала вона, удаючи легкість.

— Так. Бабуся казала, що я начебто ночував у друга, але мені так і не вдалося згадати нікого, хто міг би мене прийняти. Ось і подумав — може, ти щось про це знаєш?

— Е-е… Ні, вибач. Я бачила тебе того вечора біля хвилеріза лише один раз, тож не знала, що ти робив потім…

— Зрозуміло… Ну, дякую хоч за це.

Що ж, це було безрезультатно. Якщо Акарі не знала, то у мене не було ні найменшого уявлення, кого ще можна було б запитати. Ні Ері, ні моя бабуся, здавалося, теж не знали. Я намагався придумати інші варіанти, які міг би перевірити, коли почув, як Акарі тихо скрикнула поруч зі мною. Я повернувся, щоб подивитися на неї, і побачив, що вона прикривала рот однією рукою, тому мені не вдалось розгледіти вираз її обличчя.

— Що сталося? — запитав я, і вона повільно, з острахом, повернулася до мене. Її брови були стиснуті, ніби Акарі щойно усвідомила якусь серйозну помилку. Після кількох секунд мовчання вона опустила руку і примружено усміхнулася, ніби намагаючись заспокоїти мене.

— Ні-ні, вибач, — сказала вона. — У мене просто раптом закралося відчуття, що я не пам’ятаю чи замкнула двері, коли виходила.

— Ох, зрозумів… Таке зі мною часто трапляється, — відповів я, хоч і вважав її реакцію трохи перебільшеною. Вирішив уточнити: — То ти точно впевнена, що все гаразд?

— Так. Я ще трохи подумала і вже приблизно на дев’яносто дев’ять відсотків упевнена, що замкнула. Тож усе в порядку.

Вона кинула мені безтурботну посмішку, яка нарешті переконала мене, що це дійсно не було нічим більшим, хоча я все ще вважав її першу реакцію трохи дивною. Але, мабуть, я занадто переймався цим. Акарі встала зі стільця і потягнулася.

— Гаразд, вже досить пізно. Або рано, мабуть. Готовий йти додому?

— …Напевно, так буде краще.

Хоч мені й не хотілося прощатися, але зрозумів, що ми не можемо тут залишатися вічно. Я підвівся з парти. Дозволив Акарі вийти першою, щоб потім замкнути двері зсередини, а потім вийшов тим самим високим вікном, через яке й прийшов.

— Ну от, мабуть, і кінець великої екскурсії, га? — пожартував я, коли ми йшли коридором.

— Так, більше тут особливо нічого подивитися, — кивнула вона. — Та, власне, є ще одне місце, яке я хотіла б показати перед тим, як ми підемо. Підійди сюди на хвилинку.

Я пішов за Акарі, яка вела мене сходами вгору, повз третій поверх, аж до майданчика, звідки можна було вийти на дах. Єдине, що вдалось там побачити, — це кілька стосів учнівських парт, які зараз не використовувалися, і двері, що вели на дах, зачинені звичайним навісним замком, а це означало, що ми не могли вийти назовні.

— Оце ти й хотіла показати? — спитав я.

— Та ні, звісно. Дай мені трохи більше кредиту довіри, добре? Це з іншої сторони тих дверей.

Акарі витягла зсередини сусіднього столу два невеликих шматки дроту. Вони виглядали як шпильки для волосся, які були випрямлені до відносно рівного стану. Ще до того, як я встиг усвідомити, що вона збирається робити, Акарі вже встромила дроти в навісний замок і почала крутити їх всередині. За лічені секунди замок був відкритий.

— Ось так! — вигукнула вона. — Ну що? Круто, га?

— Та ні, чорт забирай! Де ти навчилася цьому?

— Я часто приходила сюди, коли хотіла побути на самоті. Я постійно бачила цей навісний замок, і з часом мені стало цікаво, наскільки його складно зламати. Тож я почала тренуватися просто від нудьги, і зрештою досить швидко розібралася.

— У тебе занадто багато вільного часу, дитино.

— Що я можу сказати? Я проста дівчина. Бачу двері — хочу їх відкрити.

Акарі так і зробила, й одразу ж подув крижаний порив вітру з щойно відкритих дверей. Я ступив у проріз, спершу на мить затримавши подих. Над нами висів сяючий повний місяць у безхмарному нічному небі. Під ним мерехтіли поодинокі вогники рибацьких човнів в океані, а на горизонті блимали далекі вогні материка. Вид був неймовірно прекрасним — відчуття, наче ми стоїмо в центрі панорамного імпресіоністського полотна.

