Окінава
Пляжний будинок. Авіабаза
Наступні два дні все було як завжди. Він слідував за мною, куди б я не пішла, а я не робила нічого, окрім того, що поводилася з ним як зі слугою і контролювала його.
Я хотіла бути добрішою до нього – і досі хочу. Бо мені не дає спокою думка, що я зможу щось змінити, якщо буду добрішою до нього.
Але тоді я зрозуміла, що від старих звичок важко позбутися.
Вчора, і позавчора, все, що я робила, це егоїстично наказувала йому. До кінця нашої двотижневої відпустки залишалося ще сім днів. Чи буду я так поводитися з ним весь цей час? Я почувалася жалюгідно.
…Ще тиждень тому я ніколи не думала про все це. Що зі мною сталося? Я не розуміла себе. Я не знала, чого хочу. Коли я подумала про те, що мені знову доведеться провести сьогоднішній день у ментальному тумані, мені стало сумно.
Але на щастя – ну, гадаю, було б надто легковажно називати це щастям – мені не доведеться довго про все це турбуватися. У мене більше не буде часу перейматися через такі дрібниці.
Саме тоді, коли ми закінчували снідати, всі інформаційні пристрої в будинку отримали сигнал тривоги.
*
Сили національної оборони оголосили тривогу.
Якщо коротко, то це був напад іноземної держави.
Я дивилась телевізор, мої очі були приклеєні до екрана.
— Вторгнення із західних вод.
— Без оголошення війни.
— Напад підводного флоту, що складається в основному з підводних ракетоносців.
— Наразі вони наполовину спливли на поверхню і атакують Керамські острови.
Потік незнайомих термінів, що линув по екрану, ледь не змусив мене запанікувати. Однак слова «підводні ракетоносці» привернули мою увагу. Чи не був підводний човен, який атакував нас під час нашого круїзу, передвісником усього цього?
— Я попрошу, щоб леді Мая все для нас підготувала! — запропонувала міс Сакурай, не приховуючи нагальності у своєму тоні.
— Так, будь ласка, — кивнула мама. Навіть вона, здавалося, трохи нервувала. Я не могла її звинувачувати. Ніхто не міг очікувати, що війна раптово прийде на поріг без жодних попередніх сигналів.
Телеведучий повторював своє прохання поводитися спокійно, але сам виглядав таким переляканим, що мені стало його шкода. Я не могла його засуджувати. Просити його не хвилюватися в такій ситуації було б дивним проханням.
Паніка ще не охопила мене, просто тому, що я не відчувала, що вона була реальною. Ескапістське уявлення змушувало мене думати, що все це було чиєюсь проблемою. Думаю, це було єдине, що тримало мене на ногах.
Але… як щодо нього?
Він зчитував зі свого маленького бездротового пристрою більш детальну інформацію, ніж те, що показували по телевізору, і виглядав так, ніби залишив десь позаду людські емоції, такі як занепокоєння, напруга і тривога. Він сидів спокійно, думаючи в тиші. Якби ви сказали мені, що він схожий на досконалого андроїда, я б, мабуть, погодилась.
Чи відчував він себе так само, як я? Чи відчував він, що все це несправжнє?
Чи він взагалі нічого не відчував?
Я невідривно дивилась на нього. Раптом на його обличчі з'явився вираз легкого здивування. Поки я гадала, що б це могло бути, він дістав з внутрішньої кишені своєї літньої куртки пристрій зв'язку.
— Так, це Шіба… Ні, дякую за вчорашнє… На базу?
З його відповіді я зрозуміла, що він, напевно, розмовляв з капітаном СОЯ і всіма іншими з того дня. Але база була в буквальному сенсі в стані війни. Чого вони могли хотіти?
— Я вдячний за пропозицію, але… Ні… Так, тоді я поговорю з мамою… Так, я вам передзвоню.
Не тільки я дивилася на нього, коли він закінчував розмову. Моя мама дивилася на нього з дивана, повернувшись до нього лише обличчям. Мій брат підвівся і вклонився їй.
— Міледі, — сказав він своїй фактичній матері. Незважаючи на ситуацію, моє серце ніби стискалось. Такого відчуття я ніколи не відчувала – аж до минулого тижня. — Капітан Кадзама з авіабази в Онна запропонував нам евакуюватися до їхнього укриття.
— Що?! — скрикнула я всупереч собі, а потім рефлекторно затулила рота рукою. Ми зустрічалися з ними двічі, і тільки один раз по‑справжньому. Тоді чому? З низкою несподіваних подій я відчула, як мої емоції переповнюються, але дивовижні новини на цьому не закінчилися.
— Міледі, — сказала міс Сакурай, простягаючи мамі бездротовий пристрій голосового зв'язку – тобто так звану телефонну трубку. — Це від леді Маї.
Цього разу я навіть не змогла вимовити «Що?».
Дзвінок від тітки Маї? Мамі?
Я розумію, що вони сестри‑близнючки, тож, на перший погляд, не було нічого дивного в тому, що одна дзвонила іншій… але серед Йоцуба було добре відомою таємницею, що мама і тітка Мая не дуже добре ладнали між собою. Вони ніколи не сварилися, але між ними тривало щось на кшталт холодної війни. Саме тому мама не зв'язувалася з нею раніше сама…
Нервуючи з іншої причини, я спостерігала, як мама незграбно підносить слухавку до вуха.
— Алло? Мая? …Так, це я… Ясно, то це ти… Але хіба це не небезпечніше? …Розумію… Тоді добре. Дякую.
Після того, як мама закінчила розмову, вона передала слухавку міс Сакурай.
— Міледі, що сказала леді Мая? — запитала міс Сакурай, беручи слухавку, ставлячи цілком природне запитання.
— Вона сказала, що говорила з Силами Оборони Японії, щоб вони надали нам укриття.
— Тоді дзвінок, який щойно отримав Тацуя, мабуть, був…
— Так, швидше за все.
— Хіба це не буде ще небезпечніше, міледі?
— Я сказала те ж саме.
…Що? Хіба військове укриття не міцніше і безпечніше, ніж цивільне?
— Вони напали на нас без попередження. Ми навіть не перебували в зоні бойових дій. Вона каже, що ми не маємо очікувати, що вони дотримуватимуться правил.
— Це… може й так, але…
Після цього мама і міс Сакурай мигцем помітили вираз обличчя мого брата. Здавалося, я була єдиною, хто не розумів. Проте я не наважилась попросити їх пояснити все, тож… поки що я відклала свої запитання вбік.
— Хай вона й не доклала багато зусиль, але принаймні зробила це заради нас. Зробимо так, як каже Мая. Тацуя?
— Так?
Незважаючи на те, що до цього часу він нічого не робив, він дуже швидко відреагував… Він не виглядав незадоволеним, тож я вирішила, що моє занепокоєння щодо нього було марним.
— Зв'яжися з капітаном і скажи йому, що ми приймаємо його пропозицію. І попроси його забрати нас.
— Звичайно, міледі.
Виглядало так, ніби вона перекладала всю роботу на нього – але це, мабуть, мені просто так здавалось.
*
Я прогнозувала це, але… солдатом, який приїхав за нами з бази, виявився рядовий Джозеф Хіґакі.
— Вибач, що змусив чекати, Тацуя!
— Дуже дякую, що подолав такий довгий шлях, Джо.
— О, облиш. Ти поводишся так, ніби ми зовсім чужі.
Рядовий Хіґакі посміхався до нього так, ніби вони тепер були найкращими друзями. Мій брат був трохи стриманішим, але його вираз обличчя теж був досить невимушеним.
