Розділ 2 - 5 квітня, 18:00

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Інтерлюдія I

Озираючись назад, я усвідомила, що ми з Канае дружили вже понад десять років. Не пам’ятаю, коли саме відбулася наша перша зустріч. Мабуть, наша дружба була пов'язана з тим, що моє прізвище (Хошіна) йшло відразу після його (Фунамі) за списком, тож нас часто садили поруч за шкільною партою чи ставили в одну групу. Природно, з часом ми почали почуватися одне з одним більш вільно. Напевно, допомогло й те, що у школі було дуже мало дітей, тому ми практично весь час навчалися в одному класі протягом усього періоду початкової та середньої шкіл.

Мені завжди подобалося слухати розповіді Канае. До переїзду на Содешіму він жив у Токіо, знав купу всього, чого я не знала, і розповідав дивовижні історії, які завжди здавалися несправжніми для мене, трохи молодшої за нього. Наприклад, як усі в місті завжди ходять швидким кроком або як у Токіо на кожному розі є цілодобова крамничка. Я слухала його, затамувавши подих, ловлячи кожне слово, боячись пропустити бодай найдрібнішу деталь.

Та перше враження про нього в мене було просто як про звичайного розумного хлопця, який ще й умів цікаво оповідати. Лише у другому класі моє ставлення почало змінюватися. Тоді я була доволі замкненою дівчинкою та ще й похмурою песимісткою. Власне, ні те, ні інше досі не надто змінилося, але тоді в мене майже зовсім не було соціальних навичок — можливо, тому все сталося саме так, як сталося.

Була обідня перерва. Я вже доїла свій ланч і гортала підручник, шукаючи потрібну сторінку, коли до мене підійшов один хлопець із класу й тицьнув пальцем мені просто в обличчя. Я й досі пам’ятаю його слова:

— Гей, а чого в тебе шкіра завжди така брудна?

Я не змогла вимовити ані звуку. Найбільшим моїм комплексом тоді був природний темний відтінок шкіри, через це я не виглядала як інші дівчата в класі. Я сиділа, не в змозі бодай якось відповісти. Чесно кажучи, була просто в шоці. Хлопець це помітив, що тільки додало йому сміливості, тож він завдав вирішального удару:

— Та коли ти взагалі востаннє милася? Ніколи?

Я відчула, як обличчя запалало. Гірше того, він сказав це настільки голосно, що ехо рознеслося класом, і тепер усі дивилися прямо на мене. Звідусіль чулися глузливі хихотіння, перемежовані пошепки: «Фу, гидота» й «Посмієш підійти й понюхати її?». Я пам'ятаю, як одна дівчина сказала іншим припинити, але більшість дітей вже вирішили накинутися на мене.

Тим часом я була настільки розчарована і принижена, що все, що могла зробити, це сидіти, кусаючи губу і дивлячись на свої ноги. Як би я не намагалася триматися, не могла заглушити їхніх жорстоких слів, і врешті-решт сльози почали наповнювати мої очі. Саме коли дамба була готова прорватися, я відчула, як хтось різко схопив мене за руку.

— Ходімо, — почувся голос.

Я не могла повірити власним очам — це був Канае. На той час я й подумати не могла, що він заступиться за мене.

— Я сказав, ходімо! — попросив він ще раз.

У його обличчі та голосі був натяк на гнів, який змусив мене швидко підкоритися. Щойно я підвелася, він буквально витяг мене з класу, не зважаючи на глузливі вигуки однокласників, і рішучим кроком потяг коридором. Я досі пам'ятаю, як його рука стискала моє зап'ястя, коли він вів мене по зовнішніх сходах — так міцно, що аж боляче. Лише діставшись до сходового майданчика, ми зупинилися, і він нарешті відпустив мою руку.

— Гаразд, я більше не чую, щоб вони йшли за нами, — сказав він діловим тоном.

І в ту ж мить я не витримала — всі сльози, які так старанно стримувала, ринули рікою по щоках. Канае був явно збентежений і спантеличений цим, затинаючись, намагався запитати мене, чому я плачу. Між схлипами й риданнями я розповіла йому, як саме себе почуваю:

— Я ненавиджу своє дурне тіло. Ненавиджу його.

— Та годі. Кому яке діло, що там верзуть ті ідіоти? Вони просто дражнять тебе, і все.

— Але тепер усі думають, що я гидка і від мене смердить!

— Повір мені: ти не гидка, і від тебе зовсім не тхне.

— Ти просто так кажеш! Не бреши! — я підвищила голос так, що Канае навіть трохи відсахнувся. Але це його навіть не збентежило. Він похитав головою і спробував мене заспокоїти.

— Я не брешу…

— Брехун! Ти ж, мабуть, теж думаєш, що в мене брудна шкіра, правда?! Думаєш, я якась… якась гидка дівчина, що й митися не вміє!

З цими словами я опустилася на землю, сховавши обличчя між колінами й затуливши його руками. Сльози текли, а мене накрила хвиля жалю. Навіть тоді я розуміла, що Канае не брехав, і все ж зривалася на нього. Чому? Тому що не могла збагнути, чому він був такий добрий до такої невдахи, як я. Через це я не могла прийняти його турботу за щиру. Чим довше думала, тим сильніше відчувала провину. Не мала права зриватися на єдину людину, яка витягла мене з тієї ситуації, хай що я собі пояснювала. Тож я плакала і плакала, поки не змогла більше плакати, і провина поступилася місцем ненависті до себе.

Але коли я знову підняла голову, Канае все ще стояв переді мною. Наші погляди зустрілися, і я побачила в його очах справжнє занепокоєння.

— Т… ти в порядку, Акарі?

— …Так.

— Знаєш, я взагалі в таких речах нікудишній, але… тримайся, гаразд?

— …Гаразд.

Все, що я могла вичавити з себе, це односкладові, ухильні відповіді. Канае це явно не задовольняло, бо він і далі запинався й плутався в словах, відчайдушно намагаючись розвеселити мене, хай і без успіху. Зрештою, після короткої паузи, його обличчя раптом проясніло, наче його осінила блискуча думка.

— Гей, Акарі. Дай мені руку на секундочку, — сказав він впевнено.

— А…?