— Чорт… Ну це вже красиво, — мовив я у захваті.

— Так, вау… Вперше тут уночі, але навіть я не очікувала, що буде так круто, — погодилася Акарі. Потім, все ще вдивляючись у нічне небо, вона повільно підійшла до краю даху. Огорожа навколо майданчика сягала приблизно по пояс, тож моє занепокоєння залишалося. Школа стояла так високо на острові, що сильний вітер ніде не блокувався. Та Акарі, здається, це не хвилювало. Вона схопилася за перила й нахилилася вперед.

— Гей, обережно там, — застеріг я.

— Та все буде добре. Ей, йди сюди, Канае-кун, — покликала вона. Я підійшов ближче й став поруч із нею вздовж перил; очі вбирали нічний краєвид перед нами. Так красиво, що захоплювало дух, але кожен раз дивлячись вниз з такої висоти, усе всередині здригалося. Було так темно, що навіть не було видно землі внизу — лише глибоку чорну безодню. Я здригнувся.

— Ти боїшся висоти? — поцікавилася Акарі.

— Н-ні, — відмахнувся я. — Просто трохи холодно, ось і все.

— Оооо… — протягнула вона з підозрою, а за мить її обличчя розцвіло пустотливою усмішкою, ніби вона придумала новий спосіб мене підколоти. Акарі мовчки наблизилася і притисла своє плече до мого. На мить я розгубився, але швидко вирішив не показувати цього й удавати, що мені байдуже. Я був рішуче налаштований не дати їй виграти. Запах її шампуню потрапив у ніс, ніжно залоскотавши.

— Знаєш, це моє улюблене місце на всій Содешімі, — прошепотіла вона мені в вухо. — Тут красиво й удень. Можна бачити океан, увесь острів і навіть материк.

— Вау, так… Звучить справді чудово.

— Правда ж? …Гей, дивись. Великий Віз, — сказала вона, піднявши палець угору й окреслюючи сузір’я в повітрі.

— Ого. Звідси сузір’я так чітко видно.

— А в Токіо не видно багато зірок?

— Ти здивуєшся, але не все так погано. Світлове забруднення не заважає настільки, як усі думають.

— Справді?

— Ага. І нічне місто там дуже красиве. У певному сенсі ніби зоряне небо і вогні міста зливаються в один великий, безперервний градієнт.

— Хм… Коли ти так кажеш, це звучить дуже круто, — промовила вона, потім опустила погляд і вдивилася в темне море. Акарі простягла руку в бік далекого материка і прошепотіла: — Хотіла б колись там жити.

— То зроби це.

— Не думаю, що змогла б вижити у великому місті, як ти.

— Ще й як змогла б. Просто треба наважитись, — сказав я. — Навіть якщо не вийде, ти завжди можеш приїхати й жити зі мною, знаєш.

Акарі подивилася на мене широко розплющеними очима. І я її не звинувачував — навіть сам не повірив, що таке сказав. Це звучало майже як пропозиція руки й серця. Минуло кілька секунд, поки сенс моїх слів повністю дійшов до мене, і тоді обличчя миттєво запалало. Я почав виправдовуватись:

— Е-е, вибач… Я не мав на увазі нічого дивного чи такого...

Мій розум був наче вир емоцій, що складалися з рівних частин сорому і жалю. Я був настільки принижений, що хотів померти. Але перш ніж встиг подумати про те, щоб перелізти через перила і накласти на себе руки, щось сталося.

Акарі раптово і без попередження обійняла мене. Я був настільки здивований, що повністю завмер на місці, не в змозі навіть обійняти її у відповідь. Тримаючись руками за спину мого худі, вона поклала голову мені на плече. Подвійний удар її м'якого дотику і солодкого аромату, мабуть, вибив запобіжник у моєму мозку, бо на хвилину я навіть забув як дихати. Стояв там, з порожньою головою, дозволяючи Акарі обіймати себе, не в змозі навіть злякатися і зіпсувати цей момент. Потім я відчув, як її тепле дихання пробивається крізь тканину мого худі. Вона намагалася щось сказати.

— Будь ласка, не зненавидь мене, — благала вона.

Її голос був крихкий і наляканий, як у загубленої дитини. Я не розумів, що вона мала на увазі, чи був у її словах якийсь прихований сенс, але знав напевно, що відповісти можу лише одним способом.