Як би я не оцінювала це, його ставлення до рядового, з яким він щойно познайомився, було більш дружнім, ніж до власної сім'ї.
Моя мати хмурила брови. Їй явно не сподобалося його грубе ставлення. Так воно і було – вона ж не могла образитися на те, що мій брат поводився з незнайомцем куди відкритіше, ніж з рідною людиною, чи не так?
Мабуть, помітивши незадоволений вираз обличчя мами, а можливо, помітивши роздратування міс Сакурай, рядовий Хіґакі відклав убік свою фамільярність і віддав нам честь із суворою офіційністю, якої очікують від солдата.
— Я прибув забрати вас за наказом капітана Кадзами! — вигукнув рядовий з більшою силою, ніж потрібно було.
Міс Сакурай, схоже, не дуже зраділа цьому.
— Гарна робота, — відповіла вона. — Будь ласка, ведіть нас туди.
— Так, мем! — рядовий Хіґакі, здавалося, зовсім не заперечував.
…Чесно кажучи, навіть я розуміла, що вони хотіли б, щоб він трохи більше усвідомлював той факт, що зараз важливіше доставити нас на базу.
*
Дороги, переповнені евакуйованими громадянами, сирени автомобілів, що застрягли в заторах, крики і плач людей, що зливаються в один плавильний котел, – це була зовсім не та картина, яку ми побачили.
На острові була гробова тиша. Дорогами їздили лише темні військові машини. Було більше схоже на оголошення воєнного стану, ніж на напад ворога – хоча, звісно, я бачила і те, і інше лише на відеозаписах, тож не знала, як це було насправді.
Після поїздки в машині зв'язку СОЯ ми щасливо дісталися до бази, нас не зупиняли для перевірки і ми не зазнали ворожої атаки.
На той момент це була година після початку бойових дій. Незважаючи на ідеальну раптовість нападу з боку невідомої країни, морські та повітряні сили стримували ворога на лінії води. Проте, ми не могли знати, що відбувалося за межами острова, окрім як вірити тому, що оприлюднювали СОЯ.
Несподіванкою стало те, що ми були не єдиними цивільними, які евакуювалися на базу. Близько сотні людей, схоже, тікали звідти.
Навіть у нашій кімнаті, окрім нас, було ще п'ятеро цивільних, які чекали, коли їх проведуть до підземного укриття. Не те щоб це була моя справа, але чи було гарною ідеєю запрошувати на базу стільки не пов'язаних між собою, нікому не потрібних людей? Якби дійшло до цього, нам – і мені в тому числі – могло б довестися битися.
Я не могла покладатися лише на міс Сакурай. Вона мала захищати маму, яка виглядала трохи хворобливою, навіть просто сидячи на дивані, оскільки ще не повністю одужала. До сьогоднішнього дня я не мала безпосереднього досвіду в бою, але мої навички бойової магії сертифіковані як такі, що не поступаються дорослим магам. Ця сертифікація була видана самою міс Сакурай, тож я могла їй довіряти.
Проте, це не допомогло мені позбутися відчуття тривоги. Я тихенько глянула на сидіння поруч зі мною. Там сидів мій брат. Зазвичай він стояв позаду мене або поруч, але зараз ми сиділи поруч, щоб не створювати сцену.
У нього були два пістолети – е‑е, ПАВи – заховані у внутрішній кишені, готові до використання в будь‑який момент.
Він теж не міг мати особистого досвіду, але, на відміну від мене, він пройшов через кілька смертельних боїв. І він убив чимало людей. Набагато більше, ніж п'ять чи десять. Я не була там, щоб переконатися в цьому на власні очі, але він нічого б не виграв, якби збрехав мені про щось подібне, тож, мабуть, це була правда.
Наче на підтвердження свого досвіду, він залишався незворушним. Він не озирався по сторонах і не совався на своєму місці. Дивлячись на нього, я трохи вгамувала свою тривогу.
“Ще раз”, — подумала я, крадькома поглядаючи на його обличчя збоку.
Чомусь саме в цей момент наші погляди зустрілися.
“Га? Що? Чекай. Чому?”
— Все буде добре, Міюкі.
“…!”
Як і обіцяв три дні тому, він назвав мене Міюкі. І не так, як тоді, коли він прикидався добрим – у його голосі була справжня доброта, хоч і не дуже велика.
— Я тут, з тобою.
“…Це проти правил…!”
Я не знала, який вираз обличчя зробити.
Я не знала, яке обличчя я зараз роблю.
“Та ну! Це просто неправильна подача сильної емоції! Дім з привидами! Стокгольмський синдром… Ну, це трохи інше, але я просто розгубилася! Як він посмів так нескромно підступитися до своєї рідної сестри, та ще й у такий час!”
“Знаю, що він зовсім не намагається цього зробити, і це мене ще більше злить!”
Я подивилася на нього.
І раптом він підвівся зі свого місця.
“Що? Я виглядаю так страшно?”
…Але насправді на мене чекала різка подія, яка не дасть мені більше мати спокійних, сп'янілих думок. І невдовзі я дізналась, що це було.
***
Мій брат був не єдиним, хто різко підвівся. За мить міс Сакурай підхопилася зі свого місця.
Інші незнайомі нам люди, які були тут, виглядали здивованими і трохи наляканими, дивлячись на нього і міс Сакурай.
— Тацуя, це були…
— Ви теж це чули, міс Сакурай?
— Тоді це були постріли…!
— І не просто постріли, а з автоматичної зброї, можливо, з штурмових гвинтівок.
“…Що?”
Це означає, що ворог прийшов сюди атакувати нас? Але чому? Хіба ми не були на базі СОЯ?
— Можеш сказати, що відбувається? — запитала міс Сакурай.
— Ні, не звідси… — відповів він. — Здається, стіни в цій кімнаті можуть блокувати магію.
— Так… Схоже, використано старе заклинання бар'єра. І не тільки в цій кімнаті – вся будівля, здається, покрита заклинанням, яке блокує магічне проникнення.
— Але я не думаю, що всередині цієї кімнати буде складно використати магію.
Міс Сакурай погодилася з моїм братом. А я навіть не усвідомлювала…
— Гей, в‑ви двоє – маги? — раптом сказав чоловік, що сидів за кілька кроків від мого брата і міс Сакурай. Це був чоловік у розквіті сил, з високим соціальним статусом, судячи з вигляду, одягнений у добре скроєний одяг. Група, що сиділа там, мабуть, була його сім'єю.
— Так, а що? — відповіла міс Сакурай, вагаючись від такого несподіваного запитання.
Тоді чоловік продовжив, його ставлення було владним, хоча я думала, що більша частина цього була прикриттям:
— Тоді йдіть і подивіться, що відбувається.
…Що? Він розмовляв з ними, як зі слугами.
“Мене від тебе нудить…!”
— …Ми не персонал бази, — відповіла міс Сакурай, також розсердившись.
Ми могли скільки завгодно вдавати з себе невинних, але вона, мабуть, вважала, що ми не зобов'язані цього робити, коли йдеться про когось, до кого ми не маємо жодних стосунків, зв'язків чи навіть уваги до чиїх‑небудь інтересів.
Але розумне твердження міс Сакурай не мало на нього жодного впливу:
— І що з того? — запитав він. — Ви ж маги, хіба ні?
— Як я вже сказала, ми…
Цей чоловік навіть не намагався слухати, що вона говорила.
— Хіба це не ваш природний обов'язок – служити людям?
“…! Як хтось ще може говорити таке з нормальним обличчям…? Та ще й у лице магу…!”