Я гадки не мала, що він задумав, але слухняно простягнула праву руку. Канае схопив її й, трохи повагавшись, просто… запхав мої пальці собі до рота.

— Е-е-е?! — вигукнула я, здивовано відсмикнувши руку. Спочатку я була абсолютно здивована, чому Канае взагалі зробив таке та потім він подивився мені прямо в очі й сказав фразу, яку я пам’ятатиму все життя:

— Бачиш? Ти зовсім не брудна, — впевнено промовив він. А потім трохи сором’язливо додав: — ...Тобто принаймні я не відчув ніякого бруду.

У мене відвисла щелепа. Настала довга пауза — а тоді я вибухнула нестримним сміхом. Канае дивився на мене, наче я з глузду з’їхала, але я не могла зупинитися. Ну серйозно: чула, як кажуть, що підлога чиста настільки, що з неї можна їсти, але щоб узяти й засунути комусь пальці до рота, аби довести, що вони чисті?! Це було настільки абсурдно, що я просто не могла втриматися. Я сміялася так, що знову полилися сльози, аж живіт заболів — і зовсім забула, чому була засмучена. А потім, сама не помітивши, я закохалася.

Коли я нарешті отямився, перше, що закарбувалося в моїй свідомості, була похмура мелодія шестигодинного дзвону, що линула до моїх вух. І щойно останній протяжний акорд Greensleeves стих, всі хвилювання і сум'яття повернулися до моєї свідомості, наче укол адреналіну.

Що, чорт забирай, зі мною сталося?

Я ніколи в житті не втрачав свідомості, але ці симптоми точно відповідали цьому стану — всі мої розумові процеси раптово зупинилися без жодного попередження, а потім я опинився в зовсім іншому місці й намагався з'ясувати, як сюди потрапив. Якщо бути точнішим, я вже не стояв під великим вишневим деревом у занедбаному парку — я знову був на узбережжі, сидів на хвилерізі, спиною до океану. Просто переді мною стояв місцевий патрульний, тримаючи велосипед, і дивився на мене з тривогою.

— Гей, ти в порядку, хлопче? — поцікавився він. — Ну ж бо, скажи щось.

— …Пане поліцейський? — пробурмотів я сонно.

— Е-е, так? Я все ще тут, друже… Нікуди не пішов, — спробував пожартувати він, але його незручний сміх свідчив, що він був так само збентежений, як і я. Звичайно, не було нічого дивного в тому, що він зупинився, щоб поговорити зі мною. Але я все ще намагався збагнути, як опинився тут і скільки часу він уже стоїть переді мною.

— То, е-е… Я можу вам чимось допомогти? — спитав я, намагаючись вдавати байдужість.

— Що значить ‘допомогти’? Думав, ми просто балакаємо.

— Ми балакали…? І як довго?

— …Ти впевнений, що з тобою все гаразд, хлопче? Ми балакали, мабуть, останні п'ять хвилин. У тебе інсульт чи що?

П’ять хвилин? Та ми точно не розмовляли так довго… принаймні, наскільки я пам’ятаю. Я ще раз озирнувся, щоб підтвердити те, що вже знав: це точно не те місце, де я був востаннє. Тут була прибережна стіна Содешіми, а не покинутий парк із сакурами. Дивно, але небо все ще сяяло тим самим глибоким помаранчевим, як тоді, коли я востаннє дивився вгору, — тож навряд чи минуло так багато часу.

Я почав шукати свій мобільний телефон, щоб перевірити час, але його не було в правій кишені, де він мав бути. У паніці почав згадувати, чи не забув я його вдома, але потім з запізненням зрозумів, що вже тримаю його в лівій руці. З полегшенням я вже збирався натиснути кнопку, щоб увімкнути екран, коли в моїй голові виникло інше питання: якщо я знепритомнів, то як зміг дістати мобільний телефон з кишені?

І це ще не все, що не вкладалося в голові — одяг на мені був зовсім інший, ніж зранку. Я точно пам’ятав, як натягнув улюблену худі, а тепер сидів у звичайному світшоті. Він, до речі, точно належав мені, але я зовсім не пам'ятав, як перевдягався. Чи, може, я якимось дивом весь час був у світшоті, а вранці просто сплутав його зі своєю худі? Та ні, вони ж навіть кольором різняться.

— Гей, ну ж бо, хлопче! Не замовкай знову, — окликнув мене патрульний, вивівши з заціпеніння. Я швидко підняв голову й глянув на нього.

— Вибачте, пане поліцейський. Просто трохи заплутався. Не можу збагнути, котра година, і щодо одягу, який я ношу… ну, таке.

— Якщо ти так кажеш… Ну, я не можу допомогти тобі з гардеробом, але ти хоча б повинен знати, котра година. Подумай: ти не чув, як пролунав дзвінок о шостій?

— Га? О-о, точно… Так, мабуть, з голови вилетіло…

Це тільки викликало у мене ще більше запитань, але я вирішив залишити все як є і сховав мобільний телефон назад у кишеню, аби не виглядати так, ніби не довіряю патрульному. Хоча, треба віддати належне, я справді чув шестигодинний дзвін, сидячи тут, — але ж чув його й у тому покинутому парку. Що не повинно було бути можливим, якщо тільки я не був якимось чином магічно телепортований сюди в одну мить... Ні, навіть тоді поліцейський стверджував, що я сидів тут і розмовляв з ним принаймні з 17:55. То що, чорт забирай, відбувається? Як би не ламав голову, жодного притомного пояснення не знаходив.

— Слухай, хлопче, — озвався патрульний, — якщо ти не дуже добре почуваєшся, я з радістю підвезу тебе додому. Або відвезу до клініки, щоб тебе оглянули, якщо ти захочеш.

— Ні-ні... не треба… Я сам дійду. Але дякую.

— Точно? Ну гаразд… Слухай, я знаю, що останні кілька днів були важкими, але постарайся не занадто замислюватися над цим, добре? Це не твоя вина, ти зробив усе, що міг. У будь-якому разі, мені треба йти, але ще побачимося.

— Зачекайте, що…? — розгублено промимрив я, поки він уже сідав на велосипед.

— І ще одне, — кинув він через плече, — ніяких нічних побачень найближчим часом, гаразд? Розумію, ти молодий, але треба трохи пригальмувати.