— Звісно, що ні, — сказав я. — Як я можу тебе ненавидіти?

Нарешті мені вдалося обережно обхопити руками спину Акарі. Напруга все ще сковувала кожен сантиметр мого тіла, але якимось чином мені вдалося зібрати волю, щоб обійняти її. Я знав, що це правильний вчинок. Ми стояли так від кількох секунд до кількох хвилин, аж поки Акарі ніжно не відсунулася. Тепер її ледь рум’яні щоки були лише за кілька дюймів від мого обличчя, і я міг спостерігати, як її напівзаспані очі мерехтять у м’якому місячному світлі.

— Пішли додому, — тихо сказала вона.

По дорозі до будинку Акарі ми продовжували розмовляти, майже так, ніби обійми на даху були всього лише гарячковим сном. Ми розмовляли відверто, як у класі годину тому, по черзі згадуючи спогади, які могли нас розсмішити або здивувати. Це відчувалося так природно, що я навіть почав сумніватися, чи не був інцидент на даху всього лише вигадкою мого розуму.

Та все одно я не міг позбутися думки, чому вона так наполегливо мене обійняла. Очевидно, це було проявом якоїсь прихильності — але якої саме? Я міг лише здогадуватися: від короткого ‘дякую’ до зізнання у коханні. Не знаючи точного масштабу цього прояву, я не міг визначити, наскільки варто відповідати взаємністю.

— Гей, Канае-кун, — порушила мовчання вона.

— Що сталося? — відповів я, і мій голос здався мені тремтячим.

— Дякую, що сьогодні провів час зі мною. Відчуваю, що тепер нарешті зможу спокійно спати.

— Звісно… Радий чути. Так, звертайся будь-коли, якщо потрібен друг для розмови.

— Чудово. Думаю, я скористаюся цим, — усміхнулася Акарі, і навіть одна ця посмішка змусила мене відчути ейфорію, яка пройшла по всіх жилах. Тоді стало зрозуміло: не має значення, де вона насправді була думками — кожна іскра уваги від неї варта вдячності. Нехай роздуми про її почуття залишаться осторонь, аби я міг просто приймати те тепло, яке вона здатна дати. Але нічний наш спільний момент невпинно добігав кінця. Будинок Акарі з’явився на горизонті.

— Хочеш зустрітися завтра теж? — запропонував я, наполовину турбуючись про неї, наполовину через власне бажання провести ще трохи часу разом.

— Вибач, думаю, не вийде. Потрібно готуватися до поминок.

— Поминок…? Але ж вони… О, так.

Поминки Акіто проводилися ввечері 5-го. Я вже пережив цей день у зворотному порядку, але для неї він ще не настав.

— Так, вибач. Ми останні дні були повністю зайняті підготовкою до похорону… І я не можу залишити маму саму з усім цим, розумієш?

— Гей, не треба просити вибачення. У тебе зараз стільки всього в голові, я розумію.

— Дякую, що розумієш…

Її обличчя похмурнішало, і вона трохи опустила голову. Я зціпив зуби, шкодуючи, що зіпсував настрій, запитавши про завтра. Вирішивши якось виправити ситуацію й закінчити розмову на світлішій ноті, я намагався зробити голос більш жвавішим та спробував її заспокоїти.

— Гей, не бери це так близько до серця! Я все одно повернуся й врятую Акіто, пам’ятаєш? Тоді все стане як раніше.

— …Так, я знаю.

— Я впевнений, що впораюся, тільки почекай. Все, що мені треба, це впевнитися, що він не піде того вечора пити.

— …Так.

Це, схоже, зовсім не підняло Акарі настрій — навпаки, вона виглядала ще більш засмученою. Моє бажання її підбадьорити якось обернулося проти мене, і я почав панікувати. Її єдиний брат помер кілька днів тому. Потрібно було уникати згадок про нього за будь-яку ціну. Я дорікав собі за цю критичну помилку у судженні, коли Акарі несподівано продовжила розмову про нього сама.

— Яке враження справив на тебе мій брат, Канае-кун? — запитала вона, все ще дивлячись у підлогу. — Ти досі ним захоплюєшся, навіть зараз?

— Боже, це складне питання… Очевидно, він був моїм героєм у дитинстві, але зараз? Не сказав би, що я ‘ідеалізую’ його, якщо чесно. Не те щоб я не поважав його досі! Не можу його не поважати, бо він врятував мене від тих хуліганів ще в початковій школі.