— Ви це серйозно? — голос міс Сакурай був таким же загрозливим, як і мої думки. Її очі, мабуть, були ще суворішими.
Навіть чоловік, здавалося, здригнувся, але його поведінка не змінилась.
— Маги – це просто істоти, зроблені для служіння людям, так? Це не має значення, військові ви чи ні.
Мій гнів і шок були настільки сильними, що у мене не було слів. Слова цього чоловіка були чимось таким, чого ніколи не варто було говорити. Але це, однак, було частиною правди, у яку все ще вірило більше, ніж пара немагів.
— Зрозуміло. Ми, може, і створені істоти…
Замість мене заперечив мій брат, який до цього часу довіряв розмову міс Сакурай. У голосі, в якому я не відчувала ні гніву, ні хвилювання – цинічному голосі, прозвучала насмішка.
— …але ми не зобов'язані вам служити.
— Що?!
— Маги служать суспільному добробуту і порядку в людському суспільстві. Людина, яку ми ніколи не бачили, не має права вимагати від нас служіння.
Служіння суспільному добробуту і порядку в людському суспільстві було розділом Статуту Міжнародної Магічної Асоціації. Ця фраза була добре відома і серед немагів. Цей чоловік, звісно, теж мав про неї чути.
Чим і пояснювалася його реакція.
— Т‑ти нахабний малий! — закричав він на мого брата, почервонівши і тремтячи від люті.
Коли я глянула в очі брата, вони були сповнені презирства і жалю.
— Дайте мені спокій… — сказав він. — Ви вже доросла людина. Хіба вам не соромно так поводитися перед дітьми?
На відміну від звернення чоловіка до нього, слово «дитина» означало щось зовсім інше. Чоловік, імені якого ми навіть не знали, почав говорити і повернувся до своєї родини.
Вони всі дивилися на нього. Навіть його діти, з їхньою дитячою скрупульозністю, робили це з презирством.
Мій брат кинув прощальний удар у спину тремтячого чоловіка.
— Ви, здається, чогось не розумієте… У країні більше вісімдесяти відсотків магів походять від схрещування крові та розвитку прихованих здібностей. Навіть з урахуванням часткового втручання, біологічно створені маги складають лише двадцять відсотків від загальної кількості.
— Тацуя, — сказала мама, називаючи ім'я мого брата лінивим тоном, оскільки вона продовжувала відпочивати на дивані. Це вгамувало ситуацію; хоча, звісно, я не думала, що вона хотіла цього.
Погляд мого брата відірвався від тремтячої спини чоловіка.
— Що таке?
— Піди подивися, що відбувається ззовні.
Мама дала пряму вказівку, звучачи майже байдуже, як вона завжди це робила.
Але на диво, мій брат висловив незгоду.
— …Міледі, не знаючи ситуації, я не можу ігнорувати можливість того, що сюди прийде небезпека, — заперечив він. — З моїми нинішніми навичками я не можу захистити Міюкі здалеку…
— Міюкі? — перебила мама холодним голосом, і з таким же холодним поглядом примружилась. — Тацуя, будь ласка, пам'ятай своє місце.
Лише її вибір слів був добрим; її тон викликав у мене мороз по шкірі. Він назвав мене на ім'я, бо я попросила його про це. Але після того, як я почула м'який, але владний голос мами, мені навіть не захотілося його захищати.
— …Прошу вибачення, — просто сказав мій брат, не сперечаючись далі.
— Тацуя, я займуся цим, — сказала міс Сакурай збоку, втрутившись у незручну атмосферу.
Мама ніби втратила інтерес. Вона відвела погляд від нього.
— Зрозумів. Піду подивлюся, що відбувається, — він вклонився відверненому обличчю мами і вийшов з кімнати.
Сім'я цього чоловіка, яка дивилася на нас переляканими очима, навіть не обділила поглядом мого брата чи маму.
*
Я почула звук ззовні, схожий на петарду.
Очевидно, що це був не фестиваль чи щось подібне. Постріли тепер були такими, що навіть мої вуха могли їх вловити.
І постріли були не єдиним, що наближалося. Кілька пар ніг наблизилися і зупинилися за дверима.
Міс Сакурай вийшла перед мамою і мною. Вона наповнила свій ПАВ‑браслет достатньою кількістю псіонів, щоб розширити послідовність активації, але було важко підтримувати такий стан – коли можна було використати магію негайно – так довго. Техніка міс Сакурай, як завжди, була неймовірною.
Її спина була єдиною річчю, яку я бачила з того місця, де я була, але вона, мабуть, пильно дивилася на двері.
— Перепрошуємо! Рядовий першого класу Кінджьо з Другої десантної дивізії!
Я відчула, що напруженість міс Сакурай трохи спала, але вона залишилась на сторожі. Я також відчула полегшення, почувши голос ззовні. Здавалось, що солдати з бази прийшли нас зустріти.
За відчиненими дверима стояло четверо молодих солдатів. Усі вони були схожі на залишки крові з другого покоління, але мені було байдуже. Це був просто характер цієї бази.
Вони тримали в руках гарячі автомати, мабуть, прибігли сюди за нами після перестрілки з ворогом.
— Ми покажемо вам підземне укриття. Будь ласка, ходімо з нами.
Я очікувала, що він скаже саме це, але не могла не вагатися. Якби ми зараз вийшли з кімнати, нас би розлучили з братом.
— Вибачте, — сказала міс Сакурай рядовому Кінджьо, перш ніж я встигла це зробити, — але один з нас вийшов на вулицю, щоб подивитися, що відбувається.
Як і очікувалося, рядовий насупився і несхвально вимовив:
— Частина ворога вже просунулася вглиб бази. Залишатися тут надто небезпечно.
До певної міри, це теж була очікувана відповідь.
Але репліка мами була абсолютно несподіваною.
— Тоді, будь ласка, спочатку відведіть тих людей туди, — сказала вона. — Я не залишу свого сина там.
Ми з міс Сакурай мовчки обмінялися поглядами. Якщо подумати, її наполегливість була цілком природною. Але ми не могли позбутися відчуття, що щось не так.
— Мем, я…
— Ви сказали, що ваше ім'я Кінджьо, так? — натиснув той чоловік, що спостерігав за нами. — Ви чули, що вони сказали. Відведіть нас туди першими, а їх залиште тут, якщо доведеться.
Четверо солдатів, з суворими обличчями, подивилися один на одного і почали обговорювати це пошепки.
Міс Сакурай скористалася моментом, щоб тихенько висловити мамі свою пропозицію.
— Я думаю, що Тацуї не важко буде знайти нас, якщо він запитає капітана Кадзаму.
— Я не дуже хвилююся за Тацую, — прошепотіла мама у відповідь. — Це було лише для виду.
Це була мамина відповідь, яку вона прошепотіла у відповідь. Я відчайдушно намагалася зупинити тремтіння колін. Як мама могла бути такою холодною…?
— Тоді…?
— Назвемо це інтуїцією.
— Інтуїція, міледі?
— Так. Інтуїція підказує мені, що цим людям не можна довіряти.
Відразу ж міс Сакурай знову стала напоготові.
Я навіть забула, що у мене тремтять коліна.
Йшлося не про звичайне передчуття. Це була інтуїція мами, якої колись боялися як Володарки Лети.
Мама спеціалізувалася не на сприйнятті чи передбаченні, а на ментальному втручанні. Але ті, хто використовував магію, пов'язану з розумом, як правило, мали настільки високе інтуїтивне сприйняття, що деякі теорії навіть стверджували, що вони були тісно пов'язані з Хроніками Акаші… Хоча були й винятки, такі як я.