І з цим він поїхав. Я ще довго сидів, намагаючись второпати, що означали його слова про ‘нічні побачення’ і ‘важкі дні’, але, чесно кажучи, не мав уявлення, про що той міг говорити. Та, здавалось, він щиро хвилювався за мене, отже, й справді виглядав так, ніби на межі. Що, чесно кажучи, було недалеко від істини — я вже дуже давно не відчував такого сум’яття і розгубленості. Намагаючись розібратися в цьому, напруга розмивала зір. Мені здавалося, що я став жертвою жорстокого жарту.

Ця думка змусила мене задуматися. А що, якщо це дійсно був якийсь жарт? Адже сьогодні ж перше квітня, День сміху. Можливо, хтось передбачив, що я нарешті повернуся на весняні канікули, і втягнув весь острів у якийсь надзвичайно складний план, щоб я відчув себе божевільним... Ні, це було неможливо. Я відкинув цю безглузду теорію змови з голови. Досить надумувати — від цього вже боліла голова. Та й темніло. Час вирушати додому.

Коли я повернувся до будинку, сонце вже сховалося за обрій, і надворі майже стемніло. Відчинивши вхідні двері, я побачив Ері — вона вийшла з вітальні у своїй шкільній формі, і наші погляди перетнулися. Лише тоді згадав про нашу ранкову сварку, і шлунок неприємно стиснувся. Я не був впевнений, чи варто вдавати, ніби нічого не сталося, чи бути дорослішим і просити вибачення. Але зрештою вона розтопила лід, перш ніж я встиг прийняти рішення.

— Ти досить пізно. Нумо, заходь уже, — сказала вона спокійно.

— А-ага, зараз, — відповів я.

Вона поводилася цілком нормально; у голосі не чути й тіні злості. Я завжди думав, що вона з тих, хто довго пам’ятає образи, але, можливо, я недооцінював її. Проте все одно мав просити вибачення; це здавалося правильним, особливо з огляду на те, що я був старшим братом. Знявши взуття, я ступив у коридор і зупинив Ері, коли вона вже прямувала до ванної.

— Слухай… Ері?

— Так? Що таке?

— Знаєш, я вибачаюсь за все, що наговорив раніше. Це було дуже по-дитячому з мого боку.

— Га? Про що ти взагалі? — Ері глянула на мене здивовано.

— Ти ж знаєш. Ми посварилися, і я просто вибіг з дому...?

Вона примружила очі й на мить подивилася на мене з недовірою, а потім тихо вигукнула «Оооо», ніби я нагадав їй про якийсь неважливий факт, який вона давно викреслила зі своєї пам'яті.

— Так, не переймайся цим, — сказала вона. — Я вже це пережила. До того ж я теж сказала дещо, чого, мабуть, не слід було говорити.

Ця відповідь мене дуже здивувала. Це була та сама дівчина, яка ніколи б не подумала просити вибачення чи хоч трохи поступитися, хай як би ти на неї не злився. Це більше, ніж будь-що інше, дало мені зрозуміти, наскільки вона виросла за останні два роки. Поки я мовчки милувався її новою зрілістю, Ері, здавалося, з якоїсь причини почала втрачати терпіння і змінила тему:

— Тож, гей... Тобі не час готуватися? — запитала вона.

— О, так, правильно. Вибач, я зараз займуся цим... Е-е, готуватися до чого, власне?

— …Зачекай. Ти ж не забув, що сьогодні ввечері будуть поминки?

— Поминки? Які поминки? Хтось помер?

Як тільки ці слова злетіли з моїх вуст, вона знову примружилася, дивлячись на мене. Тільки цього разу це був не погляд здивування, а докір.

— Канае. Ти жартуєш, правда?

Цього разу я вирішив не звертати уваги на її нешанобливий тон і відповісти якомога чесніше:

— Ні, я справді не маю жодного уявлення... Це ж не хтось із моїх близьких, правда? — запитав я.

Ері завагалася на мить, а потім відповіла тихим, ламким голосом:

— …Це Акіто. Акіто Хошіна. Як ти взагалі міг забути?

Мій мозок потребував кількох секунд, щоб зв'язати ім'я ‘Акіто’ зі словом ‘помер’. Коли це сталося, мій розум одразу перейшов у режим заперечення.

— Ст...стривай, стривай, стривай. Ти що, жартуєш? Я бачив його сьогодні вранці на причалі порома.

— Га?

— Почекай, я розумію, що тут відбувається. Це все просто великий першоквітневий жарт, так? Дуже смішно, люди. Але брехати про смерть людей — це некруто, знаєте. Можете вже припиняти.

— …Канае, про що ти говориш?

Її вираз обличчя був серйознішим, ніж я коли-небудь бачив. Вона дивилася на мене так, ніби справді вважала, що я отримав якусь травму мозку. Наступні слова змусили й мене засумніватися:

— Сьогодні вже не перше квітня, Канае, сьогодні п'яте. Акіто помер чотири дні тому. Не знаю, чи ти в стані заперечення, чи що, але тобі треба вийти з нього. А тепер можеш посунутися? Мені треба поправити зачіску.

Ері глянула на мене краєм ока, прослизаючи у ванну. Я завмер посеред коридору, не знаючи, у що вже вірити.

Невже Акіто й справді помер? І вже чотири дні, як мертвий..? Тоді кого я бачив сьогодні вдень біля причалу? Двійника? Чи його привид? Це ж нісенітниця. І тут я згадав ще одну річ, яку сказала Ері: сьогодні, мовляв, уже п’яте квітня. Так, на весняних канікулах легко можна збитися з дат, але ж не на цілих чотири дні.

Я вихопив телефон із кишені, сподіваючись довести собі, що маю рацію, натиснув кнопку — і екран засвітився. На дисплеї чітко світилася дата: 5 квітня, як і казала Ері.

— …Не може бути…

Я кинувся до вітальні й перевірив усе, що тільки могло показувати дату: телевізор, газету, електронний годинник на столі — і скрізь стояло те саме число: 5 квітня. Але я вперто не хотів цьому вірити. Тут явно щось не так. Для навіть найвигадливішого жарту це вже занадто.

Я вийшов із вітальні й пішов шукати бабусю. Відсунув розсувні двері до традиційної вітальні — і побачив, як вона порпається в шухляді.