— Ой так… Я зовсім забула про це.

— Що ж до моїх вражень про нього… він завжди здавався трохи незграбним, коли справа доходила до вираження емоцій і чогось такого.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Акарі.

— Ну, я пам’ятаю один випадок у третьому класі… Думаю, це було тоді… Він підійшов до мене у маленькому магазинчику з цукерками й сказав щось на кшталт: «Гей, ти дружиш з Акарі, так? Зробиш мені послугу?»

— Яку саме послугу?

— Він просто попросив мене піклуватися про тебе, бути тобі хорошим другом і все таке. Бо він відчував, що не дуже добре виконує обов'язки старшого брата і що єдине, у чому він був вправний — це бейсбол.

Акарі раптово зупинилася і обернулася до мене.

— Зачекай. Він дійсно так сказав?

— Ну, можливо, трохи менш витончено, але так. Я чітко пам’ятаю, що він просив мене стежити, аби ти не спіткнулася, бо ти часто втрачаєш рівновагу й перечіпляєшся через речі. Він дійсно дбав про тебе по-своєму, це точно.

Я добре пам'ятаю цю зустріч. На той момент Акіто вже був відомий своїми бейсбольними здібностями — він тренувався з командою середньої школи, хоча ще навчався в початковій, і навіть грав як запасний відбиваючий в аматорській дорослій команді острова. Місцева легенда, яка раптом підходить до мене з проханням про таке, була незабутнім сюрпризом.

— Але, думаю, так і поводяться старші брати, правда? Завжди пильнують за молодшими, але надто горді, щоб у цьому зізнатися, хе. Ми з Ері такі ж самі. Іноді здається, що ми тільки те й робимо, що сваримося! Чорт, днями ми сильно посварилися через кілька хвилин після того, як я прийшов додому, — сказав я, посміхаючись над своєю дріб’язковістю. Тоді мене щось вразило. Акарі не сміялася. Її вираз був, якщо чесно, відверто серйозним.

— Мій брат справді таке про мене казав…? — запитала вона, її голос тремтів. Щось явно було не так, але перш ніж я встиг спитати, у чому проблема, вона стрімголов кинулася до свого будинку.

— Г-гей, зачекай! Куди ти?! — закричав я, відчайдушно женучись за нею. Я наздогнав її прямо перед сходами, схопив за руку й обернув до себе. — Що за чорт, Акарі?! Чому ти так раптово…

Мої слова затамувалися в горлі, коли я побачив, що вона безперервно плаче.

— Вибач… Мені так шкода… — хлипала вона.

Холод пробіг по всьому тілу, і я миттєво відпустив її руку. Вона вихором кинулася сходами догори, немов загнаний звір, який шукає порятунку у власному домі. Здавалося, Акарі тікала не від мене — від самого мого погляду, від того, що він міг у собі нести. Двері грюкнули, я ще деякий час заціпеніло стояв біля сходів. Навіть почувши, як за нею зачинилися двері, я ще деякий час заціпеніло стояв біля сходів.

Зайшовши через задні двері, я тихо піднявся сходами й безшумно прослизнув у свою кімнату, де впав у ліжко, навіть не переодягнувшись з важкого одягу. Натягнув ковдру аж до голови, щоб заглушити зовнішній світ. Я мав бути повністю готовим до сну, але він все ще не приходив. Образ Акарі з її мокрим від сліз обличчям пекуче врізався в мою свідомість; я не міг його відпустити, як би не старався.

Звісно, у мене були здогадки, чому вона так розплакалася. Ми довго говорили про її нещодавно померлого брата, і я щойно розповів їй про випадок, який показував його чуйну сторону, яку Акарі, ймовірно, рідко бачила. Цілком природно, що вона зворушилась — і, ймовірно, сховалася лише тому, що не хотіла, аби хтось побачив її сльози. Навряд чи справа була в моїх словах чи вчинках, проте відчуття провини все одно залишилося, ніби її серце було ненавмисно поранено мною.

— Чорт, я такий дурень…

Мені справді не слід було згадувати ім’я Акіто взагалі. Акарі, можливо, і розвинула цю тему, проте це була моя провина, що я її взагалі розпочав. Я вирішив, що завтра обов’язково подзвоню їй і прошу вибачення. Закінчивши обмірковувати останні думки, виснаження підкралося до мене, як нічний злодій. Я закрив очі й занурився в глибокий і безсонний сон.