На цьому група з чотирьох осіб закінчила свою дискусію.
— Вибачте, але ми не можемо залишити вас усіх у цій кімнаті, — сказав Кінджьо. — Ми несемо відповідальність за супроводження, тому, будь ласка, пройдімо з нами.
Вони говорили так само ввічливо, як і раніше. Але чому їхнє ставлення тепер звучало загрозливо? Невже тепер говорила лише моя упередженість?
— Стій, Діку!
З'явилася нова людина, яка надала цій сцені стрімкого розвитку.
Рядовий Кінджьо раптово вистрілив у бік голосу, який належав рядовому Хіґакі.
У стіні, що виходила в коридор, не було вікон, тому я не бачила, але знала, що це був рядовий Хіґакі. А рядовий Кінджьо стріляв з автомата в тому напрямку.
Я почула крики – це були крики сім'ї того чоловіка.
Товариші рядового Кінджьо направили зброю в кімнату.
Міс Сакурай розширила послідовність активації – але тут шум, наче цвяхи по склу, пройшов крізь наші голови, заважаючи їй побудувати магнітограму.
Це були псі‑хвилі? «Заглушення»?!
Я затулила вуха і подивилася на них. В одного з чотирьох на руці був перстень мідного кольору.
А позаду міс Сакурай мама трималася за груди і вона нахилилася до неї!
Це було недобре…!
Мама завжди мала надмірну чутливість до псіонів. Крім того, зловживання ними в молодості далося взнаки, і останнім часом її опір псі‑хвилям помітно знизився.
“Псі‑хвилі від їхнього «Заглушення» погано впливають на неї і фізично. Я мушу це зупинити!”
— Дік! Ел! Марк! Бен! Чому?!
Я почув гнівний крик рядового Хіґакі крізь долоні, що затуляли мені вуха.
“Слава Богу, куля не зачепила його…”
— Чому ви зрадили армію?!
— Чому ти ставиш Японію на перше місце, Джо?! — кричав у відповідь рядовий Кінджьо між їхніми поодинокими пострілами.
“Я не знала, що з автомата можна стріляти поодинокими пострілами”, — безглуздо подумала я.
— Ти здурів, Діку?! Японія – наша батьківщина!
— А як Японія ставилася до нас?! Ми пішли добровольцями в армію, але скільки б ми не працювали, ми все одно залишаємось просто залишками крові! Як довго вони будуть ставитися до нас, як до клятих чужинців?!
— Ти помиляєшся! Діку, ти надто упереджений! Один з наших батьків був іноземцем. Ці люди живуть тут поколіннями. Не дивно, що вони ставляться до нас, як до чужинців! Але армія! Наш підрозділ! Наші офіцери і солдати ставляться до нас як до братів по зброї! Вони прийняли нас як друзів, бляха!
— Це тому, що ти маг, Джо! Ти вартий того, щоб тебе використовували – інакше вони б тебе прогнали!
— Це все, що ти хочеш сказати, Діку? Тебе так бісить, що вони ставляться до нас як до чужинців, бо ми – залишки крові, а тепер ти кажеш, що я не частина цього тільки тому, що я маг? Хіба ми не були друзями, Діку?!
Постріли припинилися. А разом з ними послабилися і псі‑хвилі від «Заглушення».
Це був мій шанс!
Судячи з нестабільності, той, хто використовував антиніт, був немагом без області магічних обчислень. Його псіонна місткість може бути трохи великою, але він був звичайною людиною, яка не могла її контролювати. Якщо він думав, що зможе зупинити мене, претендентку на посаду наступної глави Йоцуба, то він глибоко помилявся!
Я не стала використовувати свій ПАВ. Я не могла витрачати час на його запуск. А це означало, що було тільки одне заклинання, яке я могла використати:
Магія ментального втручання, яку я успадкувала від мами. Це не було втручання в ментальну структуру, як її магія, але це все одно було заклинання, яке використовують для впливу на чиїсь думки.
Заклинання заморожувало їх.
Я цілилась саме в нього, в того, з антинітом, щоб не зачепити сторонніх людей…
…і активувала своє заклинання ментального заморожування, «Кокіт».
«Заглушення» припинилося. Я знала, що він тепер у застої.
Це була вже третя людина, яку я зупинила.
Я не вбила їх, але вони ніколи не відтануть. Вони більше ніколи не вийдуть з цього застою, що робило його рівнозначним смерті.
Я зціпила зуби, щоб пережити почуття провини.
Через це я змарнувала дорогоцінний час на бездіяльність. Те, що сталося далі, було справедливим покаранням за мою власну наївність.
Їх було більше, ніж один. І вони спрямували свої стволи в наш бік.
Всі вони одночасно натиснули на курок, коли міс Сакурай активувала своє заклинання. Магічна програма, яку створила міс Сакурай, розірвалася, не встигнувши подіяти.
Кулеметна черга пробила дірки в мені, мамі та міс Сакурай.
*
Місця, куди мене прострелили…
Вони не боліли.
Вони були гарячі.
Але все моє тіло…
…було холодним.
Я відчувала, як моє життя витікає разом з кров'ю.
“Я помру…”
Я думала, що матиму більше докорів сумління чи прив'язаності, коли помру, але я думала напрочуд мало. Якщо я про щось і шкодувала, так це про те, що хотіла як слід вибачитися перед ним.
Якби мене не було, він міг би бути цілком нормальним.
Він міг би бути вільним.
“Пробач.”
“Мені дуже, дуже шкода, Тац…”
— Міюкі!
Мені здалося, що я щось чую. Я думала про свого брата, тож вирішила, що саме вчасно створила його голос у себе в голові.
Зрештою, він би ніколи не покликав мене на ім'я з такою емоцією, з таким відчаєм у голосі.
Він не намагався б втримати мене тут.
Я насилу розплющила очі. Я побачила небо, вкрите хмарами, стіни, що зникали, мертвих бійців і мого брата, який простягнув до мене ліву руку.
З його лівої руки щось вирвалося. Щось всеохоплююче.
Він легко проник крізь стіну «Інформаційного підсилення», що покривала моє тіло, яке перебувало на межі сповненої жалю смерті, і влився всередину мене.
Потім «розум» мого брата накрив моє тіло. Це був єдиний спосіб, яким я могла б це описати. Він прочитав усе, що стосувалося мого тіла, і перебудував його. Моє тіло, моє «я» почало перероблятися.
Волею мого брата і його силою.
Це було надто грандіозно, надто точно, надто сміливо і делікатно, щоб назвати це магією.
Ні. Це магія. Справжня магія, гідна цієї назви.
Мені здалося, що я побачила, як жнець віддаляється. Дуже розчарований тим, що нічого не може зробити. Звичайно, це була не більше, ніж ілюзія. Але поромник душ у цій ілюзії здавався дуже людяним, і я не могла втриматись, щоб не розсміятися до нестями. Коли це сталося, я не відчула смаку крові, що підступала до горла, або чогось подібного.
— Міюкі, з тобою все гаразд?!
Коли мій зір прояснився, він був заповнений стурбованим обличчям мого брата. Це був перший раз, коли я бачила в ньому такі чисті емоції.
— Тацуя…
Чомусь його ім'я легко злетіло з моїх вуст. Я не поперхнулася і не відчула жодних докорів сумління.
— Дякувати Богу…!
Я могла б бути більш стурбованою.
Я могла б бути більш схвильованою.
Тому що він тримав мене, обіймав мене, сильно і міцно.
Але я тоді щось відчула, і, можливо, це було нахабно з мого боку.