— Бабусю? Можна тебе щось запитати?

— О, Канае! — вона озирнулася. — Я й не знала, що ти вже прийшов додому. Якраз вчасно. Думала, що ти міг би вдягнути на поминки…

— Бабусю, який сьогодні день? — перебив я її.

— Господи, звідки такі питання?

— Просто скажи, прошу.

— Ну, подивімося... Сьогодні четвер, тож, мабуть, це 5-те число.

— І це правда? Ти на сто відсотків у цьому впевнена?

— Якщо я ще не здуріла! Але так, я впевнена. Можу присягнутися могилою твого покійного дідуся, якщо це тебе переконає.

Добре. Я знав, що моя бабуся ніколи не збрехала б, згадуючи ім'я свого покійного чоловіка, тож, мабуть, дійсно було 5 квітня, без сумніву. Я не міг знайти жодних переконливих доказів протилежного, а моя сестра і бабуся здавалися досить непохитними в цьому питанні. Можливо, це я був божевільним.

— Господи, що зі мною коїться… — прошепотів я.

Здавалося, що весь світ руйнується навколо мене. Спершу я втрачаю свідомість і прокидаюся в іншому місці, потім дізнаюся, що Акіто мертвий, а потім мені сказали, що я помилився з датою на кілька днів…? Це вже схоже не на розіграш, а на якесь безглузде жахіття.

Поки я стояв, обхопивши голову руками, бабуся витягла з шухляди комплект чорного одягу й простягнула його мені:

— Ось, надягни це.

Бабуся пояснила мені, що для дітей мого віку на похорон слід надягати звичайну шкільну форму. Однак я втік з дому, тож не мав із собою своєї. Вона люб'язно запропонувала мені одягти стару форму мого батька, яку він носив у часи навчання в середній школі Содешіми. Це була традиційна суцільно чорна форма з коміром-стійкою, яка, на моє велике розчарування, ідеально на мені сиділа.
Коли ми всі перевдяглися й були готові, бабуся, Ері та я рушили пішки до громадського центру Содешіми, де проходили поминки. Прохолодне нічне повітря трохи остудило мою розпалену голову, а дорога дала змогу спробувати зібрати до купи розкидані думки.

Під час прогулянки я зробив кілька логічних висновків і врешті-решт переконав себе у двох об'єктивних фактах. Перше: сьогодні не перше квітня, а п’яте. Усі свідчення — від двох різних людей до годинників і календарів — говорили про це, тож я не мав іншого вибору, як прийняти це за правду.
Друге: я не пам’ятаю жодної миті з чотиридобового відрізка — від шостої вечора 1 квітня до шостої вечора 5 квітня. Іншими словами, між тим, як я торкнувся каменя в маленькому забутому святилищі, і тим, як сидів на хвилерізі, розмовляючи з місцевим поліцейським, була гігантська прогалина в пам’яті. Єдина причина, чому я знав точний час обох подій, — це знайомий острівний дзвін о шостій вечора, що лунав обидва рази.

Виходило, що цілих дев’яносто шість годин просто стерлися з моєї голови. Перше і, мабуть, найраціональніше пояснення, яке я міг придумати, було те, що я зазнав якоїсь травми мозку або нервової дисфункції. Епізод амнезії або випадок ранньої деменції. Звісно, я не знав, наскільки рідко люди мого віку хворіють на останнє, але перше було цілком можливим — це траплялося з підлітками, які постійно отримували струси мозку. Я прочитав так багато книг з героями, які страждали на амнезію, що вважав це дещо нудним сюжетним прийомом. Але тепер зіткнувся з можливістю, що це могло статися зі мною в реальному житті? Це було страшенно лячно. Думка про те, що в такому молодому віці я можу мати серйозну травму мозку, виглядала не надто привабливо.

Єдине інше пояснення, яке я міг придумати, було те, що це якось пов'язано з тим каменем у маленькому забутому святилищі. У той момент, коли я доторкнувся до нього пальцями, відчув, ніби мій розум і тіло були перенесені в інше місце і час. Можливо, просто доторкнувшись до каменю, я розлютив якогось бога чи духа, що був у ньому, й на мене впало якесь прокляття. Це звучало досить безглуздо, і, можливо, саме тому я вважав це кращим варіантом, ніж можливість серйозного ураження мозку.

Незалежно від причини втрати пам'яті, я мав з'ясувати, що сталося за ті чотири дні, і найкращий спосіб це зробити — розпитати людей. Я трохи прискорив крок, щоб наздогнати сестру, і пристосувався до її темпу.

— Ей, Ері, можна тебе спитати?

— …Що тобі треба?

— Я знаю, що це прозвучить як дивне запитання, але чи я останнім часом багато часу проводив вдома?

— А? — вона здивувалася. — Що це за запитання? Ти ж знаєш це краще за мене.

— Ні, ні, я знаю. Я, е-е, хотів дізнатися, чи ти вважаєш, що я проводжу вдома достатньо часу. Якщо це має сенс.

Вона подивилася на мене з підозрою, явно не вірячи цьому поясненню. Я й сам чудово розумів, що звучить воно безглуздо, але ж не міг просто зізнатися у чотириденній дірці в пам’яті й ризикувати, що мене одразу потягнуть до лікаря. Наразі все, що я міг зробити, це вигадувати одну безглузду відмовку за іншою. Зрештою Ері відповіла, перевівши погляд уперед і не зустрічаючись зі мною очима.

— Ти дійсно багато виходив з дому останніми днями. Одну або дві ночі ти навіть не приходив додому. Ну, або принаймні повертався, коли я вже спала…

Це була цінна інформація. Те, що вона зазначила, що я був відсутній ‘одну або дві ночі’, свідчило про те, що принаймні половину ночей я провів у власному ліжку, тож не можна було сказати, що я вів зовсім інший спосіб життя. Все ще залишалося кілька питань без відповіді, тому мені потрібна була додаткова інформація.

— Тобі не відомо, куди я ходив? — наполіг я. — Або де я міг залишатися ті ночі, коли не приходив додому?

— …У Токіо завелась якась бактерія, що виїдає мозок, чи як?

— Що? Що це, в біса, має означати?

— Та ти з моменту приїзду поводишся дивно, — сказала Ері, знову глянувши мені прямо в очі. — Нормальні люди не ставлять таких питань. Без жартів, я справді думаю, що тобі слід піти до лікаря.