Я міцно спав аж до самого полудня. Після того, як нарешті виповз із ліжка, спустився вниз, пообідав з Ері та бабусею, а потім повернувся до своєї кімнати. На годиннику вже була перша година дня, і дата, як і очікувалося, все ще показувала “5 квітня”. Я сів на ліжко, дістав із кишені телефон і, як і пообіцяв собі напередодні, подзвонив Акарі. Після двох невдалих спроб, а потім і третьої, вона нарешті відповіла на четверту.

— Так, алло?

— Привіт, це я. Маєш хвилинку?

— Е-е-е… Так, а що сталося? Тільки я можу говорити недовго — ми бігаємо, готуємо все до вечірньої поминальної служби.

— Так, без проблем. Це швидко, — запевнив я, роблячи коротку паузу, щоб зібратися з думками. — Хотів попросити вибачення за вчора. Я, ну… сказав кілька речей, які, мабуть, були не дуже доречними, зважаючи на те, через що ти зараз проходиш.

— Що? Ні, ні — ти нічого поганого не зробив, Канае-кун. Якщо вже хтось і має просити вибачення, то це я… Просто згадувати брата було… занадто важко для мене вчора, ось і все.

Отже, моя здогадка була правильною.

— Розумію. Все гаразд. Як ти сьогодні тримаєшся?

— О, після сну почуваюся значно краще. Просто…

— Просто що?

Я почув, як Акарі сковтнула на іншому кінці слухавки.

— Іноді здається, ніби моє серце вже не витримає більше… Ось і все.

У мене відібрало мову. Здавалося, я відчував глибину її відчаю, що просочувалася крізь динамік телефону. Жодне поверхневе співчуття, яке спадало мені на думку, не змогло б бодай трохи полегшити її біль. Потрібно було сказати щось справді щире, щось, що мало б значення. Але перш ніж я встиг знайти слова, Акарі швидко знайшла привід закінчити розмову, намагаючись приховати свій смуток.

— Вибач, мені треба повертатися до справ. Поговоримо пізніше, добре?

— П-почекай хвилинку! — вирвалося в мене, навіть перш ніж подумав, що взагалі сказати далі; просто не можна було залишити її в такому стані. Після короткої паузи мені вдалося зібратися, і я якомога рівніше промовив: — Не переймайся так сильно, гаразд? Обіцяю щось вигадати й знайти спосіб використати ‘відкат’, щоб тобі більше не довелося проходити через цей біль. Залиш це мені… і просто тримайся, добре?

Попри всі мої старання, слова вийшли лише порожнім заспокоюванням. Але наразі це було все, що я міг їй запропонувати. Все, чого мені хотілося, — це дати їй якусь надію, за що можна було б вхопитися, маленьке світло в кінці тунелю. Я не знав, чи дійшло це до неї, чи ні, але через деякий час почув почув приглушений носовий сміх на іншому кінці слухавки.

— …Дякую, Канае-кун. Поговоримо пізніше.

Вона поклала слухавку. Я відкинувся на ліжко. Чи справді це був сміх, залишалося невизначеним, але, можливо, мені вдалося хоч трохи підняти настрій Акарі. Не те щоб я очікував, що ефект протримається довго; вона все ще залишалася розгубленою і самотньою у безодні депресії, глибину якої я навряд чи міг осягнути.

Але мені хотілося знати. Хотілося зрозуміти, наскільки глибокий її сум, щоб потім зануритися туди й врятувати її — незважаючи ні на що. Тож що залишалося робити? Очевидно: я повинен був заглибитися в минуле та врятувати Акіто.

Все, що потрібно було зробити, — це скасувати джерело всього її болю, і вона знову стане собою, щасливою, як раніше. А точніше, їй навіть не доведеться проходити через біль втрати брата. Раптом я відчув, як у моїх грудях наростає тепле і бурхливе відчуття — почуття обов'язку, рушійна сила. Тепер у мені палало вогнище мотивації, яке спонукало мене врятувати її брата за будь-яку ціну.

— …Я зроблю це, Акарі. От побачиш.