…я відчула, що це природний хід речей. Що обійми Тацуї – це те місце, де мені слід бути.
Тож коли він випустив мене з обіймів, я рефлекторно вхопилася за поділ його жакета.
Він озирнувся на мене, широко розплющивши очі, потім примружився і скуйовдив моє волосся.
— Ах…
Цікаво, як він розцінив звук, який я випадково видала.
Він трохи незграбно посміхнувся, а потім збентежено відвів погляд – до того, як його обличчя застигло. Воно перетворилося на безпристрасну маску – хоча не в сенсі емоційної порожнечі, а скоріше на повністю зосереджене, невиразне обличчя. Збоку здавалося, що він відчайдушно намагається щось пригадати.
Він дивився на маму і міс Сакурай, чиї життя ось‑ось мали згаснути.
— Тацуя!
Не відповівши на мій поклик, мабуть, зосереджений настільки, що й не міг, він витягнув лівою рукою ПАВ.
Я побачила неймовірну кількість псіонів, що вирували всередині нього. Він конструював контейнер з псіонних інформаційних тіл, які могли б вмістити величезну кількість даних.
Його вказівний палець натиснув на спусковий гачок ПАВу.
Виглядало так, ніби тіло матері засмоктало в його ліву руку.
Звичайно, це була ілюзія.
Я не розуміла, що він зробив і як, але знала, що сталося – хоча могла лише здогадуватися, бо він уже зробив це зі мною.
Тацуя скопіював усю інформацію, що складала тіло матері, у власну область магічних обчислень, обробив її, а потім перезаписав нею інформацію її тіла.
Її вогнепальні рани зникли. Зникли плями крові, що просочували її одяг і були розбризкані по підлозі.
Коли тіло мами повалилося вперед, я поспіхом підбігла до неї і зловила її. Здавалося, їй було боляче, але вона все ще дихала.
Так само, як перед тим, як її застрелили… Ні, це… Він зробив так, що в неї взагалі ніколи не стріляли?
Брат направив ПАВ у лівій руці на міс Сакурай.
Він закінчив готувати псіонні інформаційні тіла набагато плавніше і швидше, ніж це було з мамою.
“Він уже звикає до цього… Всього за три спроби він удосконалив це суперпросунуте заклинання повного відновлення чийогось тіла?!”
Поки моє тіло тремтіло від страху, мій розум сприймав це як природну річ.
Зрештою, це ж мій рідний брат.
Мої груди розпирало від гордості.
Я вже не думала про своє дурнувате невігластво.
*
Міс Сакурай з недовірою дивилася на власне тіло.
Свідомість матері ще не повернулася, але дихання було стабільним. Військовий лікар, який прибіг до нас, сказав, що вона не втратила свідомість, а просто спала. Я зітхнула з полегшенням.
— Мені дуже шкода. Те, що ми пропустили терористів, було повністю нашою провиною. Я знаю, що нічого не можу зробити, щоб виправдатись, але якщо у тебе є якісь прохання, будь ласка, скажи нам. Ми зробимо для тебе все, що в наших силах, як Національні сили оборони.
А поруч зі мною Тацуя і капітан Кадзама стояли один навпроти одного. Капітан Кадзама вклонився на знак вибачення, а Тацуя сказав, що йому не варто про це турбуватися.
Причина, через яку Тацуя ледве дістався до місця події, очевидно, полягала в тому, що він скористався допомогою капітана Кадзами та лейтенанта Санади. Крім того, ці заколотники, схоже, планували викрасти нас і тримати в заручниках, тож, зважаючи на кінцевий результат, прибуття рядового Хіґакі врятувало нас від цієї сумної ситуації – звісно, їхньою справжньою ціллю був той інший чоловік, і схоже, що ми просто опинилися не в тому місці і не в той час. Цей чоловік був важливим посадовцем у військовій промисловості, і він та його сім'я знаходились у безпеці в іншій кімнаті. Іншими словами, ми ледь не загинули через те, що перебували з ним в одній кімнаті. Проте, завдяки тому, що містер Хіґакі виграв нам час, Тацуя зумів дістатися до нас – і це теж було беззаперечною правдою.
Але якби не те заклинання, яке він використав, мама, міс Сакурай і я напевно були б мертві.
Я не могла просто так прийняти це як належне.
— По‑перше, не могли б ви детально пояснити ситуацію? — попросила я.
Звісно, я не хотіла нічого вимагати для себе. Я почувалась винною за це, але й перебивати міс Сакурай я не збиралась. Навіть якби мама не спала, я б подбала про те, щоб вона мовчала.
Бо це був привілей Тацуї, і тільки його.
— Вони з Великого Азійського Альянсу?
— У нас немає доказів, але сумнівів немає.
— Історія про стримування ворога на воді була брехнею, чи не так?
— Так. Ворожий підводний десант вже висадився на берег на північний захід від міста Наґо.
…Чи означало це, що підводний човен тоді проводив попередню розвідку?
— Противник захопив контроль і над акваторією біля островів Керама. Діяльність бойовиків, які підтримують зв'язок з противником від Нахи до Наґо, в окремих місцях ускладнює пересування нашого особового складу.
…Ситуація виявилася гіршою, ніж я собі уявляла.
— Але це не привід для паніки. Перш за все, бойовиків небагато. Ми вже придушили вісімдесят відсотків з них. Невдовзі ми також зачистимо їх і серед військових, — сказав капітан.
— Вони вже виконали своє завдання – захопили точку висадки, так що вони все одно віджили своє. Вони можуть використовувати всі витратні матеріали, які захочуть; Великий Азійський Альянс завжди вихваляється тим, що у них забагато людей, тому я не думаю, що це їм якось зашкодить, — категорично зауважив Тацуя. Капітан Кадзама скорчив гірке обличчя. — Далі, я хотів би, щоб ви організували безпечне місце для матері, сестри і міс Сакурай. Якщо можливо, десь безпечніше, ніж в укритті.
— …Ми розмістимо їх у командному пункті протиповітряної оборони. Там броня вдвічі міцніша, ніж в укритті.
…Я була спантеличена. Як може командний пункт, де сидять солдати, мати сильніший захист, ніж приміщення для захисту цивільного населення? Але, мабуть, саме такими були військові бази.
— Наостанок, — сказав Тацуя, — я хотів би позичити бронежилет і повний комплект піхотного спорядження. Розхідні матеріали я, звісно, не зможу повернути.
— …Навіщо? — запитав капітан.
Мені його запитання теж здалося дивним.
“Навіщо, Тацуя? І чому ти не включив себе до списку людей, яких хотів захистити?”
Намагаючись зрозуміти його справжні наміри, я зазирнула йому в очі, а потім затамувала подих.
В його очах…
Було щось гарячіше, ніж лють.
Шалений синій пекельний вогонь.
— Вони підняли руку на Міюкі. Я змушу їх заплатити за це.
У той час як у всіх, хто чув його, кров відступила від обличчя, один чоловік зберіг спокійний вираз обличчя: капітан Кадзама, якого можна було назвати не інакше як мужнім.
— Ти збираєшся йти сам?
— Те, що я спробую зробити, не є військовою операцією. Це особиста помста.
— Я все одно не дуже заперечую. Люди не здатні воювати без емоцій. Навіть якщо ти б'єшся заради помсти, немає ніяких проблем, якщо ти контролюєш себе.
Погляди Тацуї та капітана Кадзами зустрілися.
Ні – вони втупились один в одного.
— Я не можу дозволити вбивство небоєздатних або тих, хто здався в полон, але певен, що ти не збирався цього робити.