— Та ну. Ти перебільшуєш…

— Ні, не перебільшую. З тобою точно щось не так. Це очевидно, Канае.

Я відвів очі від її пронизливого погляду, силкуючись придумати хоч якесь виправдання. Це було саме те, чого я хотів уникнути, але тепер, коли вона вже запідозрила щось, можливо, мені слід було зізнатися і розповісти їй всю правду: що я перенісся на чотири дні вперед у часі. Проблема полягала в тому, що якщо я це зроблю, є велика ймовірність, що мене потягнуть до лікарні або вона розповість про це комусь, хто це зробить, а я не хотів, щоб бабуся хвилювалася… навіть якщо, можливо, мені й справді треба обстежитися.

— Тихо, ви двоє, — втрутилась бабуся. — Ми вже майже прийшли. Поводьтеся чемно.

Фух. Рятівний дзвіночок, подумав я, коли ми підійшли до громадського центру Содешіми, де мали відбутися поминки. Це була досить велика відкрита будівля, розміром з невеликий спортивний зал. У зазвичай порожньому внутрішньому дворику вже стояла черга дорослих у траурному вбранні. Я бачив, що Ері ще багато чого хотіла мені сказати, але вона слухняно відмовилася від цього, щойно ми стали в чергу.

Відмітившись у книзі відвідувачів, ми зайшли всередину. Увійшовши до просторого головного залу, я краєм ока помітив Акарі у формі старшої школи Содешіми. Я й раніше знав, що вона там навчається, але бачив її у формі вперше. Вона виглядала набагато більш жіночною і витонченою, ніж тоді, коли я бачив її на набережній. Я подумав підійти й привітатися, та вона розмовляла з групою дорослих у чорному — явно не найкращий момент.

Я сів поряд із Ері та бабусею на один із багатьох рядів складних металевих стільців і підвів очі до вівтаря. Побачивши портрет Акіто в рамці, я усвідомив сувору реальність його смерті, з якою ще не міг повністю змиритися. Адже це був герой мого дитинства — колись він навіть біг мені на допомогу.

Коли я вчився у третьому класі, мене зачіпляла група хуліганів із середньої школи. Я тремтів від страху, не маючи куди втекти, коли випадково повз проходив Акіто. Попри те, що він був молодший і менший за розбишак, все ж безстрашно кинувся на мій захист, роздаючи удари на ліво та право, поки старші діти не втекли, як налякані кролики. Я й досі пам’ятаю нашу коротку розмову після того:

— Наступного разу я не хочу бачити, як ти стоїш там і тремтиш від страху, — насварив він мене. — Це мене дратує. Ти знаєш, що не зробив нічого поганого, і вони це знають, тому не дозволяй їм себе залякати. Тримай голову високо піднятою.

— А якщо вони ще більше розлютяться й почнуть бити мене…? — запитав я.

— Тоді хапай здоровенний камінь, жбурляй їм просто в голову — і драла.

Тоді я не міг повірити в зухвалість його пропозиції, але з часом ці слова стали для мене чимось на зразок особистої мантри. Всякий раз, коли відчував неспокій або страх, казав собі, що якщо дійсно до цього дійде, я завжди можу кинути їм каміння в голову й бігти щодуху. Дивно, але це мене заспокоювало. Звісно, я розумів, що це зовсім не доброчесна порада й ніколи так і не вдавався до неї, але це давало такому худенькому хлопчиську, як я, впевненість, необхідну для того, аби не боятися інших людей. Я не знав, що Акіто думав про мене і чи пам'ятав він цю невеличку розмову... але все одно дуже глибоко відчував його втрату і хотів, щоб він був тут, з нами.

Після того як усі запалили пахощі й прочитали сутри, мати Акіто вийшла до вівтаря, аби сказати кілька слів. Навіть здалеку було видно, яка вона змарніла й виснажена. Волосся втратило блиск, погляд був ніби порожній. Вона виглядала так, ніби могла знепритомніти в будь-яку мить, але Акарі стояла поруч, щоб підтримати її, поки та виголошувала свою промову. Коли виступ закінчився, церемонію визнали завершеною, тож ми всі підвелися зі своїх місць і почали виходити до вестибюлю.

Мабуть, найближчі родичі підготували невеликі подарунки для гостей, тож ми втрьох стали в чергу і повільно просувалися до стійки реєстрації. Саме тоді я випадково підслухав, як двоє людей, що стояли в черзі прямо за нами, вели досить відверту розмову.

— Схоже, вони нас не годуватимуть, еге ж? Ніяких закусок чи чогось іншого…

— А чого ти очікував? Ця бідна жінка і так має достатньо проблем, особливо як єдина годувальниця у родині. До речі, ти чув, якою була причина смерті?

— Так, гостре алкогольне отруєння, вірно? Чув, що вчора отримали результати розтину...

Алкогольне отруєння. Іншими словами, він просто випив забагато. Хоча, як ми вчили на уроках з основ здоров’я, найчастіше людину вбиває не сам спирт у крові, а задушення власною блювотою. Я навіть не хотів уявляти деталей: думати, що зірковий спортсмен Содешіми провів свої останні хвилини саме так, було для мене нестерпним.

Коли черга нарешті дійшла до нас, ми підійшли до столу. Акарі та її мати особисто роздавали подарунки на знак подяки, тож ми висловили їм свої співчуття, а потім я ввічливо прийняв невеликий подарунковий пакет від Акарі.

— Ого, поглянь на себе, — прошепотіла вона, уважно оглянувши мене з голови до ніг, передаючи невеличкий паперовий пакет. — Стривай, а звідки в тебе форма старшої школи Содешіми…?

— А, це? Та то батькова стара. Чесно, не можу дочекатися, коли прийду додому й скину її. Вона дуже тисне на шию.

— Ооо, зрозуміла. Але тобі вона пасує… Справді.

На останньому слові її очі раптово заблищали слізьми. Не знаю, чи то я нагадав їй Акіто в його шкільній формі, чи щось інше, але я миттєво витягнув носову хустинку й простягнув їй. Добре, що бабуся вмовила мене взяти її з собою.