Я встав із ліжка та почав обмірковувати, з чого слід почати. Правильно, спершу потрібно зайнятися детективною роботою. Я ще не з’ясував, де перебував і що робив у ніч 1 квітня, коли Акіто помер — минула ніч стерла всі спогади про мій план розібратися в цьому сьогодні. Але як мені отримати цю інформацію? Я вже питав у бабусі та Акарі, але вони нічого не знали. Ері була потенційним варіантом, але, судячи з того, що казала бабуся, навряд чи вона щось знає. Я не міг пригадати нікого іншого, хто міг би мені допомогти — моє соціальне коло було доволі вузьким.

Мабуть, зміна обстановки допоможе мені щось придумати. Я спустився вниз і взув черевики, але перш ніж вийшов за двері, мене зупинила бабуся.

— Куди ти йдеш, Канае?

— Просто прогулятись, — відповів я.

— Не забувай, що сьогодні ввечері поминальна служба за хлопцем Хошіною. Будь ласка, будь удома до вечері, гаразд?

— Буду, бабусю, — кивнув я, після чого вийшов із дому, закривши двері за собою.

Я знав, що ходити без мети буде марною тратою часу, тож план був таким: перевірити два місця, які точно пов’язані зі смертю Акіто — бар, де він випивав перед смертю, і порожній пустир за тютюновою крамницею, де знайшли його тіло. Я точно знав розташування обох, тож наступним логічним кроком було підійти до них і подивитися на власні очі. Я рушив у напрямку гавані, доки не дістався до “Таверни Асука” — і виявив, що на розсувних дверях висить табличка “СЬОГОДНІ ЗАЧИНЕНО”.

Думаючи, що всередині може ще хтось працювати (робити інвентаризацію чи прибирати, наприклад), вирішив, що хоча б зазирнути всередину буде гарною ідеєю; так я міг би побачити, чи є хтось, кого можна запитати про ту ніч. На жаль, двері були зачинені, тож, судячи з усього, мені не пощастило. Я глянув на табличку біля дверей і побачив, що четверги — єдині дні, коли бар закритий повністю; у всі інші дні він відкривався о 17:00. Прийдеться спробувати ще раз завтра. Відмовившись від цієї зачіпки, я залишив бар і попрямував до місця, де було знайдено тіло Акіто.

Дорога до нього зайняла близько п’ятнадцяти хвилин. На честь померлого були покладені квіти та інші дари: кілька букетів, кілька пляшок фруктового соку. Тепер сумніви зникли — це місце смерті Акіто. Мушу сказати, ці підношення були цілком скромні, зважаючи на те, що ця людина колись прославилася на весь острів.

Сам пустир був настільки зарослий бур’янами, що грунт під ними ледь проглядався. Проте, якщо трохи заглибитися, можна було побачити місце, де було очищено зарості — імовірно там, де лежало тіло. Ні, забудьмо про ‘імовірно’. Це, мабуть, було саме те місце, де Акіто впав через отруєння алкоголем і зустрів свою смерть. Я уявляв собі його останні миті, серце, що зупиняється, як колір зникає з його шкіри — і від цього мені стало моторошно.

Я ненадовго замислився, чи не купити щось, щоб залишити як підношення для нього, але відразу відкинув цю думку. Це було б наче прийняття його смерті, а я не мав наміру робити щось подібне. Тому вирішив, що це буде поганим знаком, не кажучи вже про марну трату часу. Зараз мені потрібно було зосередитися на зборі інформації про ніч 1 квітня. Я залишив пустир і пішов далі.

Ще близько години я блукав островом, але зрештою нічого цінного не знайшов. І не дивно, враховуючи, що я навіть не намагався запитати людей на вулиці про це. Хіба можна мене за це звинувачувати? Уявіть собі: випадковий незнайомець підходить до вас на вулиці й намагається дізнатися, де ви були чотири ночі тому — будь-хто подумає, що ви божевільний. Тож замість цього я трохи поблукав островом, марно намагаючись придумати спосіб розслідувати цю справу, який не передбачав би звернень до зовсім незнайомих людей, але в кінцевому підсумку зазнав невдачі й здався. Я сів на хвилеріз і поглянув на океан, роздумуючи, що робити далі. Вечірнє небо вже було забарвлене смугами глибокого червоного кольору.

— Ну, подивимося. Якщо сьогодні 5-те… значить, у мене залишилось лише три повернення, перш ніж я знову непенесуся в 1 квітня, так?

Це означало, що в мене залишалося всього два дні на збір інформації, перш ніж доведеться знову пережити ніч смерті Акіто, і було необхідно використати їх максимально ефективно. Я безсило спостерігав, як сонце опускається за горизонт, намагаючись придумати, як найкраще використати залишений час — і раптом мені спала на думку одна ідея.