— Я не планую давати їм час здатися.
— Це добре. Наша місія – дати відсіч або знищити загарбницькі сили. Нам не треба попереджувати про капітуляцію.
Вираз обличчя капітана Кадзами був не таким рішучим, як у брата, але таким же сильним, як і у нього.
— Тацуя Шіба, ми візьмемо тебе на нашу лінію фронту.
Обличчя Тацуї зовсім не змінилося.
— Я не буду виконувати накази армії. Те, що я хочу захистити, відрізняється від того, що ви. Але наш ворог той самий – загарбники, і якщо ми однодумці в нашій меті знищити їх, я буду битися пліч‑о‑пліч з вами.
Він був схожий на сталевий клинок, викуваний легендарним ковалем – холодний, гострий, оточений благодатною атмосферою – і я просто дивилась на нього, зачарована.
— Дуже добре. Санадо, видай йому бронежилет і комплект піхотного спорядження! Десантники вирушають за десять хвилин!
— Міс Сакурай, моя мати і сестра у ваших руках, — сказав Тацуя, застигши на місці, перш ніж піти за лейтенантом Санадою.
Він подивився на мене з ледь помітною посмішкою на обличчі, і це, звичайно, не було ілюзією.
***
— Міледі, хіба це нормально? — нерішуче запитала мене міс Сакурай, дивлячись, як Тацуя йде геть.
— Що нормально?
Здавалося, що моя здатність мислити вже не буде працювати так, як раніше, ніби вона заснула або покинула битву.
— Тацуя може і дуже вправний, але це війна, на яку він збирається… і до того ж на самісінькій лінії фронту. Хіба це не буде занадто небезпечно?
— !
Шепіт міс Сакурай пролунав у моїх вухах, наче неймовірно гучний будильник, що спрацював.
Вона була права! Чому я так спокійно дивилась, як він йде? Тацуя намагався пірнути з головою у війну!
— Міюкі?! — вигукнула міс Сакурай, коли я кинулася геть.
Але тільки її голос долетів до мене. Вона не могла покинути маму саму.
“Пробачте”, — мовчки вибачилась я. Мені було боляче залишати маму в її руках, коли вона була зовсім одна, але зупинити Тацую було важливіше!
З цією думкою в голові я зрушила з місця. На щастя, Тацуя не встиг далеко відійти, і я наздогнала його, не втративши можливості.
— Тацуя!
Я на мить задумалася, побоюючись, що, можливо, він не обернеться, але моє занепокоєння було явно безпідставним. Він сказав кілька слів лейтенанту Санаді, який йшов попереду, потім зупинився і обернувся. Лейтенант чекав за кілька кроків від нас. Я подумала, що він, напевно, дає нам трохи часу.
— Міюкі, що сталося?
Коли він звернувся до мене так природно, його голос був абсолютно невимушеним, я відчула, що щось торкнулося мого серця – але зараз не час насолоджуватися цим.
— Тацуя, я…
Я спробувала сказати: «Будь ласка, не йди», але раптом я почала думати про те, про що не варто було; ця фраза була саме тим, що героїня могла б сказати коханому в клішованому романтичному комедійному фільмі (або романі, або коміксі) – а в рамках піджанру забороненого кохання між братом і сестрою, тим паче.
— Міюкі? — він недовірливо подивився на мене, коли я раптом втратила дар мови. Мої щоки, мабуть, набули кольору стиглих яблук.
— …Б‑будь ласка, не йди, — але я все одно мусила це сказати. Я мала його зупинити. — Прошу, не бийся з ворожою армією. Це надто небезпечно. Я не думаю, що тобі варто піддавати себе такій небезпеці.
“Я сказала це…!”
Мене переповнювало почуття виконаного обов'язку, що тепер все буде добре. Я не допускала думки, що він похитає головою і не погодиться з тим, що я сказала.
— Ти маєш рацію – не варто. Я йду не тому, що мушу, а тому, що хочу, Міюкі.
Ось чому його відповідь шокувала мене. Це був шок і від того, що мені відмовили, і від того, що він говорив так, ніби хотів убити. Але моє тіло не намагалося відсторонитися від Тацуї; натомість моя рука схопила його жакет.
Він ніяково посміхнувся, дивлячись на мою руку, а потім поклав свою руку поверх моєї.
— Як я вже казав, я хочу відплатити їм за те, що вони тебе скривдили, — він подивився мені в очі, його обличчя було стурбоване. — Не заради тебе. А для того, щоб мені стало легше.
Хоча він сказав це, в його очах…
— Якщо я цього не зроблю, то не зможу цього пережити.
Я відчула, що його очі говорили, що це для мене…
— Єдине, що дійсно відчувається важливим для мене – це ти, Міюкі.
І це не було брехнею.
— Пробач, що я був егоїстичним братом.
Це не було припущенням.
Він ніжно відпустив мою руку і посміхнувся моєму розгубленому і сумнівному обличчю.
Моє обличчя було, мабуть, яскраво‑червоним, як повністю дозрілий помідор.
Але одразу ж я насупилась, помітивши щось дивне у словах Тацуї.
“Він відчуває мене важливою…?”
Він не сказав, що я важлива для нього – але те, що він відчуває, що я важлива для нього. Може, це був просто інший спосіб сказати це і нічого не означало… але чомусь це застрягло в моїй голові.
Слова вирвалися несвідомо і навіть не були питанням. Брат сухо посміхнувся, ніби не знаючи, що робити.
Його обличчя посміхалося, але в той же час здавалося, що воно плаче. Звісно, він не плакав, і я ніколи не бачила, щоб він виглядав настільки сумним, щоб проливати сльози. Але без причини я відчула, що ця тема була для нього сумною.
Тож я вибачилась.
Мені дуже шкода! — сказала я. Я подумала, що не зможу засмутити його ще більше, ніж зараз, і швидко та енергійно вклонилася.
Тендітна молода рука провела по моєму довгому волоссю і ковзнула по моїй щоці. Хоча його рука була ніжною, вона була набагато більшою за мою, твердою і сильною.
Я дозволила його руці провести по моєму обличчю і підняла на нього очі. Він не використовував свою силу, але я не могла піти проти нього. Ще до того, як я встигла подумати, що непокора була б абсурдною, моє тіло підкорилося його намірам.
— Що ж… це гарний час для тебе, щоб навчитися. Я б хотів приховати це від тебе, якби міг, але… поки ти дочка матері та «її» племінниця, я не думаю, що нам це зійде з рук.
Слова Тацуї були спрямовані до мене, але він говорив їх не мені – це звучало так, ніби він змушував себе почути їх.
— Тацуя?
— Зараз нема часу, і я не думаю, що тобі варто чути це від мене. Іди і попроси матір розповісти тобі про це – відповідь на питання, яке ти зараз маєш.
— Запитати маму…? — я просто повторила його слова, не маючи часу на сумніви, і він знову посміхнувся мені, цього разу міцною, надійною посмішкою.
— Не хвилюйся, Міюкі. Ти єдина, кого я відчуваю важливою для мене. Я й далі захищатиму тебе, тож повернуся неушкодженим.
Він не брехав. Це не були порожні слова, щоб заспокоїти мене.
— Зі мною все буде добре.
Його посмішка зникла, а обличчя набуло непохитного виразу.
Ніби кажучи, що це була абсолютна правда.
— Немає нічого, що могло б по‑справжньому завдати мені болю.
Ось чому я повірила йому – що ніде у світі не було людини, яка могла б завдати йому шкоди.