— Слухай, е-е… Знаю, що ми не розмовляли кілька років, але якщо тобі потрібно з кимось поговорити, ти знаєш, що я поруч, — сказав я, внутрішньо здригаючись від того, наскільки банальними та передбачуваними, мабуть, прозвучали мої слова. Акарі, здавалося, сприйняла це як щиру пропозицію розради, бо вона слабо кивнула головою, витираючи куточки очей хусткою.

За нами в черзі ще чекали інші люди, тож ми попрощалися і вийшли з будівлі. Надворі нічне небо було кришталево чистим, а повітря настільки холодним, що здавалося, ніби зима ще не відійшла від нас остаточно. Бабуся запропонувала вирушати додому, і ми втрьох швидко рушили в дорогу. Ми пройшли всього один квартал, коли позаду залунали швидкі кроки. Я озирнувся — це була Акарі.

— Привіт, що сталося? — запитав я. — О, ти не мусиш віддавати мені хустку прямо зараз, все гаразд.

— Ні, справа не в цьому, — сказала вона, переводячи подих. — Слухай, ем… Мені потрібно тобі дещо сказати, Канае-кун.

— Справді? Що саме?

— Так. Про те, що відбувалося з тобою останні чотири дні... Або, мабуть, краще сказати, про те, що відбудеться.

Спочатку я не мав ні найменшого уявлення, що вона намагається мені сказати. Але вже за мить усвідомлення того, що вона знає щось про ‘останні чотири дні’, накотило на мене, мов удар. Я мало не стрибнув до неї, схопивши за плечі.

— Стривай, ти знаєш, що відбувається?! — запитав я.

Вона здивовано скрикнула, але я не звернув на це уваги. Лише коли відчув, як її плечі затремтіли, я зрозумів, наскільки неадекватно було з мого боку так її схопити. Відразу ж пошкодувавши про свої дії, я відсмикнув руки.

— Ой, вибач. Не знаю, що на мене найшло. Просто… я зовсім нічого не розумію, і… — почав пояснювати я.

— Ні, все гаразд… Я розумію. Але пояснити все прямо тут і зараз не можу, — вона замовкла, потім нахилилася ближче й прошепотіла мені на вухо: — Зустрінемося завтра о 17:00 в старому занедбаному парку. Я розповім тобі все, що ти хочеш знати.

Вона відхилила голову, швидко мовила: «Гаразд, до завтра», потім розвернулася і побігла назад до громадського центру. Я дивився, як вона зникає за рогом, вже відчуваючи підозрілий погляд Ері, що палив мені потилицю.

— Що це було? — запитала вона, як і слід було очікувати.

— …Навіть якби хотів, не сказав би, — відповів я. Ей, це була правда. І, вже впівголоса, додав: — Сподіваюся, дізнаюся завтра.

Коли я прокинувся наступного ранку, перше, що побачив, був мій мобільний телефон, що лежав поруч із моєю головою. Я схопив його й перевірив дату та час: 6 квітня, 8 ранку. Я уткнувся обличчям у подушку. Час не повернувся в норму за ніч. На моє велике розчарування, почало здаватися, що це дійсно не було сном.

Після того як ми вчора повернулися з поминок, я швидко виконав свої вечірні справи й замкнувся у спальні. Я не намагався розпитувати Ері чи бабусю про ті чотири дні: не хотів викликати підозр, та головним чином тому, що тепер у мене з’явилася крихітна надія завдяки Акарі.

«Я розповім тобі все, що ти хочеш знати».

Якщо вона справді могла пролити світло на це дивне й моторошне явище, я був би їй безмежно вдячний. І все ж гадки не мав, звідки вона взагалі могла знати про чотириденну прогалину в моїй пам’яті, адже я ж нікому про це не казав. І це була не єдина загадка. Було ще кілька інших величезних знаків питання, наприклад, чому вона сказала мені зустрітися з нею в старому занедбаному парку — місці, про існування якого я навіть не знав, поки не натрапив на нього після останньої розмови з нею 1 квітня. Звичайно, можливо, вона сама його виявила, але тоді як вона могла бути така впевнена, що я знатиму, де він знаходиться?

Нічого не сходилося, і в мене починала боліти голова. З урахуванням того, що мозок працював майже без упину з учорашнього дня, це й не дивно. Може, мозок, як і будь-який інший м'яз, може перенапружуватися або розтягуватися від надмірного навантаження? Це була така ж хороша причина, як і будь-яка інша, щоб знову заснути на деякий час, аби мій мозок міг отримати такий необхідний відпочинок.

Я прокинувся знову близько полудня та пообідав із бабусею. Вона розповіла, що Ері поїхала з подругою на материк на день, і це мене навіть потішило. З учорашнього вечора вона відкрито підозрювала мене, і я не хотів потрапити в чергову ситуацію з її допитом, хоча й розумів, що всі її розпитування були викликані турботою про мене. Саме я дав їй привід для занепокоєння.

Коли ми закінчили їсти, бабуся запитала, чи не міг би я їй у дечому допомогти.

— Я давно хотіла прибрати на горищі, — пояснила вона, — але там так багато мотлоху і важких коробок, що я все відкладала на потім. Такий сильний молодий чоловік, як ти, — саме той помічник, який мені потрібен.

У мене ще було вдосталь часу до зустрічі з Акарі, тож погодився допомогти. Я витяг із комори маленьку драбину й видерся на горище. Завдяки освітленню від однієї лампочки без прикрас, я побачив, що в затхлому приміщенні було розкидано купу картонних коробок, і кожна з них виглядала досить важкою. Я почав зносити униз ті, які бабуся просила, одну за одною. Не минуло багато часу, як я вже пітнів, як свиня; через деякий час навіть випадково перекинув цілу коробку і розсипав її вміст по всій підлозі горища. Вона була заповнена підручниками та іншими довідковими матеріалами.

— Мабуть, татове, — сказав я собі, коли побачив, що всі вони стосуються інформаційних технологій. Мій батько працював програмістом у Токіо, і, судячи з кількості його нотаток на полях, припустив, що вони, ймовірно, були з його студентських часів. Я підняв зошит, що лежав біля моїх ніг, і погортав його. Його характерним кутовим* почерком кожна сторінка від верху до низу була заповнена методичними, але поспішно написаними нотатками. Читати було непросто. Я уже збирався закрити зошит і повернути до коробки, коли мою увагу привернуло слово, обведене червоним. Це був, здається, технічний термін з інформатики, під яким він написав його визначення.
[Примітка: Кутовий почерк — почерк, що має загострені букви та лінії без округлостей.]