— …Хвилинку.

Звісно, це не мало жодного стосунку до запобігання смерті Акіто, але все ж було цікавою перспективою — способом скористатися феноменом ‘відкату’, який здавався настільки очевидним, що я не міг повірити, що не подумав про це раніше. Якщо я переміщався назад у часі, то міг приносити із собою найрізноманітнішу інформацію — я навіть міг би ‘передбачати’ майбутнє, у певному сенсі. І що ж можна з цією інформацією зробити?

Ну, наприклад, заробити купу грошей.

Це була одна з перших відповідей, які зазвичай дають люди, коли їх питають, що б вони зробили, якби могли повернутися в минуле. Вони б поставили всі свої гроші на скачки або купили б купу цінних акцій, перш ніж компанія стала б великою. Було б багато таких можливостей для ігор з високими ставками. Єдина проблема полягала в тому, що я не мав жодного уявлення, як купувати акції чи робити ставки. Насправді для хлопця мого віку існував лише один реально прибутковий варіант — лотерея.

Грати в лотерею я принаймні вмів, адже купував квитки кілька разів. Завдяки ‘відкату’ виграти джекпот було б простіше простого: потрібно лише дізнатися найсвіжіші виграшні номери зараз, а потім зробити ставку з цими самими числами після ще одного чи двох повернень у минуле. Бінго — миттєві гори грошей.

…Святі небеса. Це може справді спрацювати.

Я сковтнув. Сама думка про це змусила моє серце забитися швидше. Я вирішив перевірити різні лотереї, доступні на моєму телефоні, просто для довідки. Мені потрібно було знайти таку, де дата завершення продажів і дата оголошення результатів припадали на межі періоду ‘відкату’, інакше стратегія не спрацювала б. На щастя, я знайшов одну, де результати оголошували саме сьогодні — і, здавалося, дата закінчення продажу була лише три дні тому, що вписувалося в діапазон.

У цій лотереї потрібно було вибрати п'ять різних чисел, і якщо ви вгадали всі, то вигравали три мільйони єн. Цього б вистачило, щоб купити доволі пристойну машину — і вже точно вистачило б студенту на кілька років життя без турбот. Я з нетерпінням прокрутив сторінку вниз, щоб знайти виграшні номери. Мені потрібно було запам’ятати лише п’ять маленьких чисел — і я міг забезпечити собі невеликий статок. Це були суми, які мені навіть важко було уявити; руки тремтіли, коли я кілька разів уголос повторював числа, намагаючись якомога краще їх запам’ятати. І тоді я зупинився.

Чи справді я повинен це робити?

Десь усередині мене почали закипати почуття сорому й провини. Я чудово розумів, що задумане — не зовсім етичне. Так, це був би легкий спосіб швидко розбагатіти… але чи доречно думати про власну вигоду зараз, коли життя Акіто під загрозою? Щось у мені казало, що ні. Хоча… можливо, це лише питання моральної точки зору. Зрештою, я ж не просив, щоб мене втягнуло в цю божевільну надприродну історію. Може, у мене було повне право хоча б щось із цього винести… правда ж?

Я знову глянув на виграшні номери, але відчуття провини вже було настільки сильним, що мозок навіть не сприймав побачене. І саме в ту мить, коли мої найпростіші людські бажання боролися з моральним компасом, я почув голос за спиною.

Попри те, що я технічно не робив нічого незаконного, цей раптовий голос неабияк мене налякав і я мало не впустив телефон у море. Різко обернувся — і побачив острівного поліцейського.

— Ого, та ти злякався не на жарт, хлопче. Сподіваюся, ти не дивився щойно якихось ‘пікантних відео’ на своєму телефоні, га? — пожартував він, опускаючи підніжку велосипеда, а тоді зістрибнув із нього й підійшов ближче.

— Боже, ви мене до смерті налякали, — сказав я, обертаючись так, щоб ноги знову стояли на твердій землі, обличчям до острова. — Що це була за геніальна ідея?

— Ха-ха-ха… Вибач, хлопче. Не хотів тебе налякати чи що. Просто побачив, що сидиш там, і вирішив трохи поспілкуватися, — відповів він.

Я цокнув язиком із роздратуванням. Як можна було вибрати такий невдалий момент? Чесно кажучи, це було вражаюче.