Тацуя прибрав руку з моєї щоки і поклав її на голову, а потім погладив мене по волоссю.
Коли я поклала свою руку на моє тепер уже дещо скуйовджене волосся, він посміхнувся втретє, а потім побіг у напрямку лейтенанта Санади.
Цього разу він попрямував на поле бою по‑справжньому.
***
Вони говорили про командний пункт протиповітряної оборони, але я, звісно, не мала жодної можливості дізнатися, де він знаходиться. У мене не було іншого вибору, окрім як повернутися до тієї кімнати, в якій зникли і зовнішні, і внутрішні стіни.
До речі, чому зникли стіни тієї кімнати? Зі слів міс Сакурай і Тацуї випливало, що хтось наклав бар'єрне заклинання, яке блокувало магію, тож я вирішила, що навряд чи їх знищила магія. Але прорізи в стіні були настільки чистими, що без неї це здавалося неможливим.
Переконуючи себе, що вони ніколи не залишать мене, але все ще трохи занепокоєна, я риссю повернулася до кімнати, в якій була раніше.
Ах…
— Вибачте, що змусила чекати.
Мама вийшла привітати мене. Спочатку я вибачилась.
Їй, мабуть, потрібно було відновити сили, але ми не могли піти туди з нею на ношах, тож було очевидно, що вони зроблять щось, щоб розбудити її.
Я схилила голову в знак вибачення, не для того, щоб вона не розсердилася на мене за те, що я залишила її через егоїстичне рішення і змусила чекати, а тому, що мені було справді шкода.
— Тобі не треба просити вибачення, Міюкі. Тацуя поводився егоїстично, а ти пішла, щоб повернути його назад, чи не так? — відповіла мама з посмішкою.
“Ох…”
Вона була дуже сердита…
— А де Тацуя? Здається, його тут немає.
— Ну, це… Брат сказав, що він буде працювати з армією, щоб прогнати ворогів.
— Брат? — мама недовірливо насупилася.
“Може, я не мала цього казати”, — рефлекторно подумала я, але не думала виправлятися. Мама не могла мене за це критикувати.
Замість цього вона зітхнула.
— Такий егоїст… Дитина й справді дефективна.
Її слова не просто звучали відсторонено – вона була відсторонена.
Не змирилася, а відмовилася.
Мені не довелося запитувати, хто ця дитина.
Замість праведного обурення я відчула холодок.
Як рідна мати може бути такою недбалою у ставленні до власної дитини.
— Ну нічого страшного. Він непогано впорався раніше, тож я дозволю йому робити що хоче… Вибачте, що змусила вас чекати. Будь ласка, проведіть нас туди, — звернулася мама до солдата, який чекав, щоб провести нас до командного пункту.
“Ні, це було не просто «непогано».”
“Я жива, мама жива, завдяки Тацуї.”
І все ж я не змогла протистояти її оцінці.
*
Командний пункт ППО знаходився за п'ятьма броньованими дверима.
У ньому не було вікон – фактично, не було жодної стіни, що виходила б назовні. Приміщення було розміром з чотири шкільні класи разом узяті. Всередині була невелика зала, що складалася з близько тридцяти операторів, які сиділи за трьома рядами консолей, з вісьмома кімнатами на рівні антресолей, що виходили зі стіни до великого екрана в залі.
Нас впустили в одну з цих кімнат, яка мала скляні вікна спереду.
— Я не помітила жодних підслуховуючих пристроїв чи камер спостереження, — сказала міс Сакурай мамі, яка саме перевіряла кімнату. — Це схоже на оглядову кімнату для високопоставлених офіцерів і співробітників Міністерства оборони.
Я не знаю, як вона це перевірила, але ми могли довіряти її результатам. Це означало, що в цій кімнаті ми могли обговорювати секретні питання.
— Скло спереду теж не звичайне. Таке саме було в поліції. Воно може відображати будь‑яке зображення з того, що моніториться в командному пункті, — продовжила вона, почавши маніпулювати пультом, дивлячись на монітор, що стояв на столі.
— Мамо, я хочу, щоб ти мені дещо розказала, — тим часом я вирішила набратися сміливості та запитати маму про те, що було раніше. — Раніше брат сказав, що я єдина, кого він відчуває важливою для нього… Коли я запитала його, чому він сказав «відчуває важливою», а не «є важливою», він сказав, щоб ти мені пояснила….
Мама насупилася, слухаючи моє запитання.
— Ясно. Він так сказав, так? — незворушно огризнулася вона. — Напевно, зараз саме час тобі розказати.
І ось тепер, тут вона сказала те саме, що й мій брат. Я відчула важливу таємницю, і це мене схвилювало.
— Але перед тим… Міюкі, я хочу, щоб ти перестала називати його своїм братом вголос. Деякі речі необхідно говорити, коли інші можуть чути, але коли присутні тільки Йоцуба, ти не маєш ставитися до нього як до свого брата.
Тон матері не був твердим – вона сварила мене так, ніби правда була самоочевидною.
— Зрештою, ти підеш слідами Маї і станеш главою Йоцуба. Якщо люди побачать твою прив'язаність до нього, твою залежність від такого неповноцінним брата, це може стати для тебе великим мінусом.
— Як ти можеш таке казати…?! — я мимоволі забула про всі застереження і накинулася на неї. Я була напружена, уважно слухала, тому мені було ще важче пропустити повз вуха навіть її слова. — Як ти можеш називати власного сина «неповноцінним»?!
— Я теж шкодую про це, але це правда, і я нічого не можу вдіяти.
— Це неправда! Його сила врятувала мене!
— Ти маєш на увазі раніше? Так, я мала б очікувати від нього хоча б цього… Зрештою, це все, на що здатна дитина, — мама відповіла на мій рішучий аргумент більш апатичним голосом, ніж я коли‑небудь чула від неї. Її тон свідчив про те, що вона остаточно зневірилася в ньому. — Якщо Тацуя сказав, що я маю поговорити з тобою про це, то я не проти. З чого б почати…?
Поки мама думала, вікно на всю стіну раптом змінило свою картину. З командного пункту, де метушилися оператори, воно перетворилося на вид на землю з висоти пташиного польоту. На ньому був Тацуя, який щойно спустився з повітря.
Я глянула на міс Сакурай, яка, напевно, показала нам цю картинку. Вона мовчки спостерігала за нами з мамою. Було зрозуміло, і не треба було питати, що вона не має наміру нас перебивати.
І було зрозуміло, що вона знала багато речей, яких не знала я.
…Мама не відводила погляду від екрана, на якому було зображення мого брата.
— Тацуя народився дефективним магом.
На мене мама теж не дивилася.
— Це не означає, що я не відчуваю відповідальності за те, що не змогла народити його кращим, але справа в тому, що Тацуя має ваду, яка робить його нездарою як мага.
Але це не означало, що вона закрила на це очі.
— Тацуя може використовувати лише два види магії, з якими він народився: руйнування ейдосів і реконструкцію ейдосів. Він, здається, може розвивати різноманітні вміння з ними, доки вони залишаються в межах цих умов, але як би він не старався, ці дві речі – це все, що він може робити. Він не може видозмінити ейдос – фундаментальну характеристику мага.
Погляд мами нічого не виражав.
— Магія – це техніка зміни інформаційних тіл. Саме так змінюються події. Незалежно від того, наскільки незначні зміни, перетворення однієї речі на іншу – це і є визначення магії. Тацуя не може цього зробити. Він може лише розбити ці інформаційні тіла на частини і переробити їх у попередній стан. Це не є справжнім значенням слова. Він народився без таланту по‑справжньому використовувати магію: змінювати інформаційні тіла на щось інше. Якщо він не дефективний маг, то хто ж він?