ВІДКАТ

Процес відновлення бази даних або програми до раніше визначеного стану, зазвичай у відповідь на критичну помилку. Корисно для порятунку даних і налаштувань, втрачених або пошкоджених через дії користувача чи збій системи.

— Відкат, га… — повторив я вголос, смакуючи слово. Воно звучало доволі круто, хоча я підозрював, що навряд чи колись доведеться його вживати, якщо не займуся ІТ. Я закрив зошит і поклав його назад.

Коли я біг занедбаною частиною міста, до п'ятої години залишалося лише кілька хвилин. Допомога бабусі затягнулася значно довше, ніж думав, і тепер я ризикував запізнитися на зустріч з Акарі. Я біг щодуху плутаними вуличками, часом перечіпаючись об ями та нерівності. Нарешті, вже після п’ятої, перед очима з’явився вихід з вузького провулку. Перейшовши на повільніший біг, я намагався перевести подих і ступив на територію парку.

Під вишнею стояла дівчина у формі старшої школи Содешіми. Вона мружилася, дивлячись угору на дощ пелюсток, що плавно опускався додолу, ніби купалася в них. Я одразу впізнав Акарі Хошіну, дівчина, з якою я домовився зустрітися тут, але не наважився її покликати. Це було настільки захоплююче видовище, що я зовсім забув про свою мету і міг тільки стояти, зачарований її красою. Тож коли Акарі нарешті помітила мою присутність і наші погляди зустрілися, я розгубився.

— Гей! Ти скільки тут стоїш?! Кажи, якщо вже ти тут, гаразд? — сказала вона, незручно сміючись.

— Т...так, вибач. Я просто насолоджувався видом на...

Я ледве встиг зупинитися, перш ніж сказати «тебе». Ні, таку банальну фразу я нізащо не витягну, не прозвучавши при цьому як дивак.

— Вибач, що ти сказав? На що ти там задивився? — запитала вона, підштовхуючи мене закінчити свою думку, нахиливши голову в милому, дражливому стилі.

Я мусив придумати якийсь спосіб виправити ситуацію, і швидко. Я дивився на, е-е... Е-е...

— Та ні, я… я просто розглядав старі фотоальбоми з бабусею й зовсім втратив відлік часу. Тому трохи запізнився… Вибач.

Вітаю, Канае. Це було найгірше виправдання в історії людства.

— ...О. Зрозуміла. Ні, не переймайся. Ти запізнився лише на кілька хвилин, якщо не менше, — відповіла Акарі з теплою усмішкою, хоча я вловив ледь помітну нотку розчарування в її голосі.

Може, вона й справді сподівалася, що я скажу, ніби милувався нею…? Пфф, так, точно. Я, мабуть, занадто переймаюся.

Акарі запропонувала нам сісти, тож я присів біля стовбура дерева. Тримаючи спідницю, вона сіла поруч зі мною, так близько, що наші коліна практично торкалися одне одного. Почав трохи нервувати. Потрібно було швидко відновити самовладання, тож я прочистив горло і перейшов до справи.

— Отже, учора ти казала, що можеш розповісти мені все, що я хочу знати. Можеш пояснити, що ти мала на увазі? — запитав я.

— Так, але це… ех, навіть не знаю, з чого почати. Може, буде простіше, якщо ти сам поставиш мені кілька запитань? — запропонувала вона.

— Ти хочеш, щоб я питав? Гаразд, е-е…

Я мав мільйон питань, які хотів їй задати. Але тепер, коли вона поставила мене в незручне становище, не міг придумати жодного. Я, звісно, хотів дізнатися, чому вона обрала саме цей парк для зустрічі й що взагалі відбувалося протягом тих чотирьох днів, але що ще я мав її спитати? Хм, може…

— Чому ти знову сьогодні вдягнула форму?

— Ахаха... Серйозно? Це найважливіше питання, яке тебе зараз турбує? Боже, ти, мабуть, дуже любиш такі речі, еге ж? — дражнила вона, піднімаючи комір куртки, щоб його показати.

— Н-ні, дурниці. Я… е-е, просто хотів почати з простого запитання…

Сьогодні ця дівчина зовсім збивала мене з пантелику, і я чудово розумів чому. Усі її рухи стали набагато жіночнішими, значно кокетливішими, ніж я пам’ятав. Здавалося, кожна дрібниця, яку вона робила, зачіпала струни моєї душі.

Акарі посміхнулася, а потім недбало дала справжню відповідь на моє запитання:

— Я знову в ній, бо щойно повернулася з похорону. І, на відміну від вчорашніх поминок, сьогодні ми мусили їхати на материк. У мене просто не було часу перевдягтися, тож я прийшла сюди в тому самому вбранні.

— А-а, ясно…

Якби я був у більш раціональному стані, то міг би й сам здогадатися. Цілком нормально проводити поминальну службу наступного дня після поминок. Я лаяв себе подумки за те, що не подумав двічі, перш ніж ставити дурні запитання, і перейшов до наступного пункту.

— Гаразд, із цим розібралися. Тоді наступне: чому ти подумала, що я взагалі знатиму про цей парк?

— Ну, тому що це ти мені його показав.

— Що? Коли це було? Я взагалі не пам’ятаю такого.

— Звісно, ти не пам'ятаєш. Бо для тебе це ще не сталося. Але станеться.

— …Що це має означати? — я геть не розумів, до чого вона хилить. Її обличчя раптом стало смертельно серйозним.

— Ти ж чув вислів ‘квантовий стрибок’, правда?

Це мене здивувало. Вона вжила термін, взятий прямо з одного з моїх улюблених науково-фантастичних романів.

— Так, це… ну, щось на кшталт подорожі в часі, так?

— Саме так.

— Гаразд. І… до чого тут це?

Акарі подивилася мені прямо у вічі й без жодних вагань промовила:

— Ось що відбувається з тобою, Канае-кун. Ти здійснив стрибок у часі.

— …Га?

Я ніяк не міг це збагнути. Та й навряд чи хтось на моєму місці одразу б сказав: «О, ну тепер усе зрозуміло!», почувши «Ти щойно подорожував у часі». Проте я відчував, що Акарі зовсім не жартує. Думка про те, що вона витягла мене в покинутий парк одразу після смерті свого єдиного брата лише для того, щоб наплести мені нісенітниць, здавалася ще менш імовірною, ніж те, що це правда.

— Знаю, звучить божевільно, — продовжила вона. — Я прекрасно розумію. Мені теж було важко це прийняти. Але зараз ти маєш вислухати мене.

Їй теж було важко це прийняти? Невже вона теж мандрувала в часі? З кожною хвилиною я все більше заплутувався, але мені потрібна була вся інформація, яку тільки міг отримати. Принаймні, не завадило б вислухати, що вона має сказати.

— …Гаразд. Слухаю, — погодився я. Її суворий вираз нарешті трохи пом’якшав.

— Добре. Але попереджаю: далі буде заплутано. Я постараюся пояснити якомога простіше.

— Зрозумів. Дякую.

— Гаразд, щоб переконатися, що ми розуміємо одне одного, головне, що ти хочеш знати зараз, — це чому в тебе немає жодних спогадів про період з шостої вечора 1 квітня до шостої вечора 5 квітня, так?

— Т-так, саме так!

Я хотів запитати її, звідки вона це знає, але здавалося, що їй ще є що сказати, тому я відклав свої питання на потім.

— Отже, причина цього, — пояснила вона, — у тому, що твоя свідомість зробила квантовий стрибок між цими двома точками в часі. Не заплутався?

— Моя… свідомість? Не все тіло?

— Вірно. Це не якийсь там старий мультфільм. Ти не потрапив випадково у машину часу й не перенісся фізично. Лише твій розум стрибнув… принаймні, так мені сказали.

Я вже відчував наближення мігрені. «Так їй сказали»? Як я мав їй повірити, якщо це всього лиш переказ чужих слів?

— Перепрошую, хто саме тобі це ‘сказав’? — недовірливо запитав я.

— Так я ж про це й говорила раніше… Повернемося до цього пізніше. А зараз я маю намагатися не відхилятися від теми й пояснювати все послідовно.

Мені не подобалося, як вона нібито обходила певні теми, але я вирішив промовчати й дати їй продовжити.

— Тож, я пояснила, як ти опинився в цій ситуації. Тепер розповім, що з тобою буде далі. Це дуже важливо, тож слухай уважно, — наголосила вона, і я кивнув. — Добре, ось як усе відбуватиметься: ти знову переживатимеш минулі чотири дні — один за одним — у зворотному порядку.

— Ем… І як це працює?

— Уяви собі так: кожні 24 години ти будеш повертатися в минуле на 48 годин. Це ніби один крок вперед, два кроки назад. О, і це завжди буде відбуватися рівно о 18:00. Ти будеш повторювати цей процес, поки не заповниш всю чотириденну прогалину у своїх спогадах.

— …Вибач, я не зовсім розумію. Це занадто складно, щоб все запам'ятати…

— Так, на словах важко пояснити… Зачекай хвилинку.

Акарі підняла з землі тонку гілочку й розчистила нею велику ділянку землі. Потім, використовуючи гілочку як олівець, написала «4/1 (18:00)» і провела довгу стрілку вниз. Унизу вона написала «4/5 (18:00)» і, вказавши на стрілку, продовжила:

— Припустимо, це твій початковий квантовий стрибок, так? Ти перескочив від шостої години вечора 1-го квітня до шостої вечора 5-го. Зрозуміло?

— Так, і саме тому в мене немає спогадів про останні чотири дні… Продовжуй.

Після цього Акарі провела стрілку вправо, написала «4/6 (18:00)», потім відклала гілочку й дістала телефон.

— Отже, зараз 6 квітня, і приблизно за пів години буде шоста вечора… і звідти тебе відкине назад до шостої вечора 4 квітня.

Вона знову взяла гілочку й накреслила стрілку по діагоналі вниз ліворуч, де написала «4/4 (18:00)». Згідно з діаграмою, після завершення 24 годин з вечора 5-го до вечора 6-го мене перекине на вечір 4-го. Тепер я зрозумів, чому Акарі пояснювала це як «крок уперед, два назад». Завдяки наочності я нарешті почав складати загальну картину.

— А потім, — продовжила Акарі, — у тебе буде ще 24 години, після чого ти повернешся до шостої вечора 5-го, і тоді…

— Мене перекине на шосту вечора 3-го…?

— Так, саме так. Бачиш, ти вже вловив суть!

Акарі завершила схему — кілька разів повторивши послідовність ‘день уперед, два назад’ — аж поки не дійшла до шостої вечора 1 квітня, і наостанок провела останню горизонтальну лінію від «4/1 (18:00)» до «4/2 (18:00)».

— Отож, — сказала Акарі, поклавши гілку назад на землю. — Це я мала на увазі, коли сказала, що ти переживеш останні чотири дні у зворотному порядку. Ми називаємо це явище ‘відкатом’.

— …Зачекай. Відкат? — перепитав я.

Я вже більш-менш розумів суть процесу, принаймні теоретично, але що далі Акарі пояснювала, то важче було повірити. Кожна її відповідь лише породжувала в моїй голові ще двоє-троє нових запитань.

— Отже, е-е… У мене купа питань, — почав я. — Але, мабуть, для початку: чому саме шоста година? Ні, важливіше інше — як я взагалі втрапив у це дивне ‘явище’?

— Я не можу сказати напевно… але мені казали, що це, можливо, пов’язано з тим, що ти торкнувся каменя в тому святилищі. Це просто збіглося з шостою вечора — думаю, в самій годині немає нічого особливого.

— О… Точно, святилище…

Чесно кажучи, я зовсім про нього забув. Я підвівся й пішов ще раз зазирнути до маленького святилища по той бік великої вишні. Важкий камінь із розколиною посередині й досі лежав там, де я й пам’ятав. Він анітрохи не зрушив з місця.

— Але я не розумію, — сказав я. — Як дотик до дурного каменю міг спричинити всі ці надприродні події? Навіть якщо він мав якісь ‘магічні сили’, скажімо... це переживання кожного дня у зворотному порядку — занадто специфічно. Це не сходиться.