— Хіба ви не повинні зараз працювати? — запитав я.

— Та годі. Перевірка жителів острова, як у вас справи, цілком у межах моїх обов’язків. Ти певен, що досі не сердишся через той випадок?

— Не зовсім зрозумів, про що ви…

— Ну, про те, як детектив із материка допитував тебе тоді. Мушу сказати, мені здавалося, що тобі це було неприємно, коли він підозрював тебе й так далі. Я б хотів заступитися, але ти знаєш, як воно буває.

— …Пробачте, а коли це було?

— Що ти маєш на увазі? Це був день, коли ти знайшов тіло, пам’ятаєш?

За нотатками на моєму телефоні, це мала бути… ніч другого числа, так? Тобто я переживатиму це лише через пару днів, але щоб не викликати підозри, я просто прикинувся, що розумію, про що він говорить, і спробував перевести розмову в інше русло.

— Т-так, звісно. Пробачте, просто це був пекельний тиждень, розумієте? Все якось змішалося, — сміючись, я кинув звичайний коментар. Він підняв брову, але, зрештою, прийняв моє пояснення і кивнув.

— Звісно. Я впевнений, що той день був для тебе особливо травматичним, еге ж? Знайти його тіло в такому стані, а потім ще й вислухати докори — зітхнув він. — А ти чув, що вже отримали результати розтину?

— Так. Гостре алкогольне отруєння, вірно?

— Точно. Урок тут простий, хлопче: завжди знай свої межі. Якщо ти напиваєшся до втрати свідомості й непритомнієш в громадському місці в цю пору року, холод вб’є тебе, навіть якщо алкоголь цього не зробить.

— Добре, що я не п’ю… Я ще неповнолітній, якщо ви забули, — відповів я жартома, а потім поглянув на телефон. Уже стрімко наближалася шоста година. Потрібно було закінчити розмову, щоб підготуватися до наступного ‘відкату’.

— О, ще одне, що я хотів тобі сказати, хлопче: зроби мені послугу і не зустрічайся з молодшою сестрою Акіто після заходу сонця, гаразд? Цього разу я закрию на це очі, але не хочеться, щоб я зловив вас двох на порушенні комендантської години знову. Зрозумів?

Ох, чорт. Він, мабуть, бачив мене з Акарі.

— Е-е, так, вибачте. Просто минулої ночі їй дуже був потрібен хтось, з ким можна поговорити…

— Стривай — ви знову тусувалися минулої ночі? Пригальмуй, хлопче. Ти просто намагаєшся викликати скандал, кажу тобі, — пожартував він.

— Почекайте. Що ви маєте на увазі під ‘знову’?

— Ви тусувалися допізна і в неділю ввечері, чи не так?

На мить мені здалося, що я неправильно його почув.

— Вибачте, ви сказали у неділю ввечері? Тобто… 1 квітня? — запитав я, щоб переконатися.

— Так. Я бачив вас удвох, коли патрулював, але вирішив не втручатися. Десь близько першої ночі, здається, — відповів він.

Це не мало сенсу. Акарі сама казала мені, що того вечора після прощання на хвилерізі вона мене не бачила.

— І ви впевнені, що бачили саме мене з Акарі?

— Ну, у мене ж немає фотодоказів, щоб це підтвердити… Чому, ти хочеш сказати, що це був не ти?

Він мусив помилятися. Якщо вірити його свідченню, це означало б, що Акарі мені брехала, а я знав, що вона ніколи такого не зробила б. Вирішив, що поліцейський, мабуть, помилився... Але з якоїсь причини не міг сказати йому це в обличчя зі стовідсотковою впевненістю.

Я згадав, як учора запитував Акарі, чи пам’ятає вона, чим я займався ввечері 1-го числа, і як вона тоді здригнулася. Зрозуміло, що це не було незаперечним доказом її брехні, але змусило мене засумніватися, кому вірити. Перш ніж я зміг розібратися в цьому, пролунав дзвінок о шостій годині. Greensleeves.

Я втратив відчуття часу і дозволив розмові затягнутися аж до шостої години, і тепер мав зіткнутися з ‘відкатом’ просто на очах у свідка. Я відчайдушно намагався підготуватися до того, що мало статися — якщо сьогодні було 5-те, то мене мали відправити назад до вечора 3-го, так?

— Ей, що сталося, хлопче? Чому ти раптом так запанікував? — запитав поліцейський.

Але було вже запізно.