Мама, мабуть, зазирала у власне серце…
— Так, його реконструктивні здібності врятували нас, але, суворо кажучи, ця сила не є магією.
Я не могла знайти слів, щоб заперечити.
Але я подумала ось про що:
Якщо це була не магія, то як тоді називати цю силу?
Якби вона була гідна іншої назви, ніж магія, чи не зробило б це її не менш ніж дивом?
— Але Йоцуба – маги, вони належать до Десяти головних кланів. Ти не можеш бути членом цієї родини, якщо ти не маг. Дитина не може використовувати магію, тому вона не може бути членом Йоцуба. Тому ми – Мая і я – зробили дитині певну операцію сім років тому. Звісно, це була не єдина причина для експерименту, але…
Експерименту? Мама ставила над ним експерименти?
— План «Штучний маг». Проєкт з імплантації штучної області магічних обчислень немагам, які її не мають, і надання їм таким чином здібностей мага.
План «Штучний маг». Назва зловісно дзвеніла в моїх вухах.
— В результаті операції ментальної модифікації Тацуя втратив емоції.
Операція з ментальної модифікації? Втрата емоцій?
— Ну, я вважаю, що термін «імпульс» більше підходить, ніж «емоція». Сильний гнів, глибокий смуток, люта заздрість, ворожнеча, ненависть, ненажерливий апетит, надмірна пристрасть лібідо, сліпі емоції любові. В обмін на втрату, за одним винятком, таких імпульсів самозабуття, він отримав силу контролювати магію.
“Я не можу…”
— Але, на жаль, можливості його штучної області обчислення магії разюче поступалися природним, і зрештою, ми змушені були використовувати його не більше як хранителя.
“Я не можу в це повірити”, — думала я.
“Це не може бути правдою”, — думала я.
— Мамо… це ти зробила ту операцію?
Навіть думаючи про це, я не могла не задати питання.
На великому екрані було показано, як Тацуя, оточений дорослими, більшими за нього, вступає в контакт з ворожим десантом.
— Хто ще, крім мене, міг це зробити?
Я хотіла, щоб вона заперечила це. Але моє бажання не здійснилося.
Я розуміла, що це правда.
Область магічних обчислень не була органом, який знаходився в мозку – це була, так би мовити, функція твого розуму. Приєднати штучну область магічних обчислень означало б змінити психічний устрій людини. А це було неможливо, хіба що за допомогою маминої магії – її втручання в ментальну структуру.
— Як ти могла…?
— Я вже пояснила, чому. Тепер я відповім на питання, на яке ти хотіла почути відповідь.
“…Ах, ясно…”
Я вже знала.
Я здогадувалась про це раніше.
Тацуя був не єдиним, хто втратив частину своїх емоцій під час експерименту.
Чи було це викликано магічним побічним ефектом, чи почуттям провини, чи іншою психічною активністю, я не знала, але…
Вперше я злякалась магії.
Я відчула страх перед магією, яка може так жорстоко змінити серце людини.
На екрані Тацуя спрямовував на ворожих солдатів ПАВ, схожий на великий пістолет. Там, куди потрапляв його погляд, солдати один за одним починали перетворюватися на пил.
— Єдиний виняток, єдиний, що він не втратив… Це і є відповідь.
“Будь ласка, зупинись.”
— Єдиний імпульс, що залишився в ньому – це любов до рідної людини.
“Будь ласка, мамо, припини.”
— Почуття любові до своєї сестри – тебе – і бажання захистити її.
“Я не хочу більше нічого чути.”
— Це єдина справжня емоція, яка в нього залишилася.
Але мені ніколи не дозволять закрити вуха на це. Я несвідомо затулила рот руками. Можливо, це був умовний рефлекс. Насправді мені не було потреби це робити. Але шок був настільки сильним, що я навіть не змогла скрикнути.
— Тацуя дуже добре знає себе, — продовжила вона. — Ось що він мав на увазі, коли казав, що він відчуває, що ти важлива для нього. Він визнає мене лише як свою матір; природної любові, закладеної в цьому понятті, не існує. Єдине, що його розум може вважати цінним, – це ти, Міюкі. Навіть раніше він врятував мене лише тому, що я була поруч. А може, тому, що вирішив, що ти засмутишся, якщо я помру.
— Мамо… ти це навмисно зробила?
Це я запитувала, але звучало так, ніби говорив хтось інший. Було майже таке відчуття, ніби я, яка не була мною, рухала своїм тілом і змушувала мене запитувати.
— Ну, не зовсім. Через свої проблеми з пам'яттю він зміг вмістити лише один імпульс, і я вирішила, що це має бути любов до тебе. Зрештою, він буде з тобою довше, ніж зі мною.
— Ти сказала моєму бр… Сказала йому це?
— Звичайно, я йому все пояснила. Ти ж знаєш, який він – практичний до нестями. Він не буде перейматися такою дрібницею, як відсутність любові до своїх батьків.
Коли вона це сказала…
…мені здалося, що я побачила лише натяк на щось.
На агонію мами за те, що вона не в змозі любити свою дитину.
— Хочеш ще щось запитати?
— Ні… Дякую.
Частина мене відчувала, що не варто було запитувати. Інша частина відчувала, що це добре, що у мене є минуле. Минуле, надто жорстоке, щоб дивитися на нього прямо, жорстока правда – але теперішнє і майбутнє, від якого я не могла відвернутися.
На екрані був Тацуя, який просувався з фіксованою швидкістю, наче через безлюдну пустку. Його не досягали ні кулі, ні артилерійський вогонь.
Танк – чи щось схоже на нього – націлений на нього баштою, зник, разом з машиністом всередині.
Він пішов далі, не збавляючи темпу.
Але солдатам, які його супроводжували, було не так легко. Вони перестрибували від укриття до укриття, стріляли зі зброї та використовували магію на ходу, щоб не відставати від нього.
Одного з солдатів було поранено. Поле бою, показане через літальну камеру, було майже як у кіно.
На екрані, на який я дивилась, не відчуваючи сильного шоку, Тацуя направив ПАВ, який він тримав у лівій руці, на солдата.
Коли він це зробив? У мене не було часу на роздуми. За мить солдат вже біг по екрану, наче нічого не сталося.
Ворожі башти спалахнули полум'ям.
Вони не влучили в Тацую.
Він виставив праву руку.
Ворог зник, майже як спецефект у кіно.
Солдат союзників впав.
Він виставив ліву руку.
І після цього впалий солдат піднявся, наче нічого не сталося.
Навіть для мене, людини, більш глибоко знайомої з поняттям магії, ніж інші, навіть для багатьох магів, зображення на екрані здавалося нереальним, як у фільмі.
Але це було нестримне враження глядача.
Для солдатів, що билися пліч‑о‑пліч з моїм братом, він був справжньою фортуною. Битва була схожа на щось зі сну, де, якщо хтось і був поранений, навіть смертельно, то одразу ж зцілювався.
А для ворожих сил, що стояли перед ним, він був справжньою несподіваною катастрофою. Битва була кошмаром, де вороги, яких вони думали, що нейтралізували, повставали, а самі зникали, навіть не залишаючи по собі трупів.
Тацуя, тепер уже злісний бог, крокував полем бою.
Просто щоб помститися їм за те, що вони стріляли в мене.
Тому що це стало його долею ще сім років тому, коли йому було шість років.
Як я могла йому віддячити?
Що я могла дати йому натомість?
Адже навіть моє життя було подарунком від Тацуї.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub